А як прийде осінь з дрібним дощиком та вітрюганами, слобідські кури всі разом на південь собираються. Хазяї зажуряться, проводжати з хати вийдуть. От найстарша кура наперед вийде, одну ногу виставе, крилом змахне, – і вони всі хором я-як грянуть напослідок. Заспівають на прощання, злетять попід самі небеса, покружляють над рідною стороною, а потім витягнуться у вервечку, і вже по двоє, кура до кури, й полетять. Махаєш їм хусточкою вслід, а жіночки, бува, й порюмсають трошки.
Отож ті самі кури й показилися. Перестали літати, кинули співати, осінь проминула, вже й зима на носі, всі пташечки кругом вже давним-давно на південь подалися, а цим, скаженим, – наче все одно. Анфіса Тірентівна їх і віником, і лозиною, – упираються, настовбурчуються, та ще й наче людським голосом забалакали. «Куда-а?» – запитують. А яйця з них поперли білі, страшні, здорові. Молодиця нажахалася, мало з глузду не з’їхала. Кинулась бігом по Бенедикта, шоб той підсобив. Тож вони удвох отих поганих курей всіх заразом і передавили. Одне яйце для курйозу залишили. Бенедикт його потім Нікіті Іваничу показав. Старий – от геть нічого не боїться! – розбив яйце о краєчок миски, а там – Господи, твоя воля! – жовта рідка бульба в якійсь наче воді перекочується, а квасного солоду нема й сліду... Господи, Боже! Дід аж з тубарету підхопився, аж загорлав:
Нікіта Іванич за стіл сів, очі заплющив, щелепи отако зціпив, так і сидів. Потім запитав, шо такого кури їли перед тим, як сказитись. А хіба ми знаємо. Він і до Анфіси Тірентівни ходив, розпитував, і думав довго. А бульбу ту жовту, шо в яйці завелася, на сковороді собі засмажив і з’їв. Їй-бо, з’їв!!! І нічо’ йому не зробилося.
Та він і вобше їсть не те, шо люди. Червирів йому і не показуй. Матінку, правда, од їх теж нудило. А Бенедикт з дитинства на тих червирів полювать наловчився. Отак, бува, разом із хлопцями грається, в струмочку, чи в калюжах, – у містечку глинистих струмків багато, – і весь час у воді руками пошукує, на червирів полює. Червирі, вони сліпі, дурні. Отак наловиш десь із пару дюжин, на прутика нанижеш, висушиш, а потім їх потовчеш. Які ж вони тільки солоні! До мишачого борщику сама перва приправа. Батько завжди Бенедикта за це хвалили і самі теж коли-не-коли на червирів полювали, а матінка скривляться і руками махають. Бенедикт якось Нікіті Іваничу цілу низку подарував. Так вони у нього й провисіли на мотузочку, навіть і не доторкнувся. Припленталася сусідка, – позичити вогню, – розохалася: пропада добро. Той і оддав – усіх до єдиного. Та їх же ж така морока ловить, скільки грязюки перецідиш, поки червиря того намацаєш, а він ще й звивається, у пальці тобі впивається. Спробував би сам попорпаться! А не сусідам роздавать.
А то якось навідався Бенедикт до діда, а той сидить та ложкою клей жовтий їсть, такий, як оце на глелях, на стовбурах їхніх, капи бувають.
– А шо ви ото робите, Нікіто Іваничу?
–
– Який ще МЬОТ?
–
– Та ви при своєму розумі?!
–
Бенедикта з переляку аж у піт кинуло, вийшов бороду задерши, сам не свій, не розбираючи дороги. Ой, стра-а-ах: дід сам-один до бджіл у дупло лазив... Потім, звичайно, все хлопцям розказав. Тільки головами похитали.
– Отакої. Бджола нагидить, а ми їси за нею?!
А Півторак, – у нього півтора обличчя, і третя нога росте, – каже:
– А чо’ це Нікіта Іванич нас на такі діла підбиває? А ще пан Істопник... А пам’ятаєте, як на Муркіну Горку хлопців водив, все хтів, шоб землю рили... Мовляв, ШАДЕВРИ там пагрєбєни. А ще там нібито должон бути дідько, чи то дядько кам’яний, здоровезний і сам ДАВИД. Та нас вже є кому давити, куди нам ще одного...
А точно, він таки водив. Нібито на Муркінай Горкє в Прежнє Врем’я МОЗЄЙ був, і нібито там, у землі, білі камені закопані, тесані, сороміцькі. Нібито вилиті дівки та хлопці, у чому мати народила; і цицьки у них, і все. Воно, канєшно, можна було б і подивитися, але ж, не дай Боже, то самовольство? Та й копать там – не перекопать. Та й здалися нам ті кам’яні дівки, коли оно, – живих скільки бігає? То вже, мабуть, дід казиться поманеньку. Довго за ним після того дітвора ганялася і навздогін дражнилася: «Нікіто Іванич! Зніми штані на ніч! А як дєнь, то знов надєнь».
Так воно нічим і закінчилося.
...Бенедикт зітхнув, зняв смітинку з письмової палички і швиденько дописав скаску про Рябу. І місце залишив, нехай Оленька курочку намалює. А потім книжечку винесуть на базарь і на мишачків зміняють. На низку мишачків гарненьку книжечку можна вимінять. А обмін тільки государствений, самовільно книжечки переписувать не смій, дізнаються, – випишуть тобі гарячих.
А то ще кажуть... та цить, нехай Васько Вухатий десь подалі стане. А то ще кажуть, нібито десь книги є, тобто книжечки давні, старопечатні. Чи правда то, чи ні, але ж ходить така побрехенька. Нібито ще до Взриву тії книги вже були.
А ще брешуть, нібито в лісі галявина, а на галявині – білий камінь-горикамінь, а під тим каменем скарб заритий. Отак нібито темної ночі, як не буде видно ні місяця, ні зірок, на тую галявину маєш прийти, але неодмінно босоніж і спиною наперед, та ще й примовляючи: «Не те беру, шо геть біжить, а те, шо у землі лежить», а діставшись на місце, тричі навколо себе обернутися, тричі висякатися, тричі плюнути, та й промовити: «Земля одрийся, скарб одкрийся», – а тоді перед очима туман попливе і з лісу скрегіт буде чуть, і отой камінь-горикамінь одвалиться, і скарб одкриється.
І там оті книги й заховані, і світяться вони наче повний місяць. А більш одної не брати, не чіпати, а взявши, бігти геть не озираючись, а як зробиш шось не так, перед очима знов туман попливе, а як
