— З Сибіру?
— Вона має сина. Від нього. Синові вже майже рік.
— Чому ж вона повідомила нам лише тепер?
— Чекала, що Сева сам дасть про себе знати. Але, здається, він ховався від неї. Тому й до нас не зразу приїхав, бо тут його легко відшукати… Перечекав, переконався, що нас вона не тривожить, вирішив — минулося.
Я довго мовчав, а Катя продовжувала перебирати в’язання на колінах, вичікувально зиркала у мій бік.
— Колись ти його спитала: «Хто тебе так налякав, сину?..»
І Катя здригнулася.
— Ти вважаєш…
— Так, Катю, вважаю — страх став його натурою.
— А зі страху й безсовісність?
— Ти щойно чула, Катю: «Бути благородним, але покаліченим, або неблагородним та цілим!» — його кредо. Боїться усього — навіть власного сина.
— Тоді знову те ж запитання, Георгію: хто? Хто його так налякав? Невже ми?
— Боюся, ще? так, Катю.
Це було жорстоко, але ж не можна увесь час ховатися за недомовки.
— Чим же ми його налякали, Георгію?
— Мабуть тим, що надто старанно берегли його від житейських протягів.
Катя замислилася.
Він повернувся пізно вночі — клацнув замок, чмокнули двері. Катя здригнулася, підвела голову, спалахнула — дерев’яний вираз змінився на суворий.
Млявий, не прикритий своєю захисною усмішечкою, не знімаючи шкіряну куртку, Сева сів на стільця, увесь згорбився.
Мати не витримала тяжкого мовчання:
— Сево, я боялася, що ти не прийдеш.
Він мотнув головою, мов кінь, якого заїли ґедзі.
— Я прийшов… Щоб почути, як ви скажете: ти підлотник, Сево! А я це знаю… Так! І краще від вас. Я не люблю себе, а інколи просто ненавиджу. Як зараз. І до того, як вигнали, ненавидів себе. З тієї хвилини, коли татів каратист, як його… Миша, розкидував шісток. Сиджу жабою на доріжці, а він за мене порається. Якби ви бачили, як красиво! Ці здоровенні лобуряки кидаються на нього, а він навіть не розмахується, торкається — і лобур падає. Чому я його продав?.. Та тому, що я покидьок, мамо й тату, хитрую й вигадую, а потім мучуся, ненавиджу себе… Ось прийшов до вас, бо знаю, що ви простите. Очухаюся, вивітриться — і сам себе прощу… О-о, як усе гидко!..
— Ти помиляєшся, — суворо сказала мати. — Цього разу я не прощу. Ні тебе, ні себе!
Сева підняв голову, вдивився у її очі, холодні, неприязні, згаслі, мляво здивувався:
— А себе ти за що… не простиш?
— Зіпсувала тебе я!
— Н-ну, мамо… Хіба ти винна, що я такий народився… бракований.
— Малим ти нестерпно вередував, а я любила. Легкодушно відступав — я любила. Грубив мені, блазнював у кофті з дзвіночками, тішився тупою зарозумілістю — любила! Так, любила з усією материнською силою і розбещувала тебе з безжалісно ворога!
— Хіба ти повинна була мене ненавидіти, мамо?
— Не тебе, Сево! — з тією ж різкістю, з тим же викликом, з тим же осудливо-натхненним обличчям. — Не тебе, ні, а погане у тобі — так, повинна була, так, ненавидіти! З тією ж силою, з якою любила. Як пізно я збагнула, що любов без ненависті так само небезпечна, як і знавісніла ненависть без любові.
Я крякнув, а Сева знітився.
— Мені необхідно кудись поїхати… — вичавив він.
— Мене мало непокоїть, Сево, поїдеш ти чи залишишся. Мене непокоїть інше — твої борги!
— Які борги, мамо?
— Ти що, хочеш і зараз мені повторити: «Нікому нічого не винен?» Винен мені і батькові за всі наші муки й розчарування. Винен таким, як Миша Копилов, яких ти зраджував. Ти встиг завинити перед своїм сином, хоча той недавно з’явився на світ.
— Сином? А я й не знав…
— Брешеш! Ти ховався від нього.
— Від неї, мамо! Вона майже на десять років старша від мене.
— Від неї, від людей, від власного сумління! Сховатися? Куди? У яку шпарину ти залізеш?
І Сева надовго замовк, понуро горбився, нарешті втомлено відповів:
— Куди?.. Не знаю. Я сам собі не потрібен, мамо. Іншим тим паче.
— Негідник! Нікому не потрібен!.. То нащо ж ми стільки років б’ємося над тобою?
Знову довге мовчання. Сева безпорадно глянув на матір.
— Мамо, ти виріш?.. Ще виріш, що виберуся з бракованих?.. Що зможу?..
— Вірю, сину. Будь-яка мати невиправна у цьому.
— Мамо, а що, коли я знову… знову підведу?
І Катя вибухнула:
— Тоді міцніше вчепись за мою спідницю. Поки зможу, поки ноги носять, вестиму тебе по життю. Що діяти, коли народила ненормального? Що діяти?
Увесь цей час я мовчав, мати розправлялася сама.
Через два дні Сева поїхав у Середню Азію: «У місті Навої живе приятель, каже — у них легко влаштуватися майстром з електрообладнання». Слабка людина, хоче втекти сама від себе і вірить, що це можливо.
А після Севи стала збиратися Катя — до Сибіру, до обманутої нашим сином жінки, до внука.
— Кому, як не матері відповідати за сина, Георгію.
— Ми можемо запропонувати їй лише допомогу, Катю. Для цього не варто їхати так далеко.
— Я мушу її бачити.
І я провів Катю в аеропорт, залишився один у спорожнілому домі.
Проте ні від порожнечі, ні від самотності мені не довелося страждати. Мій штаб засідав тепер у мене — складали план майбутніх досліджень, і тут на передній план знову виступила Ірина Сушко. Затягнуті розмірковування, випадкові здогадки, мимовільні перепалки, якими ми так дружно пригощали одне одного, змінилися заклопотаним переглядом математичного багажу: чим виразити таку-то залежність, чи можна застосувати конструктивний напрям до суспільної структури, якими рівняннями описати той чи інший процес…
Ірина Сушко діловито — з урахуванням використання у майбутньому електронного оракула — наводила лад, а Толя Зибков пригнічено сидів без діла, не брав участі в обговореннях. Математику він вивчав лише за шкільною лавою, та й то, за його визнанням, «взаємності не було». Математика ставала способом нашого мислення, тямковитий хлопець міг випасти з нашого запрягу.
— Доведеться вивчати, — сказав я йому.
Толя посопів, прокректав, згодився.
— Доведеться… Ірино Михайлівно, а що, коли я постараюся бути зразковим учнем?..
— З мене кепський педагог, байбаченя. Толку не буде, а ворогами станемо.
— Старий! — несподівано подав голос Миша Дідусь. — Навіщо лізти під роги скаженої антилопи? Я опікуватимусь тобою.
Усі ці дні Миша ходив приголомшений, мовчазний, ні разу не пожартував, не посміхнувся. А я переживав напади щемливої любові до нього, такої ж сильної, як і моє презирство до сина. Не лише при зустрічах, але й зостаючись на самоті, я увесь час пам’ятав Мишу, думав про нього, вражався власній сліпоті. Я знав, що, дивлячись на нього, люди усміхалися, усміхався сам, та не здогадувався — він
