вишневого кольору, слухати неспішний бій годинника, розглядаючи золоте вугілля. Поки я йшов, утворився осад, у якому вже не можна було відкинути виникаючі питання. Хто був отой чоловік в оксамитовому плащі, зі золотим ланцюгом? Чому він проказав мені вірша, вклавши в тон свого шепоту винятковий зміст? Нарешті, «Фанданґо», виконане вченою депутацією в розпалі скандалу, раптова темрява й зникнення, і я, кимось перенесений на ліжко амбулаторії, — яке пояснення мало вгамувати оту жагу сенсу, у той час як надрозумове безтурботно всотувало рясну алмазну вологу, не даючи собі клопоту вселити розумовому апарату хоча б слабке уявлення про втіху, що воно її відчувало беззаконно й абсолютно, — втіху саме тої незв’язності й нез’ясовності, які становлять найгіршу муку кожного Єршова, і, позаяк у кожному сидить Єршов, хоч би й цикнутий, я був настроєний щодо цього доволі допитливо.
Я зупинився, намагаючись визначитися, де тепер знаходжуся, після напівбезпам’ятного поривання вперед і без гадки про напрям. По деяких домах я зрозумів, що йду поблизу вокзалу. Я сунув руку в кишеню, щоб закурити, і торкнувся незнайомого твердого предмета, витягши який, роздивився при світлі якогось із вікон жовту шкіряну торбинку, дуже туго зав’язану. Вона важила не менше двох фунтів, і лише гарячковістю своєю я пояснюю свою попередню неуважність до цієї ваги, що відтягувала кишеню. Натиснувши, я намацав крізь шкіру ребра монет. «Гублячись у здогадах…» — казали раніше у таких випадках. Не пам’ятаю, чи губився я тоді в здогадах. Вважаю, настрій мій був тоді якомога схильний очікувати непояснимих речей, і я поквапився розв’язати торбинку, думаючи більше про її вміст, аніж про причини її появи. Однак було небезпечно розміщатися на вулиці, наче у себе вдома. Я нагледів неподалік руїни й попрямував до їхніх сніжних проламів по пагорбу з заметів і щебеню. Всередині цього хаосу розходилося в різні боки безліч брудних слідів. Тут валялися ганчірки, задубілі нечистоти; просвіти чергувалися з простінками та балками, що вже завалилися. Світло місяця сплітало ями й тіні в єдиний похмурий візерунок. Зайшовши якомога далі, я сів на якісь цеглини та, розв’язавши жовту торбинку, витрусив на долоню частку монет, одразу впізнавши золоті піастри. Порахувавши й перерахувавши, я визначив їхню кількість у двісті штук, не більше й не менше, і, трохи ослабішавши, замислився.
Монети лежали в мене між колін, на полі пальто, і я ворушив їх, прислухаючись до виразного прозорого стукоту металу, який дзенькає лишень в уяві або коли дві монети лежать на пучках пальців і ви постукуєте ними одна об одну. Отже, під час моєї непритомності мене відшукала чиясь доброзичлива рука, поклавши в кишеню цей невеличкий капітал. Я ще не був спроможний робити уявні покупки. Я просто дивився на гроші, послуговуючись, мабуть, мимоволі настановою однієї чудової людини, яка навчала мене мистецтву споглядання. На його думку, осягти душу предмета можна лише коли погляд позбавлений нетерпіння й зусилля, коли він, спокійно поєднавшись із річчю, поступово переймається складністю й характером, прихованими в гаданій простоті всього.
Я настільки заглибився у своє заняття, — споглядати та перебирати золоті монети, — що дуже нескоро став відчувати якусь наче заваду, присутність сторонньої сили, тонкої й точної, немовби з одного боку відбувався легесенький порух повітря. Я підняв голову, міркуючи, що б це могло бути, та чи не назирає за моєю спиною бродяга або ж бандит, мимоволі передаючи мені свою жадібну напруженість? Ліворуч- праворуч я повільним поглядом обдивився руїни та не побачив нічого підозрілого, але хоч було й тихо, а крихку, запанувалу кругом тишу було б різко порушено найменшим скрипінням снігу або шерехтінням щебеню, — я не насмілювався обернутися, аж поки не розгнівався на себе. Я обернувся раптово. Стукіт крові луною відбився на серці та у голові. Я підхопився, розсипавши монети, але вже був готовий захищати їх і схопив каменюку… Кроках у десяти від мене, серед мішаних і нечітких тіней, стояв довготелесий, худий чоловік, без шапки, з худим усміхненим обличчям. Він набичив голову й, опустивши руки, мовчки розглядав мене. Його зуби блищали. Погляд був спрямований поверх моєї голови так, наче задумуються, що сказати в скрутній ситуації. Через його потилицю тягнулася вгору чорна пряма лінія, край її був захований од мене верхнім краєм амбразури, крізь яку я дивився. Зворотний поштовх крові, що знову прилинула до серця, відновив подих, і я, ступнувши ближче, роздивився труп. Було важко визначити, що це — самогубство чи вбивство. Мрець був одягнений у чорну сатинову сорочку, досить непогане пальто, нові штиблети, неподалік валявся шкіряний кашкет. Мав покійний десь років із тридцять. Ноги на фут не сягали землі, а мотузку було пов’язано на стельову балку. Те, що він не був роздягнений, а також якась дбайливість у прикріпленні мотузки до балки та насамперед дрібні безхарактерні риси обличчя, окресленого по провалах щік русявою борідкою, схиляло до визначення самогубства.
Перш за все я позбирав гроші, утрамбував їх у торбинку та заховав у внутрішню кишеню піджака; потім завдав кілька питань порожнечі й мовчанню, що оточували мене в глухому кутку міста. Хто був цей безрадісний і безжурний свідок мого розрахунку з непояснимим?
Чи вколовся він об шип, намагаючись зірвати троянду? Чи може він — зневірений дезертир? Хтозна, що бува приводить людину до руїн з мотузкою в кишені?! Чи може, переді мною висів невдаха-адміністратор, відступник, розчарований, торгівець, що втратив чотири вагони цукру, або винахідник «перепетуум-мобіле», що ненароком глянув у дзеркало на своє обличчя, коли перевіряв механізм?! Або хижак, якого родичі ревно тягали за бороду, примовляючи: «Ось тобі, шуліко, нагорода за життя злодійськеє твоє!» — а він не переніс цього і занапастив себе?
І це, і будь-що інше могло статися, але мені вже було нестерпно тут сидіти, і я, поминувши лишень один квартал, побачив саме те, що розшукував, — окрему чайну.
На підвальному поверсі старого й похмурого будинку жовтіла вивіска, частину тротуару було освітлено знизу запотілими від сирості вікнами. Я спустився по крутих і вузьких сходах, увійшовши у відносне тепло просторого приміщення. Посередині кімнати жарко тріскотіла цегельна піч із залізною трубою, що йшла попід стелею в напівтемні надра, а світло сочилося з потьмянілих електричних ламп; вони горіли в сирому повітрі тьмяно й червоно. Біля печі дрімала, позіхаючи та чухаючи під пахвою, простоволоса жінка у валянках, а буфетник, сидячи за стійкою, читав замацану книгу. На кухні хтось навалював дрова. Майже нікого не було, лише в другому приміщенні, де столи були без скатертин, сиділо в кутку чоловік десь п’ять погано вдягнутих людей, мабуть, подорожніх; біля ніг їхніх та під столом лежали мішки. Ці люди їли та балакали між собою, тримаючи обличчя над паруючими блюдечками з гарячим цикорієм.
Буфетник був молодий хлопець нового типу, з солдатським сухорлявим обличчям і розумним поглядом. Він глянув на мене, лизнув пальця, перегортаючи сторінку, а другою рукою вирвав із зеленої книжки чайного талона і загримів у бляшаному ящику з цукерками, одночасно видавши мені талона і цукерку.
— Сідайте, подадуть, — сказав він, знову занурюючись у читання.
Тим часом жінка, зітхнувши та прибравши за вухо волосся, пішла на кухню за окропом.
— Що ви читаєте? — запитав я буфетника, бо побачив на сторінці слова: «принцесу мою світлооку…»
— Хе-хе! — відповів той. — Так собі, театральна п’єса. «Принцеса Мрія». Твір Ростанова. Хочте подивитися?
— Ні, не хочу. Я читав. Вам подобається?
— Та так, — сказав він нерішуче, нібито соромлячись свого враження, — фантазія… Про любов. Сідайте, — додав він, — зараз подадуть.
Але я не відходив од стійки, забалакавши вже про інше.
— Чи бувають у вас цигани? — запитав я.
— Цигани? — перепитав буфетник. Його, мабуть, здивував різкий перехід до буденного від незвичайної для нього книги. — Бувають. — Він механічно кинув погляд на мою руку, і я вгадав наступні його слова: — Це поворожити, чи що? Чи навіщо?
— Хочу робити малюнок для журналу.
— Розумію, ілюстрацію. То ви, громадянине, — художник? Дуже приємно! — Але я все ж таки заважав йому, і він, посміхнувшись, настільки міг приязно, додав: — Ходять їх туто два кагали, одні чомусь ще не були сьогодні, мабуть, незабаром прийдуть… Вам подано! — і він показав пальцем на стіл за грубкою, де жінка розставляла посуд.
Один золотий був затиснутий у мене в руці, і я звільнив його приховану силу.
— Громадянине, — сказав я таємниче, наскільки вимагали обставини, — я хочу трохи підживитися, поїсти та випити. Візьміть оцього кружочка, з якого навіть ґудзика не зробиш, бо в ньому нема отворів, і відшкодуйте мені цей незначний збиток пляшкою справжнього спирту. До нього щось м’ясне або ж рибне. Удосталь хліба, солоних огірків, шинки або холодного м’яса з оцтом і гірчицею.
Буфетник облишив книгу, підвівся, потягнувся та розібрав мене по кісточках гострим, наче пилка,
