б зневажав себе, якби перед близькою смертю свого командира, свого названого батька зрадив би його. Не із страху, не з ханжества ця мужня і чесна людина зараз зрікалася сама себе — з відчаю. Хто може збагнути глибину відчаю ближнього свого? Авжеж, не дочка, яка перелякана долею чоловікової розхожої брошури. Не зважусь сказати: розумію, але відчуваю — відчай бездонний.
Ми дивилися одне на одного. Її лице паленіло, чоло рожевіло, а очі люто світлішали…
Скандал не встиг вибухнути, за дверима почувся здушено-сиплий вигук, гуркіт падаючого стільця. Двері розчахнулися, з кімнати не вискочив, а швидше вивалився, плутаючись у рясі, довготелесий батюшка — молодий, бородатий, рум’яний від гніву, на вузьких грудях у вільних складках виблискує хрест.
— Вам… Ах, бож-же мій! — Він наскочив на ріг дивана. — Вам слід було закликати лікаря-психіатра, а не священика!
Ставши посеред кімнати, Алевтина зустріла його похмурим поглядом, не відповіла. І батюшка ображено підбадьорився, траурно погойдуючись, набираючи поважного виду, рушив до виходу.
— Сті-ій!..
У дверях, вчепившись за одвірок, виріс Іван Трохимович — важка, як кусок мореного дуба, голова з випнутим полірованим надлоб’ям, грайливо барвиста у білу й рожеву смужку піжама на пласкому, перекособоченому кістяку.
— Стій! Не тікай! — сипло, з клекотом. Священик стенув плечиками, зупинився, досадливо обернувся.
— Бож-же мій! Самьдіокликали — і дратуєтеся… Навіщо вам святе причастя?
— Я багато ненавидів, хочу любити… Лю-би-ти!.. Ви ж обіцяєте це…
— Тоді пройміться покірністю, підготуйтеся до любові.
— Покірністю?! Хлопчиська прислали. Що ти мені можеш сказати?
— Слово боже. З ним прийшов.
— Прийшов повчати… По якому праву?… Більше бачив? Більше пережив?.. Що ти знаєш про життя, молокососе?
Піп сплеснув траурними рукавами.
— Я до вас з утіхою, а ви ображаєте!
— Утіха? Вмираючому?! От які ви телепні!
— О господи! Що ж ви хочете?
— Любити наостанці! Е-е!.. — Іван Трохимович сіпнув підборіддям у бік дочки, яка стояла із задертою головою. — Його!.. — Кивок у мій бік. — Любити їх! Страждати за них!.. Так!.. А ти, вті-ху… Повісь її собі замість хреста…
Він задихався, пооране лице зробилося небезпечно чорним, кістлява рука у чепурному біло-рожевому рукаві тремтіла, чіпляючись за одвірок. Зараз упаде. І я кинувся до нього.
— Досить! Підемо!
Він зм’як, навалився на моє плече — лякаюче легкий, по-дитячому безпорадний.
У знайомій напівтемній кімнаті стояв невивітрений запах барлогу. Я поклав колишнього командира на зім’яту постіль, укрив ковдрою. Закинута важка голова на тонкій скрученій шиї, гострий борлак, зім’яті повіки склеплені, кожен вдих супроводжується клекотом, а в запалих скронях пробивається назовні непогамоване життя.
— Слухай, що я тобі скажу, — мовив я, схилившись над чорним, страшно чужим зараз обличчям. — Ти марне терзаєш себе — ти не з останніх могікан на землі. Молоде життя грає. І гратиме! Не перерветься!
Він розплющив очі — мерехтливий погляд з безодні і натужно-уривчасте:
— Гаразд уже… Прощай…
Чи не останні це слова? Я постояв над ним. Ми часто були сердечні один з одним, та ніколи не виказували ніжності. І зараз я обережно потиснув руку, що лежала на ковдрі. Вона була холодна — ніби торкнувся водопровідного крана.
Під дверима, уткнувшись рудим волоссям у різьблену спинку старого вузенького дивана, безгучно плакала Алевтина, спина згорблена, повні плечі здригаються. І мене пропекло — хижачка? Та протри очиці!
Пройти мимо тепер я вже не міг.
— Алю, вибачте… Який я все-таки дурень.
Вона заворушилася, підвелася, міцно притиснутою долонею витерла лице — простонародний жест баби, якій ніколи побиватися, треба хапатися за роботу.
— Ідіть, Георгію Петровичу. — Втомлено і неприязно, кудись убік.
— Чим я можу вам допомогти?
— Уже допомогли. Дякую. — Вона обернулася — лице у плямах, крізь непролиті сльози кипляче презирство: — «Чим допомогти?» — ніжкою шаркнули. Та хто мені допоможе?! Це я усім помагаю, все сама тягну! Сестри відкололися — одна на край світу у Хабаровськ утекла, друга хоч і в Москві, та на стороні, також деколи розшаркується: чим допомогти тобі, Аленько? А в Аленьки і діти на шиї, і чоловік тюхтій, якого в спину треба штовхати, сам себе не піджене — друзяки, шахи, балачки пустопорожні… А батько… Ох, батько!.. Навіть коли був здоровий — до нього не підстроїшся. А тепер вже і весь світ не милий з собою на додаток. Світу плювати на старого, який з глузду з’їхав. Над собою позбиткуєшся і перестанеш. А я завжди у нього під боком, мене можна не жаліти — стерпить, двожильна!.. Гос-спо-ди! Доки ще?! Н-не мо-жу! Не мо-жу! Видихлася! А тут ще піклувальники підкочують — не смій думати про себе! Хто б за мене про нього подумав?.. З багатьох років хоч би на один день тягар зняв, щоб віддихатися… Вона згасла, кволо махнула рукою.
— Ох, заради чого доводити?.. Ідіть, Георгію Петровичу, та мерщій. Тут усі зайві, крім мене…
Вечір. День закінчився. Я увійшов у цей день з ношею, її мені подарував день учорашній. Що у цій ноші, я, до пуття ще не взнав — може, це скринька Пандори, котру б краще не відчиняти, а може, скарби. Нема нічого спокусливішого від нерозгаданого! Я намірявся розв’язати свою ношу ввечері, чекав цієї хвилі. Нехай навіть скринька Пандори, але втриматися не зможу — незнання для людей страшніше, ніж очевидні лиха.
Вечір. Я тупо дивлюся на древнього Мислителя. День завдав мені кілька нищівних ударів, і я розбитий, приголомшений, ніщо вже не спокушує, нічого не хочеться — каліка. Не зумів обдарувати свого сина навіть тим малим, що мав сам. Директор інституту вказав мені на моє місце — для ролі месії не годишся, займись доступнішим ділом… А старий Гленков додав: усе тлінне — високі мрії, вируючі пристрасті, — і відійдеш в інший світ незадоволеним.
— Георгію, що з тобою?
Від Каті не приховаєш, від неї не відчепишся випадковою відповіддю: мовляв, щось нездужається. Радий би бути відвертим, але як? «Для ролі месії не годжуся, Катрусю». Вона ж то у цьому лиха не бачить. Найближча мені людина на світі.
— Моїй вірі сьогодні ноги перебили. Та це минеться, Катю.
— Вірі? — дивується вона. — Ти ж з невіруючих, живеш сумнівами.
— Але ж сумніви починаються з віри, Катю.
— А я думала — навпаки. Спершу сумніваєшся, тоді спростовуєш сумніви, тільки вже потім віра. Істина і віра хіба не єдині?
— Віра — це старт до істини, Катю. Спершу я повинен повірити просто, без достатніх підстав: у яблукові, яке падає, є щось більше, ніж те, що бачиш. А вже потім і сумніви, і спростування сумнівів — повний набір, що супроводжує процес мислення.
— Ти сьогодні ходив по Москві і показував людям на яблуко — тут щось є?..
— Ні, просто приглядався до людей і зрозумів — мені не дано відкрити їм очі на «вірую». І не знаю, чи комусь це вдасться.
— А твої юні апостоли?.. Ти віруєш, вони — ні?
— Я ще не встиг їм усе сказати…
— Тоді скажи!
Я понуро мовчав, а Катя вирішила діяти:
