якби ж воно моє було! Отоб я!.. Я б уже!.. Та я б уже!.. Ясна річ, одразу слинка виступає, а бува й на бороду натече. Пальці самі ворушаться, наче шось прихвачують. У грудях свербить. І наче хтось тобі на вухо шепче: та бери! Та чо’ вже там! Ніхто ж не бачить!
Тож отак попітнівши та поробивши, та пошуткувавши, всього собі на зиму й настачиш. А на весну все з’їси. Тож або йди, голубчику, в Столову Хату помиї хлебтать, або вдовольняйся піщєю духовною.
Та то на книжечки так завжди кажуть: піща духовная. А воно й справді: зачитаєшся, – наче і в животі не так бурчить. Особливо якшо куриш, читаючи. Книжечки, канєшно, різні попадаються. Федір Кузьмич, слава йому, в нас безперебійний. Тут тобі й скаски, тут тобі й стіхи, чи там раман, чи детектив, чи раскас, чи навела, чи есе якесь, а минулого року забажав Федір Кузьмич, слава йому, скласти шапенгавер, так воно начебто й раскас, та ні хрєна не розбереш. А довге ж, бля, вважай, три місяці удесятьох аж заморились переписувать. Костянтин Леонтич хвалився, шо геть усе зрозумів, – та то він кожен раз так вихваляється: всі над ним сміялися. А-а-а, голубчику, зрозумі-і-ів, – то розкажи сужет: хто куди пішов, та хто кого побачив, та хто з ким у гречку скакав, та хто кого вбив? Шо? Не можеш? – ото-о-ож. А називалося: мір как воля і прецтавлєніє; хароша назва, зазивна. Бо воно завжди шо-небудь у голові прецтавляється, особливо, як спати лягаєш; сіряка під себе підіткнеш, аби не задувало, голову манаттям укриєш, ногу підігнеш, другу витягнеш, під голову кулак, чи лікоть; потім покачаєшся, подушку холодною стороною перевернеш, знов сіряка підіткнеш, якшо сповзає, покачаєшся-покачаєшся, – і засинаєш.
І прецтавляєш.
То Оленьку собі прецтавиш розодіту, білу, нерухому, аж у грудях засмокче; то прецтавиш, як із жінкою заграєш, чи з дівчиною якоюсь гарною, ти її хвать, а вона вищить, і весело обом; а то ще нібито по вулиці йдеш і шось цінне знайшов: гаманця з бляшками чи кошика з наїдками; а то ще мрієш, буцімто пішов ти туди, де ніхто й не походжав: стежечкою до лісу, на схід, і далі, на луки, і ще далі, де знову ліс незнаємий, де струмочки чисті дзюрчать, дерево береза золоте віття у струмках купає, наче нитки довгі, наче дівоче волосся на сонці аж вилискує, під теплим вітерцем розвівається, полощеться; а під березою трава зелена, папороть різьблена, жуки з синім полиском, а оно й квітка макова, – зірвеш її, вдихнеш, а вона сон навіває, і у вухах дзвін далекий чуть, і в душі хмаринки попливуть, і ось уже стоїш ти на горі, а з гори дороги видно білі, звивисті, і сонце світить, грає, оманює, засліплює, заважає дивитись, а вдалечині шось виблискує, – чи то Море-окіян, про який в піснях співають? Чи то в морі острови чарівні, з білими містами, садками, вежами? Чи то царство чуже, загублене? Чи життя інше?..
Отак прецтавляєш, прецтавляєш, – та й заснув.
Та тільки ні про шо таке Федір Кузьмич, слава йому, в шапенгавері не виражає, а якшо вже правду казать, – нудьга така, шо не приведи Господи. Але народ все одно розкупив, чи краще сказать, обміняв, і теперечки, значить, хтось десь цеє діло почитує, та й, мабуть, плюється. А взагалі народ у нас книжечки читать полюбляє, вихідного дня завжди на базарь біжить, мишаків на книжечки обмінювать. От малі мурзи на базарну площу виходять, государствені прилавки вздовж тину розставляють, берестяні книжечки викладають, у кожну цінник встромлять, або ж закладку: почому, бач, товар. А ціни різні: п’ять мишаків, десять, двадцять, а якшо вже сильно інтересні, захоплюючі, чи з картинками, – чуєш, бува й до п’ятидесяти. Голубчики юрмляться, прицінюються, радяться: брать, чи не брать, та про шо книжечка, та який сужет, та чи багато картинок. А заглядать не можна: спершу заплати, а тоді вже й заглядай скільки тобі влізе. Малі мурзи валянками на морозі потупують, рукавицями поплескують, товар нахвалюють:
– «Аснови діфєрєнциальнава счіслєнія», пупулярнєйша брашура, величезний інтерес!..
А якийсь руки до рота ковшиком приставить, шоб голосніше було та лунким голосом вигукує:
– «Ка-за ді-рі-за», о-оста-а-анній егземпля-яр! Увлєкаатєльна епапє-єя! О-оста-а-анній, кажу, егземпля-яр!
Та то він навмисне, то він бреше, у нього під прилавком іще дюжина захована. То він голубчиків приманює, шоб аж юрбою набігли: мо’ й справді останній, не прозівать би. А якшо вже комусь страшне як охота книжечку сторгувати, то він і доплатить. Мовляв: а шо, вже нема? А мурза, наче знехотя:
– Та є одна... собі залишив... не знаю...
А голубчик:
– А мо’, договоримось? Я пару мишачків накину... Га?
А мурза:
– Не знаю... Сам хотів читати... Хіба шо п’ять накинеш...
– П’ять? Та побійся Бога! В мене мишак годований, за півтора іде!
– Ану, покаж... – отак і сторгуються. А все мурзі навар. Того ж у них і пика товща, і хата вища.
А у Бенедикта пика так собі, на дотик невеличка, і хатка малесенька.
Цілу ніч Бенедикт ловив мишаків.
Легко казать: ловив. То діло не просте, тож, як і всяке діло, кеби потребує. То тільки так здається, шо отуто, мовляв, – ти, а отуто – мишак, лови його. Та ні-і-і-і-і.
Ловив, канєшно, удавочкою. Але! – якшо у підпіллі пусто, якшо мишак перебіг до когось багатшого, то тряси удавочкою, не тряси, – нічого не натрусиш. Мишака треба підгодовувать. Тобто, все доложно бути продумане наперед.
Оно, двадцятого числа получка була. П’ятдесят бляшок. Так. Налог з їх – тринадцять працентів. Тобто, шість із половиною бляшок. Отак рано-ранесенько голубчики коло Виплатної Хати у чергу стали. Ще й не світало, темно взимку – хоч у око тиць.
А чо’, буває. Отак ітиме голубчик навпомацьки, по темному, за получкою, – та й провалиться у яму, а бува, шо й око собі виколе галузкою, а бува й посковзнеться, ногу поламає, а бува й заблукає, до чужої слободи забреде, а там його злі собаки порвуть; чи у кучугуру впаде, та й на смерть замерзне. Шо хоч буває.
Але припустимо, слава тобі, Господи, шо вже й дісталися. Харашо. У чергу стали. Хто перший добрів, –
