Я розгубився:
— Не балакай дурниць…
— Нехай це буде нашим останнім батьківським внеском.
— Хочеш, щоб уже зараз?..
— Ми зараз, Георгію, живемо з ним на різних поверхах. Ну, а так житимемо у різних районах.
Вона всю себе віддала синові — єдине у її житті. І — «у різних районах», подалі! Оце так… Телефонний дзвінок врятував мене від відповіді.
— Це Алевтина говорить… Алевтина Іванівна, дочка Івана Трохимоюча. Я хочу, щоб ви сьогодні прийшли до нас. Дуже треба. Приблизно о пів на п’яту, не пізніше…
— Що трапилося, Алю?
— З глузду з’їхати можна, Георгію Петровичу, не хочу й говорити…
День, як і до того, яскравий і жаркий, та я вже не тішився ним. Здавалося — велике попереду, незавершене вигоріло, залишився лише його слід, попіл. Та день тільки починається, треба пройти його до кінця…
Як воно так виходить, що я постійно виявляюся беззбройним перед сином?!
Хтось із наших інститутських дотепників сказав: «Теоретик — це гусак у журавлиному ключі, летить разом, але тримається осібно». Чверть віку я лечу з інститутом, зжився з гуртом фізиків-експериментаторів, одна мета, один маршрут, без них вичерпався б, щез би безвісти, мене завжди мали за свого, але давали змогу летіти куди хочу — гусак по-журавлиному не може. Сьогодні після розмови з Севою нахлинула тоскна самотність — усі дружно летять далі, а мене заносить убік.
Я блукав по поверхах, стрічався з потрібними людьми, заводив з ними не конче потрібні балачки, вирішував нескладні питання, без яких однаково легко могли обійтися як інститут, так і я сам. І всюди я відчував: вклинююсь не до пори, у цю хвилину не до мене, але займалися мною зичливо і… нашвидкуруч.
Одначе директор хоче бачити мене навряд чи просто так, з нудьги, навіщось я йому потрібен. Навіщо?.. Гостре бажання упевнитися: чогось ще від тебе чекають, — породило нетерпіння. Але директора терміново викликали, має повернутися з хвилини на хвилину. Хвилини збігали, день перевалив за половину, а я ще пообіцяв дочці Івана Трохимовича… Зі старим щось скоїлося.
Повернення директора я проморгав, хтось моторніший прошмигнув уперед, довелося перечікувати…
Наш директор любив повторювати: «Лише та кішка, яка сама по собі ходить по нашому теоретичному даху, здатна ловити, мишей». Він досяг слави і високих звань не стільки своїми подвигами у науці, скільки організаторським умінням — безпомилково вгадував таланти, ставив на них ризиковані ставки, напористо вибивав кошти і викручувався, коли їх бракувало. Наука тепер стає індустрією, і організаторські здібності дають користі, мабуть, чи не більше, ніж щасливі озаріння геніїв. Експериментаторами директор керував вправно, теоретиків лише зрідка голубив, щоб не здичавіли, не забували господаря, і ненав’язливо стежив — яких мишей приносять. Моя удачливість різко впала, і він, звичайно ж, це помітив…
Директор з-за столу вийшов мені назустріч, стрункий, підібраний, сиве волосся, моложаве, з ледь помітною нев’янучою засмагою лице, очі у променистих зморшках. У свої шістдесят з гачечком років він усе ж прекрасний гірськолижник, відпустку проводить на Чигеті, на швидкісних спусках затикає за пояс не лише молодих фізиків, але й рятувальників з гірської станції.
— Нумо повернися, синку!.. Нечастий же ви гість у мене, Георгію Петровичу.
— Ненадокучливість відлеглого — його капітал перед начальством.
Обмін ввічливими ущипками входив до ритуалу наших зустрічей.
Ми вмостилися осторонь директорського крісла, за круглим столиком, а це означало — я не зразу дізнаюся про мету виклику, розмова ходитиме околесом.
— Як поживаєте, Георгію Петровичу?
— Не завдаю собі клопотів, Костянтине Миколайовичу.
— Та невже?..
Ага, від мене чекають першого кроку, і я його зробив:
— Ви про щось хочете дізнатися, Костянтине Миколайовичу. Запитуйте, не церемоньтесь.
Директор розсміявся:
— Люблю дипломатів… Може, замість мене і запитаєте?
— Хочете дізнатися, що за таємні наради я проводжу у своїй келії?
— Ви телепат, Георгію Петровичу.
— Мушу зразу покаятися: вони не стосуються фізики.
— Ну, це я знаю. Якби вони стосувалися фізики, на моєму столі з’явився б папірець з неоригінальним проханням: дай грошей.
— Тоді так, не хизуючись своєю безкорисливістю, відкриюсь зразу: не займаюсь ні гірським спортом, ні альпінізмом, ні станковим живописом, ні грою на флейті…
— Ви хочете сказати, що нарешті знайшли своє захоплення?
— І прошу до цього поставитися поблажливо. Іронічні складки в кутиках тонкого рота, примружений погляд просто мені у вічі.
— Гай, гай, дорогий Георгію Петровичу! Намагаєтеся старого горобця на полові обдурити.
— Вважаю підозри безпідставними.
— Георгію Петровичу, бачте, у нашому віці хобі — це самозаглибленість, це самовтіха, це інтимна справа, а ви зібрали навколо себе маленький каганат…
— А хіба ви на гірськолижні вилазки не їздите компанією?
— Одна річ — компанійська поїздка в гори, інша — багатомісячна праця у тісній келії. Праця, наскільки мені відомо, не освячена бухгалтерськими кошторисами, праця на ентузіазмі! І ви хочете переконати мене — вона спаяна легковажним захопленням? Ні, Георгію Петровичу, не повірю. Повинні бути запалюючі задумиг високі ідеї… Ах, вони не стосуються фізики, ну так мені ще цікавіше. І я не розумію вашої дівочої сором’язливості — скільки серйозних фізиків заглибилися у біологію… І в геологію подалися, і навіть у психологію… А вас куди закинуло, Георгію Петровичу? Берегтиму таємницю сповіді, якщо накажете.
— У терористичну змову.
Наш директор був не з тих, кого легко можна ошелешити. На мою серйозну міну він відповів тонкою усмішечкою:
— Проти кого ж?.. Врахуйте, я не люблю екстремістів.
— Проти Христа.
— Як цікаво. І що ж вийшло? Чи поки що готуєтеся?
— Вийшло.
— Яким чином? Згоряю від цікавості.
— Забрались у перше століття і підійшли ще до того, як Христос став Христом.
— Але розкажіть — як вам вдалось потрапити у перше століття?.. І, даруйте, навіщо вам ці клопоти?
— Вдалося у загальноприйнятий тепер спосіб — заклали у машину запрограмовану модель потрібного нам відрізка історії…
— Модель історії? — жахнувся директор.
— Ясна річ, схематичну, спрощену. І він полегшено зітхнув:
— Уф! Ну й задачка… Тепер, здається, розумію. Історія, але без Христа. Хотілося дізнатися; як поведе вона себе без цієї постаті… І що ж вийшло?
Я стенув плечима.
— Отож-то й воно, що нічого. Христос знову воскрес.
