Ну, не те, шоб уже й зовсім так, але таке шо-небудь молодецьке, радісне, шоб наспів сам із грудей виривався, шоб щастя у голові відчувалося, шоб воно, те щастя, поміж вухами бовталося, наче борщик у горщику, шоб аж у потилиці лоскотало. Шоб на всю слободу, на весь світ рознеслося: слава розуму людському, сла-ава! Розумінню, роздуму, промишлянню, хитромудрому обчисленню – сла-а-ава! Голові – сла-а-ава! Гур-р-ра-а-а-а-а! Хо-го-о-о-о-о-о!!!
Та такої купи мишаків, мабуть, і в самого Федіра Кузьмича, слава йому, зроду не було, а вже хто-хто, а він хіба не майстер на них полювать? Хіба він не пает, не гурман, не цінитель?
І наче ж цілу ніч не спав, а од радості сон як рукою зняло. Хіба шо жижки маненько трусяться, і спину трошки ломить. А так – ні в одном глазу! Отеперечки з таким багатством – і на базарь.
Гарно зранку на базарі! Красота! Сніг лопатами розчищений, притоптаний, прям тобі підлога. Якшо морозяка лютий, то він, отой сніг, аж весь синій та виблискує. Звичайно, голубчики понабігають – понаплюють, понасмітять, недопалків понакидають, а все одно красота. А як потеплішає та підтане трошки, то аж наче темні ополонки під ногами, а замети біля огорожі осядуть та почорніють, ніздрюваті-зубцюваті, весною пахнуть.
Народу – ого-о-о-о-о-о!!! – ніде голці впасти. Всякому торгувать охота. Усяк свою мінянку тягне.
Оно ряди з мочіннями та соліннями: весь рядок діжками, глечиками, дзбанами заставлений, підходь та пробуй, але багато не бери, бо матимеш по шиї. Якшо цього року добре вродило, то рядок, бува, аж до обрію розтягнеться, крайній у рядку голубчик – наче лісова комашка: далекий, малесенький, руцями вимахує, горлає, грибці свої вихваляє, теж себе людиною вважає, а подивишся на нього з оцього кінця, – наступи ногою, і нема його.
Другий, оно, хвощі мочені нахвалює, криком кричить, надривається, – чи мо’, квашену папороть, чи пряники, чи ще шось.
Отуто горішки мочені, там полотно порозкладали, нитки прості, нитки фарбовані, личаки цілими в’язками; там шкурки заячі, а там шерсть із козляків: купляй та валянки валяй, чи шкарпетки в’яжи, якшо руки стоять; там голки кістяні, кам’яні ножики, відра кам’яні та дерев’яні, рогачі, голоблі, віники, – шо тільки хоч.
А оно цілий ряд каганцями торгує: тут купці поважні, мовчазні, отак поставають, руки на череві поскладають, спідлоба поглядають, мордяки червоні. Загадкові. Мовчать. А чого мовчать: звикли. Каганці ж треба мовчки обривать, от вони й звикли. Постоїш, повитріщаєшся. Якось воно боязко. А каганців отих так би попоїв! Запитаєш у купця:
– Почому за штуку?
Помовчить, губами поплямкає. Потім:
– Ці – п’ять. Ці – сім.
Дорого, бля!..
– А мо’, несправжні?..
Знову помовчить.
– Люди купляли, живі, як бачиш.
Чи вірить йому, чи не нада, – прям і не знаєш. Потопчешся... Одлічиш п’ять мишаків. Візьмеш одного каганця. За щоку покладеш. Солодкий!.. А мо’ й не помреш, як одного з’їси. Хіба шо знудить. Чи там волосся повипадає. Шию роздує. А так ще може поживеш. Матінка чого померли? – повну миску за раз з'їли. Нікіта Іванич тільки й казав:
Та зараз Бенедиктові не хотілося навіть споминать за шось сумне. Оно, весна з півдня калабком котиться, Новий Год за собою веде! Празник і сміх. Жарти й веселощі. Оно й сліпці, стовпилися біля тину, – хто на ложках мелодію вибрязкує, хто на сопілці грає, – співають:
– теж, мабуть, весну зачули. Їхній поводир теж підбадьорився, орлом дивиться, голубчиків суворо оглядає: ану, хто пісні слухає? – плати, мимо не пройдеш! А то любителів послухать та не заплатить – скільки хоч. Сліпці, вони того й сліпці, шо нічогісінько не бачать. Співають-заливаються, а голубчик другим разом послухає, урве собі задоволення, та й тікать не заплативши. Як його сліпцям упіймати? – аж ніяк! Їм же темно, сліпцям! Їм і в літній полудень темно. Якби не поводир, померли б вони з голоду, сліпці.
Бенедикт народні пісні страшне, як любив. Особливо коли хором. Або веселенькі. Отак, бува, сліпці як грянуть:
