Директор анітрохи не здивувався, задоволено кивнув сивою головою.
— А ви чекали конвульсій, апокаліпсичних потрясінь?.. І якщо видатна постать така впливова, то чи не можна цим скористатися — перетворити героїв історії в інструмент доводки, спрямувати життя у райські кущі? Чи правильно я вас зрозумів, Георгію Петровичу?
Хіба можна було пояснити у двох словах, чого я чекав. Мені і тепер це не зовсім ясно.
— Ви дуже здогадливий, Костянтине Миколайовичу. — Що я ще міг йому сказати?
Він помовчав, оцінююче подивився на мене, нарешті заговорив:
— На жаль, ваш результат підтверджує старе селянське правило — знай, козо, своє стійло. Як це не прикро, Георгію Петровичу, але ми не ведучі, а ведені. Та й нащо ви так далеко забралися — аж у перше століття? Пробралися б поближче, у минуле століття, у його кінець, у лабораторію Анрі Беккереля. Хіба вам важко було викрасти у нього ту саму фатальну пластинку, котру засвітили уранові солі! З неї ж усе пішло — і розкупорка ядра, і вибух над Хіросімою, і нинішні термоядерні жахи. Ні-і, ви знали, що такий дешевий криміналістичний трюк нічого не дасть: навіть якби Беккерель і не наткнувся на оказію, було б те ж саме — той же рівень розвинутості ядерної фізики, той же запас бомб, що не дають нам спати. Еволюція, напевне, не встояла б перед ентропією, якби не застрахувала себе від випадковостей… Христа вбили — Христос відродився. Дуже, дуже цікавий результат. Багатозначний!.. — Директор випростався і зразу став заклопотано діловитим. — Проте я вас запросив не для того, щоб викривати. Кожному вільно забавлятись, як заманеться. Я накинув на вас оком. І наперед скажу: мені буде дуже прикро, якщо ви не підете мені назустріч.
Я насторожився — нарешті увертюра закінчилась, почалася арія.
— Висунули ми свого часу Калмикова і сподівались — молодість не гандж. Але ж слабкий, неглибоко оре. Вам не здається?..
Калмиков, також фізик-теоретик, який ще не встиг про себе заявити, був висунутий у вчені секретарі, на посаду відповідальну і клопітну, де доводилося бути скрупульозним канцеляристом.
— Не здається, Костянтине Миколайовичу, — відповів я. — Може, Калмиков і неглибоко оре, проте борозни не псує.
— З вашого горища, Георгію Петровичу, не видно, а я увесь час мушу підправляти огріхи… Та й особливо звинувачувати хлопця не можна, важко без імені, без авторитету, ординарному кандидатові наук ладити з нашими мастодонтами. Тут потрібна людина з досвідом і заслугами.
Мені зразу стало все ясно. Зовсім не з пустої цікавості розпитував директор про мої труди на горищі, йому до зарізу треба було знати, — наскільки це серйозно. Я займався не фізикою — це його аніскільки не бентежило, якби треба було, міг би навіть взяти під свою опіку. Зараз усі чекають відкриттів на стику наук, якби я зарився у біологію чи психологію — директор не звалював би на мене адміністративну ношу. А раптом вдасться пробитися туди, куди Макар телят не ганяв, — новий напрямок, нові перспективи, нове в активі інституту! Тепер ось з’ясував — «кожному вільно забавлятися, як заманеться», — але за дурощі грошей не платять, будь ласка, займися справою: Калмиков не тягне, тягни ти! Я зжав свого директора — запримічену дичину з поля зору не випустить.
Він підвівся.
— Я не вимагаю, Георгію Петровичу, негайної відповіді. Нема куди квапитися. Зважте, обміркуйте, поставте перед і мною які хочете умови. Обіцяю бути поступливим. Не сумніваюся — ми з вами спрацюємося.
Ох, м’яко стеле, але твердо буде спати. І повна зневага до того, що мене захоплює. Я також підвівся і потиснув доброзичливо простягнуту руку.
Біля дверей несподівано визріло запитання.
— Костянтине Миколайовичу, — обернувся я, — ось ви сказали: ми не ведучі, а ведені… Чи не означає це, що в основу нашої діяльності покладено пристосовуваність?
Він ще не встиг сісти за свій стіл, затримався, замислився на секунду, відповів:
— Одна з властивостей живого — здатність адаптуватися. Чому ми маємо бути винятком?
Диво, та й годі: у мого легковажного сина з’явився такий могутній прибічник.
Двері відчинила Алевтина Іванівна, молодша дочка Івана Трохимовича. Я знав її ще восьмирічною дівчинкою, марненькою, веснянкуватою, розпатлано-білявою, тихенькою, мов мишеня. Тепер це огрядна молодиця з вогненною копицею фарбованого хною волосся, з важкою рішучою ходою.
— Ви спізнилися, — з осудом мовила вона. — Цей уже в нього.
— Хто — цей? — не збагнув я.
— Ну піп! Батюшка! Святий» отець! — Вона не могла приховати роздратування.
— Алю, я нічого не можу второпати.
— Не могла ж я розпатякувати по телефону — мовляв, мій батько зовсім звихнувся, запраг… як воно там у них називається?.. святого причастя чи сповіді, не знаю… До сих пір не можу отямитися: він, Іван Голенков, з тих, кого раніше називали гранітним, твердокамінним, ось зараз вимолює у попа прощення!
Алевтина Іванівна поривчасто витягла хустинку, та до очей не піднесла, зібгала її у кулаці — очі сердиті, але сухі.
— Давайте, Алю, присядемо десь, — попросив я. — Увесь день на ногах.
Стріпнувши рудою копицею, важко і міцно ступаючи, вона провела мене до їдальні, першою втомлено опустилася на стілець, кивнула.
— Там…
Двері такої знайомої мені наріжної кімнати Івана Трохимовича щільно зачинені, ні шелесту, ні голосу не пропускають — незвичний гість діє у тиші.
— Рідній дочці заборонили навіть заглядати! — Алевтина Іванівна не боїться, що її роздратування можуть почути. — Таїнство, бачите. Душу відкриває… кому?! Не мені, не вам — чужій людині!
Саме це зараз викликає у мене не роздратування, а почуття провини. Іван Трохимович пробував мені сповідатися, так, і наполегливо, та останнім часом дійти до повного взаєморозуміння нам не вдавалося. Я виходив з важким серцем — ех, старість не радість, а Іван Трохимович залишався зі своїм — кому повім печаль мою? Та як, одначе, було йому нестерпно тяжко, коли зважився запросити сторонню, нехай навіть зараз уже не ворожу, але однаково чужу людину, свого роду офіційну особу. Йому повім потаємне, більше нікому…Скривджено-роздратований голос дочки неприємно слухати: тобі-то, голубонько, напевне, також пробував сповідатися, хоча б дещицю сорому мала від того, що не змогла зрозуміти батька.
— Ви, звісно, думаєте — повинна була категорично відмовити. Зрештою, батька мого ви добре знаєте, його ніколи ніщо не стримувало. Відмовила б — помер, і ще б прокляв перед смертю… Отож я і хотіла, щоб… ви раніш від попа прийшли. Лише ви маєте вплив на батька. Просила ж — не запізнюйтеся!..
— Навряд чи я що-небудь змінив би, Алю.
— Тоді хто, хто як не ви?..
— А хто може допомогти людині, яка сама у собі заплуталася?
— А вам що! Здвигнете плечима: мовляв, давній знайомий з глузду з’їхав. А нам як бути? Пляма на всю сім’ю. Чоловік лекції з дарвінізму читає, видавництво «Знання» угоду на книжку склало. А тепер кожен, кому тільки охота, кричатиме: у сім’ї дарвініста попівщина в’є гніздо!..
У неї сльотаво-сірі очі, як колись у батька, та у них злі, колючі чоловічки, і на її позбавленому скупої батькової карбованості пухкому лиці проступає щось зморшкувато-бульдоже.
— Слухайте, Алю, батькові зараз набагато гірше, ніж вам. На вашому місці я все-таки думав би про нього, а не про себе.
І вона задихнулася.
— Ви!.. Ви насмілюєтесь — мені!.. Я — про себе, про нього — ні?!
— Так, і не тільки зараз, а вже давно. Давно батько для вас — прикрий обов’язок, житейський борг, який належиться сплачувати.
Я знав на що іду: з цієї хвилини ми вороги, але багато не втрачаю — друзями ми ніколи й не були. А я
