поштовху. Є!!!
Нас ще розділяла тісна стіна величних, мов засніжені гори, ялин, але я вже відчував — він не схожий на звичайного зайця, це не ляклива, а розлючена істота. І дзвоном гупало серце у грудях, і шалене нетерпіння хижака несло мене крізь снігові завали, колючу хвою, цупке віття — до жертви, до нього! А він метався там в епілептичному жасі переді мною.
Каламутна просинь вже прокрадалася крізь хащі, і посеред багатоповерхової, фантастичної засніженості підстрибувала, смикалася гола ялиночка, ніби намагалася видерти коріння із замерзлої землі і тікати від мене стрімголов. А поряд з нею звихрений згусток… Так, згусток сірого досвітнього повітря, у наскрізь промороженому лісі.
Напевне, це був саме той, про якого я і мріяв, — здоровенний самець. Та роздивитися його я не міг, бачив лише тужавий рух — безтілесна сила, бунтівлива пристрасть, шаленість.
Я стояв, застрягши у глибокому снігу, не смів дихнути, серце ходило ходором у грудях. Та потроху, як мороз у рукави шуби, почала проникати протверезна думка: «Він може скакати у петлі цілий день навіть більше… Буває, живуть і по три доби. Ти довго збираєшся стояти?..»
І продовжував стояти у снігу нерухомо. Мені пощастило — попався великий самець, сильний заєць, у сестрички свято… Треба його добити, як це роблять усі. Виламати важкого дрюка і… День народження сестри завтра. Вже коли затіяв, то доведи до кінця…
Я відламав вільховий сук, кривий, мов ріг старого лося. Я рушив на жертву, що кинулася від мене. І вже цілком розвиднілося, і бунтівливий згусток набув риси плоті. Але навіть тепер, коли можна все добре роздивитися, він був мало схожий на зайця — не смирний звірок, а звір агресивний, пружинно-прекрасний. Недарма, виявляється, мені розповідали — здорові самці інколи ударом лапи розпанахували живота необережним мисливцям. За свій живіт я міг не боятися, перед тим довелося б розпороти товсту ватянку. Мій кривий вільховий дрючок не піднімався.
Ти жалюгідна кваша! Тютя! Навіть спійманого зайця не можеш взяти! Нащо тоді було ставити петлю! Ну! Бий! Так роблять усі!.. У голодній хаті має бути свято!..
Я ступив крок уперед до ялинки, але мій кривий дрючок не піднімався. І тоді я нагнувся, звільнив з-під ялинки держак, переламав його. У лісі пролунав тонкий, мов схлип, звук: це, метнувшись від мене, біляк зачепив кінцем струни гілку…
А через якихось вісім місяців я убив людину. Я й раніше коригував із спостережного пункту вогонь своєї батареї, направляв важкі снаряди на окопи противника і радів, коли над ними спухали розриви, знав — там залишаються трупи.
Вночі наша розвідка запоролася у траншею противника, їй на допомогу підняли дві роти і несподівано для себе наші скинули німця з висоти, просунулися вперед. Отже, й нам, артилерійським спостерігачам, треба було шукати новий СП.
Піхота ще не почала окопуватися, юрмилася у відбитих траншеях, а нас вабила гривка кущів по самому гребеню — сховатися можна й огляд добрий. Я повз з автоматом у густій траві за молодшим лейтенантом Горбиною, командиром нашого взводу управління, за мною волікся телефоніст з котушкою.
Кущі були не густі і не дуже високі — Горбина приліг, почав витягувати бінокль, телефоніст приткнувся кроків за п’ять, спершись на котушку. І тут недалечко з кущів вихопився чоловік, кинувся вниз по схилу — скуйовджена чуприна, незвична для ока зелень мундира. Німець! Автомат сам скинувся і заходив у моїх руках. Я не цілився, лупив навмання, та втікач спіткнувся, ледве підвівся, ступив крок, упав ниць.
— Здається, дістав, — здивувався Горбина і припав до бінокля. — Лежить, кумась. Помилуватися хочеш?
— Дай, — сказав я, відчуваючи, як хміль удачі починає бити в голову.
У бінокль було добре видно густо підбиті блискучими гвіздками підошви, а далі за короткими халявами — невиразна зібганість солдатської одежі. Я не відчував ні жалю, ні каяття — а швидше гордість.
На цій же висоті через три дні молодшому лейтенанту Горбині перебило ноги, взводом управління батареї почав командувати я — вистежував противника, а чотири важкі гармати розстрілювали його. Два з лишком роки війна була моєю професією.
На подвір’ї нашого будинку затіяли неквапну будову — гамірлива торгівельна база нарешті відгороджується від нас глухою стіною. У кухонному вікні видно, як час від часу до купи цегли у глибині бази вишиковується ланцюжок, і зліва направо, зліва направо — струмок цегли впадає у рівний штабель, що росте на очах. До цієї простенької операції, мабуть, залучають усіх, хто не занятий, — вантажників у синіх халатах, жінку з прохідної, кульгавого чоловіка, хлюстуватого парубчака, ремонтника у замасляній спецівці, самого робітника-муляра, який зводить стіну. І коли вони вишиковувалися, коли починалося — зліва направо, зліва направо — всі вони, різноликі, робилися схожими одне на одного. Потрапив у ланцюжок — вже собі не господар. Зліва направо — норма твоєї поведінки.
Кожного з нас оточують люди. І ці люди ніколи не бувають хаотичною масою, вони завжди у повному порядку вишикувані у якийсь діючий механізм — локально маленький, тимчасовий, мов ланцюжок для перекидання цеглин, або ж неосяжно великий, незбагненно складний, який ми звично називаємо словом «суспільство».
Люди не здатні жити невпорядковано. Ніхто не посміє сказати про себе: я незалежний, сам собі пан, що хочу, те й чиню. І найменше від усіх мали на це право короновані особи, вони були найважливішою частиною механізмів, що склалися, а тому своє особисте «хочу» мусили вгамовувати більше, ніж інші. Не сам собі, а належність до системи! Механізм крутиться відповідно до того, як він улаштований: крутись з ним і ти, в робочому ланцюжку повертайся зліва направо, живеш у суспільстві — бери участь у суспільних функціях.
В юності я став найдрібнішою молекулою грандіозної гшерсуспільної системи — другої світової війни. За своєю природою я аж ніяк не міг бути вбивцею, ні за природою, ні за вихованням, пушкінське «и милость к падшим призывал» завжди знаходило відгук у мені. Та, всупереч собі, я був вимушений убивати і у мене не здригалася рука й не гризло сумління. Навіть найгуманніший серед людей — Пушкін, коли б був на моєму місці, чинив би так само.
Ланцюжок людей, які перекидають цеглу за вікном — зліва направо, зліва направо… Роблять просту, корисну справу. Тривожить душу тривіальна думка…
Якщо стихійні людські системи здатні примусити гуманного вбивати, жалісливого бути жорстоким, чесного кривити душею, то принципово можливо й зворотне — якісь суспільні механізми, що примушують безсердечного стати милосердним, егоїста — чинити добрі справи. Зліва направо, зліва направо — супроти налаштованого руху не попреш. Вся річ у тому, куди спрямувати рух механізму.
В минулі століття епізодично пропонувалися проекти ідеальних устроїв, за яких мали зникнути насильство і вельможне дармоїдство, підстави для заздрощів і корисливості, непомірна розкіш і принизливі злидні. Платон, Ян Гус, Томас Мор, Кампанелла — скільки таких благородних проектувальників минулося на землі, далеко не про всіх ми знаємо. Мабуть, і апостол Павло мав свій проект, заснований на принципі «хто не хоче робити, нехай той не їсть».
СКАЗАННЕ П’ЯТЕ
Прощання з градом осіянним
