Усе, про що я розмірковував з Мислителем безсонними ночами, зараз вихлюпнув на Толю, і це вивело його із звичної самовпевненої рівноваги — ні тобі зручної пози у кріслі, ні загадкової блукаючої усмішечки, позирає спідлоба, і навіть фізіономія його, здається, видовжилася від серйозності.
— Сита людина необов’язково має бути добрішою і чуйнішою. Це давним-давно запримічено, Георгію Петровичу… — Та своєї кошачої скрадливості Толя не втратив, обережно підкрадається, щоб стрибнути. — Зараз багато країн живуть у достатку, та жодна, Георгію Петровичу, жодна не може похвалитися високою мораллю. Навпаки, саме ситі стогнуть від падіння моралі.
Я випереджую його стрибок, запитую:
— Що ти хочеш сказати? Толя зітхає.
— Гадаю, що ви й самі це добре розумієте, Георгію Петровичу. Спосіб виробництва сприятливо змінився, а люди не почали краще ставитися один до одного. Отже, Пушкін і решта поетів і моралістів, які страждали за народ, мали рацію — біда не в способі виробництва, ущербність закладена у самій людині. Як її викорчувати? Проповіддю «люби ближнього» не виходить, віршами — теж…
Він запитально дивиться на мене. Зараз це вже не самозакоханий суперменчик — аби потішитися знаннями, «летіть, голуби»…
У його голосі не іронічні, а пристрасні нотки: як викорчувати?.. Запитально вдивляється, чекає відповіді. Схоже, що якусь перемогу над незалежним хлопчиком я все-таки здобув.
— Ти вважаєш, що спосіб виробництва змінився? — спитав я.
І Толя розгубився:
— Я-як?! Ви ж щойно казали…
— Казав: змінилося виробництво, а не його спосіб.
— Хіба це не одне і те ж?
— Ні.
Його натоптане жирком тіло напружилося.
— Винен, Георгію Петровичу, тупий, невтямки — яка різниця?
— Яка різниця між плаванням і стилем, дією і способом її здійснення?.. Плавець вийшов з дитячого віку, став сильним чоловіком і плаває сильно, але… по-собачому, як у дитинстві. А як незручно при цьому себе почуває! Так і виробництво, розвинулося, набуло розмаху — дідам не снилося! — а здійснюється воно тим же дідівсько-капіталістичним способом: по найму.
— Ну і що ж?
— А те, що акт найму — своєрідне диктаторство: виконуй те і те, одержуй стільки-то, сам собі не належиш, за тебе вирішують інші.
— Але це диктаторство вже не те, Георгію Петровичу, помітно пом’якшало — соки не вичавлює, від нього не дуже страждають.
— На жаль, змушує страждати.
— Трудівника!..
— Його в першу чергу. Толя мерзлякувато зіщулився.
— Щось у мене не в’яжеться, Георгію Петровичу. Колись вичавлювали соки — страждали, певна річ, тепер соки не вичавлюють, і ось тобі — сильніші страждання.
— Колись усі сили, увесь свій час трудівник тратив на те, щоб прохарчуватися, задовольнити чисто фізіологічні потреби, на щось інше йому часу вже не залишалося. А тепер «бути ситим» усі сили не з’їдає, утворюється надлишок. А зайві сили прагнуть виходу, не можуть бути в спокої. Достатньо найменшої зачіпки, щоб людина почала проявляти себе. Так, саме зачіпки, так, поштовху, який вона одержала зовні. А трудівник кожного дня відчуває поштовхи, що дратують його, щодня він опиняється у незавидному становищі — безвідмовно скоряйся, собі не належиш, не вільний…
— Але ж не в такому незавидному, у якому був колись.
— Чи так? Раніше почуття неповноцінності у нього притамовувалося тваринним почуттям голоду, а тепер, коли ситий, воно має стати нестерпним. І все через те, що залишився старий спосіб виробництва. Маркс, виявляється, все-таки мав рацію, Толю.
Толя хилив чоло, посопував збентежено.
— Робітники повинні написати на своєму прапорі революційний девіз: «Знищення системи найманої праці!» — мовив він підкреслено розмірено, як завжди вирікав цитати. — Як пам’ятаєте, це слова Маркса з доповіді на Генеральній раді Інтернаціоналу… Та ось ніяк не пригадую, Георгію Петровичу, щоб Маркс пропонував взамін якусь нову систему.
Я розвів руками.
— Ну, Толю. Плавали ми плавали у часі, вдивлялись у нього з різних боків, а головного ти так і не побачив… Та чи й міг Маркс запропонувати новий спосіб — не по найму, скажімо, а на якихось робітничих колективних засадах? Ми щойно вели мову: за часів Маркса темп розвитку вимагав посиленої експлуатації робітника. Не зважати на темп розвитку неможливо. Якби Маркс поставив собі за мету перетворити робітників у колективних господарів, вийшло б, що вони, робітники, мали стати експлуататорами… самих себе, і не інакше. Таку нісенітницю й придумати важко. Маркс не був пустопорожнім прожектером. Час не приспів, друже мій.
— Але тоді чим же ми займемося, Георгію Петровичу? — спитав Толя. — З’ясуванням нових закономірностей?
— Без них не обійтися.
— Вибачте, тоді — «летіть, голуби»?..
Хлопчик мінявся на очах — тепер уже він кидав мій камінь у мою голову.
— Неможливо винайти спосіб виробництва, Толю.
— Але?.. Адже ви маєте у запасі «але», Георгію Петровичу?
— Але можна помітити його появу.
— Де?
— У житті, звісно. Перші несміливі паростки.
— І ви вважаєте, Георгію Петровичу, що паростки вже з’явилися?
— Повинні.
— І в нашій країні?
— І в нашій країні.
Толя замовк. За вікном була глуха ніч.
Від Христа і Павла ми вийшли на наш час. У моїй інститутській шпаківні з арковим вікном на шумну вулицю два дні підряд ми підбивали підсумки, міркували, як діяти далі.
Ірина Сушко принесла прикру звістку, на яку, втім, ми вже давно чекали, — нам закрили доступ до електронного оракула: досить, потішилися, треба й міру знати, нас і так надто довго терпіли. Ірина подякувала співчутливим жерцям і попрощалася.
Я був під прицілом — директор інституту не квапив з відповіддю, але чекав її. Він умів і чекати, і тиснути. Коли я скажу йому «так», то витати в емпіріях мені буде ніколи, захльосне текучка.
Та саме тепер, власне, для нас все і починається. До цього часу ми провадили авантюрну, невпорядковану розвідку, нишпорили у тумані. Туман розвіювався. Кожне явище ми розглядали у часі, який не стоїть на місці — рухається то сповільнено, то напористо — доведеться робити складні кількісні розрахунки…
Здавалося б, надмір і складність завдань мають відлякувати, але я почувався у своїй стихії. На самому початку нашого флібустьєрського плавання я уже запідозрював: які б випадкові вітри не ганяли наш корабель, його рано чи пізно мало занести у відкриті води фізики. Вони так широко розлилися, що експедиції під різними науковими прапорами нині не можуть їх обминути. Математичний апарат дослідження фізичних явищ придатний і до морської природи. Теорія випадкових процесів пояснює не тільки рух суспендованих частинок у рідині, але й певні історичні несподіванки; кривою експоненти можна зобразити і зростання напруги у конденсаторі, і розвиток нашої цивілізації… Я перестаю бути захопленим
