Кись

Клим Ворошилов, «Клим Самгин», Иван Клима, «Климакс. Что я должна знать?», К.Ли. «Максимальная нагрузка в бетоностроении: расчёты и таблицы. На правах диссертации»;

Чехов, Чапчахов, «Чахохбили по-карски», «Чух-чух. Самым маленьким»;

Анаис Нин, Нина Садур, «Ниневия. Археологический сборник». «Ниндзя в кровавом плаще», «Папанин. Делать жизнь с кого»;

«Евгения Грандэ», «Евгений Онегин», Евгений Примаков, Евген Гуцало, «Евгеника – орудие расистов»;

«Гамлет – Принц Датский», «Ташкент – город хлебный», «Хлеб – имя существительное», «Уренгой – земля юности», «Козодой – птица вешняя», «Уругвай – древняя страна», «Кустанай – край степной», «Чесотка – болезнь грязных рук»;

«Гигиена ног в походе», «Ногин. Пламенные революционеры», «Ноготки. Новые сорта», «Гуталиноварение», «Подрастай, дружок. Что надо знать юноше о поллюциях», «Руку, товарищ!», «Пошив брюк», «Старина четвероног», «Шире шаг!», «Как сороконожка кашку варила», «Квашение овощей в домашних условиях», Фолкнер, «Федорино горе», «Фиджи: классовая борьба», «Шах-намэ», Шекспир, Шукшин;

«Муму», «Нана», «Шу-Шу. Рассказы о Ленине», «Гагарин. Мы помним Юру», «Татарский женский костюм», «Бубулина – народная героиня Греции», Боборыкин, Бабаевский, Чичибабин, «Бибигон», Гоголь, «Дадаисты. Каталог выставки», «Мимикрия у рыб», «Вивисекция», Тютюнник, Чавчавадзе, «Озеро Титикака».

Боючись переконатися, тремтячими руками перебирав Бенедикт скарби; за восьмий номер він уже й не думав, нема його, – переживем, чи й не горе, але ж – книга за книгою, книга за книгою, журнал за журналом, – все вже було, було, було, читав, читав, читав... Та невже, невже все прочитав? А шо ж сьогодні читатиму? А завтра? А на той год?

У роті пересохло, ноги ослабіли. Високо підняв у руці свічку, синювате світло розганяло пітьму, танцювало по полицях, по книжкових корінцях... мо’, десь угорі пошукати...

Платон, Плотин, Платонов, «Плетення жіночих жакетів», Плисецкий Герман, Плисецкая Майя, «Плиссировка и гоффрэ», «Плевна. Путеводитель», «Пляски смерти», «Плачи и запевки южных славян», «Плейбой». «Плитка керамическая. Руководство по укладке». «Планетарное мышление». «Плавание в арктических водах». «План народного развития на пятую пятилетку». «Плебеи Древнего Рима». «Плоскостопие у детей раннего возраста». «Плевриты». «Плюшка, Хряпа и их веселые друзья». Все читав.

Все. Кінець. «Всё кончено, – пробормотал Владимир». Нічого не передбачалось. А отепер вже й передбачилось... Бенедикт якусь хвильку постояв, капаючи свічним салом на підлогу, осмислюючи жах, який з ним стався. Отак бенкетує собі людина на багатому бенкеті, у трояндовому вінку, радіє безтурботно, бо все життя попереду; бездумно все і ясно; кусь! наче граючись, шматок ватрушки, тільки рукою за другою, – аж раптом глип! – а стіл же порожній, чистий, вже й недоїдків нема, і світлиця наче мертва: ні друзів, ні красунечок, ні квітів, ні свічок, ні цимбал, ні танцюристів, ні ржавлі, а може, нема навіть і того столу, тільки сіно сухе... зі стелі поманеньку сиплеться... шарудить і сиплеться...

Поволі, поманеньку зайшов до столової світлиці, сів; шось там йому казали, їсти з бурчанням насипали... Каклєти... На тарілці – каклєта. Лежить. Каклєта... У Бенедикта на тарілці лежить каклєта. Дивився... дивився... Каклєта лежить. Не зрозумів... а шо про неї думать?.. про каклєту?

– Їж! Їж, поки не охололи! Підливкою полити?..

Хтось якісь слова каже; а хто це там балакає? Подивився, – і бачить: баберя така здорова, женського полу. Голова велика, посередині носик кирпатенький. По боках носика – щоки, – червоні, бурячком натерті. Два темних ока тривожних, наче осінньою водою налитих; як ото, бува, у лісі на моховиння наступиш, слід залишиш, – одразу бура вода у той слід набирається, заповнює. Над очима чорні брови дугою, посередині камінчик висить прозорий, од свічки синюватий. По боках брів – скроні, на скронях кільця скроневі, виті, кольорові, а поверх брів зовсім нема лоба, тільки волосся золоте, ґвинтом накручене, а над волоссям – кичка, а на кичці камінці дрібненькі зірочкою нашиті, та стрічки завірюхою, та низки бісерні дощем, – висять, колишуться, ряхтять, аж до підборіддя доходять; а під підборіддям, під ямочкою його, – одразу тулуб, як сани, широкий, а на тулубі – циці у три ряди. Овва-а-а-а-а! Яка краса невимовна, страшна; та невже ж це Оленька? – та це ж сама цариця шемаханська!

– Оленько!.. – обімлів Бенедикт. – Та невже ж це ти? Яка ж ти, тьху-тьху, гарна стала! Коли ж це ти встигла?.. Квітко лісова!.. Русалко!

– Кантраліруй себе... – колихнулася Оленька. Але очей не відвела.

Кантралірувать Бенедикт навіть і не збирався, та й Оленька то більше за звичкою, або ж сказать, для проформи мовила, тож днів зо три, чи може чотири, а то й п’ять, а вважай і всі шість, та чого вже там, – цілий тиждень Бенедикт із Оленькою гарцював по-всякому, наче у дурмані якомусь, – і не пригадаєш, шо ж там витворяли. Теща, побачивши такеє діло, викотила з погріба діжку квасу яєчного, міцненького, – хильнеш, – аж памороки забиває, аж сльози з очей; хароший квас, добрячий. Буянили сильно, каталися- валялися, у чехарду гралися. Рачки бігали, Оленька – прямо так, у чому народилася, а Бенедиктові заманулося кичку Оленькину собі на голову напнути, бісером шарудіти, а до того місця, де раніше хвіст був, – колобашки прив’язати, шоб гуркоту більше було; отак мотузочок візьмеш, колобашки нанижеш, та й прив’яжеш, а торохтить! – мої ж ріднесенькі, прям тобі гроза в началі мая; а ще й на додачу козляком мекати.

А потім, так би мовити, – штиль, тихо. Розсудливість вступила.

ЩА

«Жил в городе Дели богатый водонос, и звали его Кандарпакету...». І цю читав.

І шо ж його тепер робить. І чим жить. І знов наче якась тривога; як наче сам себе загубив, а де, коли, – і не помітив. І якось моторошно. Нещодавно думав: багач, – а спохопився, – всі оті багатства де й ділися, спливли за водою. Попереду – велика суша, пустеля. Жил в городе Дели богатый водонос...

Озирнувся. Тиша. Мишак не шарудить. Тихо. Потім звуки проступають: у будинку – ножі раз-по-раз стукають, то, мабуть, м’ясо на пельменьчики рублять, а то ще – звук рівний, глухий, – то, мабуть, тісто качають. За вікном природа шумить, сама на себе скаржиться: зудить, скрипить; то як заплаче раптом