від батьківщини, дорожче від власного мученицького і героїчного життя Місто Сонця.
Він знову бачить посеред вигорілої рівнини під глибоким небом зелений пагорб, семистінне білосніжне місто на ньому, увінчане подвійною храмовою банею. Він поспішає до нього, поспішає, бо часу залишилося в обріз — намічений шлях може обірватися у будь-яку мить.
Знайома дорога у щасливе місто — через плодючі ниви, через квітуючі сади, через мальовниче буяння й усмішки працюючого люду. Та нині чомусь порожньо навкруг, ніхто не стрічає його усмішками. І поля витолочені і занедбані, взялися лободою, і сади не цвітуть, не плодоносять, заросли колючим чагарником, стирчить вусебіч засохле гілля.
Міст веде до міської брами. Вона відчинена, та ніхто не входить і не виходить звідти. Печально звучать на мосту кроки самітного гостя.
За воротами сторожа, раніше їх не було. У солдатів обличчя поросли дикою шерстю, крізь шерсть видно: дивуються чогось, ніби не людину бачать, а привид.
— Хто такий?
— Я Кампанелла. Той, самий, хто здалеку прозирнув це місто.
Переглянулися, гмикнули:
— Який біс жене тебе до нас?
— Прийшов попрощатися… Востаннє.
— Коли прийшов — проходь, а попрощатися — дзуськи! Звелено сюди пускати, а звідси — ні.
І підштовхнули в спину, щоб чого доброго не надумався повернути назад.
Не встиг навіть образитись, як упало у вічі… Здавалося б, пусте, не варте уваги — просто трава густо пробилася крізв бруківку. Та Кампанелла знав, що таке бува, коли у місті гостювала чума, або моровиця.
Приголомшений, розгублений стояв він посеред зарослої безлюдної брукованої вулиці й озирався. Зір зупинився на міській стіні, і фра Томмазо здригнувся від жаху. На стіні знайомі вчені розписи — геометричні фігури — облізли, потріскалися. А напоперек — зітлілий труп, лице чорне і безоке, лахміття відкриває потемніле м’ясо. Тягне смородом. А нагорі на брусі, до якого прив’язана мотузка з повішеним, поважно сидить крук, ліниво скошує агатове око на прибульця — ситий, похмура бестія, пір’я масно вилискує.
Ніколи і ні перед чим не відступав Томмазо Кампанелла, і зараз він рушив у глиб міста: не всі ж тут вимерли, когось напевне, біда обминула, зустріну — розпитаю.
І точно: на порожніх вулицях тричі промаячілн люди у чорному (а колись вважалося — «чорна барва ненависна соляріям»), вони тулилися до стін будинків, а наближаючись, щезали, ніби провалювалися крізь землю.
За четвертою стіною на мармурових сходах він побачив старців. Старці у Місті Сонця!
У всьому світі ці людські ізгої подібні один на одного — брудне лахміття, почварні на лиці, виставлені напоказ гнійні виразки, кукси ніг, покручені руки простягнуті за милостинею, гугняві голоси. Старці у Місті Сонця!..
Кампанелла знав: таким втрачати нічого, вони лише вдають із себе боязких, затурканих, а насправді ж — це найзухваліший народ. І справді ж бо, старці не побоялися з ним побалакати.
— Звідки ти взяв, прибульцю, що у нашому благословенному місті трапилося лихо? — просипів один з вивернутими червоними повіками і білими, мов збиране молоко, очима. — Ми радіємо життю і хвалимо бога за це. Хіба ти не бачиш?
— Я бачу, як ти простягаєш до мене руку за милостинею.
— Виконую повеління наших наймудріших з мудрих правителів щасливого міста.
— Вони звеліли ходити тобі з простягнутою рукою?
— Вони звеліли мені радіти. А щоб радіти життю, я мушу їсти. Потіш мене зі свого капшука, бо інакше я повідомлю, що ти завадив мені виконати повеління.
— І всі радіють так, як ти?
— Усі. Нерадісних у нашому місті немає.
— І всі з повеління?
— А хіба можна робити щось без повеління?
Горбань з утопленою у плечі запорошеною, нечесаною головою хихотнув:
— Ясноокий помилився, у нашому місті є нерадісні.
Старцювата братія заворушилася. Ясноокий зморгнув запаленими повіками, сердито відказав:
— Ти завжди зле жартуєш, Пряма Спино.
— Хи-хи! Вони є, вони висять на стінах, прикрашають наше місто. Ми дивимось на них і ще дужче радіємо. Може, це неправда, Ясноокий?
— Але колись ви раділи без повеління на те, — нагадав Кампанелла.
— Ніколи цього не було! Ти брешеш, прибульцю!
— Я знаю. У вас щось сталося. Щось жахливе. Найшла чума? Владу захопив тиран? Що?..
І Ясноокий закрутився, заверещав:
— Ви чули?! Ви чули?.. Це сказав не я! Це сказав він! Ви всі це підтвердите!
А Пряма Спина втішено хихотнув.
— Ми чули, Ясноокий, усе добре чули, до чого ти добалакався з чужоземцем. Тобі хотілося, щоб він сказав те, що тобі не велено. Висітимеш, Ясноокий, на стіні. Хи-хи! І ти, чужоземець, також.
Кампанелла презирливо кинув:
— Що мені може загрожувати у моєму місті? Я дізнаюся, що сталося з вами, і поверну все як було. Ви знову радітимете з власної волі.
Переступаючи через милиці, через цілі і обрубані ноги, він рушив догори по сходах. А навздогін йому хихотів горбань:
— Не встигнеш! Хи-хи!.. Ясноокий випередить тебе.
Для чого Ясноокому випереджувати його, Кампанеллі загалом було ясно. Ще свого часу він вирішив, що всі каліки у щасливому Місті Сонця не повинні байдикувати, бо ніяка тілесна вада не є підставою для неробства. «Якщо, — переконував він, — хтось володіє нехай одним якимось членом, то він має працювати за його допомогою, хоча б у селі, жити на: доброму утриманні і служити підглядачем, повідомляючи державу про все, що почує». Тут усі з тілесними вадами — безногі, безрукі, сліпі, горбаті, мабуть, усі прилаштувалися підглядачами, робота не важка, лише б був попит на неї. А попит, очевидно, є, і чималий, коли держава вітає своїх громадян за радісний настрій.
Кампанелла спішив до храму, щоб стрінутися з правителем.
Біля входу на Храмовий майдан його очікували солдати з мушкетами й алебардами, капітан у начищеній кірасі грузько сидів на коні.
— Візьміть його!
— Я Томмазо Кампанелла — творець вашого міста!
— Ти нам і потрібен!
Льох, куди його повели, мабуть, був такий же глибокий, як знаменита «крокодиляча яма» у Кастель- Нуово, гвинтові кам’яні східці без кінця.
Силоміць заштовхали у низькі двері, у затхлий морок.
— Падай! Зустрінеш давнього знайомого… Він упав на слизьку кам’яну долівку.
У темноті зашурхотіла солома, почулося чи то схлипування, чи то смішок. Кампанелла сів.
— Хто ти, друже? — спитав він.
Смішок у відповідь. Тепер уже виразно — не схлипування.
— Я Кампанелла. Я породив це місто, а мене схопили у ньому, мов ворога.
Знову торжествуючий тихий смішок і шурхотіння соломи.
— Ах, так, — розсердився Кампанелла, — тут тепер радіють, коли їм повелівають. Тобі, нещасний, яка потреба у цій ямі виконувати цей паскудний наказ?
Здушений зраділий голос:
— Не по наказу веселюся — від душі.
— Тоді вже зовсім паршиво — жертва зла радіє злу.
