отямишся, – зирк, – аж ти сидиш на своїй хаті верхи, на самісінькому конику, а в руках наче й нічого не було.
І нібито ті книги бачили у людей.
Ударили в калатало на обід. Додому йти далеко, тож Бенедикт ходив обідать до Столової Хати. За дві бляшки обід з двох страв дають. Не такий, як свій, та хіба ж уже й свій такий уже наваристий? Зате недалеко йти. За Оленькою сани присилають, вона вдома обідає. Цяця.
Як причепилася до Бенедикта Варвара Лукинишна. Вона вже давненько на нього одним оком поглядає. Ви, мовляв, до Столової Хати? і я з вами. І бахрама у неї на голові так і коливається. Як треба, то й ходімо. Пальця послинити, свічку загасити, – чи довго?
У Столовій Хаті страшне, скільки народу!.. Бенедикт Варвару Лукинишну з тарілками до прилавку підштовхнув, шоб у чергу стала, бо зара ще хтозна-скільки людей набіжить, – а сам метнувся до столів і два місця одпихав. І ложиці поклав: тут, мовляв, зайнято. І ногою загородив, шоб не потикалися. І лікті якнайширше розчепірив. І морду насупив: теж допомага.
Хтось чужий розбіжиться зайнять місце, гляне Бенедиктові у личко, та, якшо боязкенький, одразу вшиється: та не приведи Господи, подумає, ще з таким рилом зв’язувацця; сяду десь подалі, у куточок... Отакий май розум на всяке діло.
Чад пливе. Тарілки парують, ложиці стукають, свічки потріскують. Душно. Кухарі репетують нестямними голосами:
– Та хто там ржавлю в хаті палить, – ану, геть звідси! Вже нема чим дихати!
Але, звісно, шо ніхто й не поворухнеться.
А ось і Варвара Лукинишна з тарілками. Майже не пролила, хоч і штовхалися сильно.
Шо ж у нас сьогодні. Знову мишача юшечка. Государствена їжа – це тобі, канєшно, не домашня. І мишаки начебто ті самі, а того смаку, канєшно, нема. Не сильно навариста. Зате червирів у юшечку набухано, – аж щелепи зводить. От червирів не жаліють. Пересолюють юшечку. А у ній ложицею поганяєш-позачерпуєш, – один хвостик мишачий. Ну, ще оченята. Реберця.
Воно, канєшно, й кухаря треба зрозуміть. Він же ж, мабуть, тушки приховає, потім ліпші шматочки повибирає та й додому, діточкам несе.
Та будь-хто таке робив би. Для стороннього ж варить, для незнайомого, то одне: хтозна, шо воно за людина? А для рідної дитинки – то зовсім інше. А деякі кажуть: на всіх, мовляв, тре’ варить однаково. Та де ж це таке бачено?
Чужий – він і є чужий. Шо в йому харошого? Якшо не дівка, канєшно. Шо харошого? А може він, чужий, не такий вже й голодний. А може, він як-небудь і обійдеться. Передумає їсти.
А свій – він теплий. У нього й очі не такі. Заглянеш – і сам бачиш: їстки хоче, їстоньки. Прям відчуваєш, як у нього живота підтягло. Свій – він трошки такий, як ти сам.
Варвара Лукинишна зітхає:
– Я дивлюся, вони мишаків нечищених кидають.
– Кажуть, нема кому працювать.
– Та я розумію, але все ж таки... А приходьте до мене, Бенедикте, я вас доброю юшкою пригощу.
– От спасіба, Варваро Лукинишно. Коли-небудь – обов’язково.
А в самої, бідолашної, гребінець так і випирає з ока. Прям хоч не дивися.
– Я вас, Бенедикте, весь час хочу запитати. Я, бачте, стіхи Федіра Кузьмича, слава йому, переписую… А там раз-поза-раз: конь, конь. Що таке – «конь», ви не знаєте?
Бенедикт задумався. Потім ще задумався. Навіть почервонів од задуми. Сам же хтозна-скільки разів оте слово писав, але якось не замислювався.
– Мабуть, то мишак.
– А чого ви так вважаєте?
– А того, шо: «алі я тєбя нє холю, алі єш авса нє вволю». Точно, мишак.
– А як же тоді: «конь бєжит, зємля дражит»?
– А мабуть, шо чималенький такий мишак. Та вони ж, бува, як завовтузяться, – другим разом і не заснеш. Ви ж пам’ятаєте, Федір Кузьмич, слава йому, теж пише: «Жизні миш’я бігатня, што трєвожиш ти мєня?» Мишак, хто ж іще.
– Якось воно дивно. Ні, ви мене не переконали.
Варвара Лукинишна багато стіхів напам’ять знає. І завжди намагається шось зрозуміти. А хіба ж там мало слів важких! Хтось інший плюне, а їй, бач, нада, ти диви. І розмовляє по-книжному. Трошки схоже на матінкину розмову. Або Нікіти Іванича.
Варвара Лукинишна сама живе. От вона мишаків наловить, на базарь винесе, і на книжечки зміняє. І знай собі почитує.
– Знаєте, Бенедикте, стіхи – то для мене все. Наша робота – то така радість. А оце нещодавно я звернула увагу: якийсь він, Федір Кузьмич, слава йому, різний. Розумієте мене? Він наче на різні голоси розмовляє.
– На те він і Найбільший Мурза, довгої йому жизні, – нашорошився Бенедикт.
– Ні, ні, я не за те кажу... Не знаю, як вам пояснити, але я це відчуваю. От, скажімо: «Свірєль запєла на масту, і яблані в цвєту. І ангєл поднял в висату звєзду зєльоную адну. І стала дівна на масту сматрєть в такую глубіну, в такую висату...» Це один голос. А от, припустимо...
