лотереї. Ми — самотні сіячі у нескінченному Всесвіті, тому всякі теревені про «пришельців» — дурні або й злочинні вигадки!
Навіть відомі фантасти, бризкаючи слиною, шаленіли:
— Якби навіть якісь там «пришельці» з’явилися, то хай вони пару місяців посидять на Плутоні, почекають, що ми вирішимо. Якщо не прилетимо до них на рандеву, то нехай забираються к бісовій матері і не потикаються більше сюди ніколи!
Усі ці крики прокляття і страху, ненависті та обурення я чую тепер, коли пишу ці рядки, в кінці двадцятого віку. І мені тяжко збагнути логіку мислення всіх тих людей — і минулих, і нині існуючих. Все ж так просто: ми — діти у неосяжному полі життя, бідні, заблукані діти. Що ми хочемо оберегти, яку суверенність? Думки? Почуття? Творення? Так, наші думки — лише калейдоскопічне перемішування вікових стереотипів релігії або прагматизму, почуття — злегка «облагороджені» звірячі пристрасті, творення — згиджена, засмічена планета, що задихається від результату нашого пізнання та технології...
Але тоді, в ті довоєнні роки, коли ще ці дорослі думки не ворушилися в моїй свідомості, я сприймав від улюбленого наставника, від блакитноокого Ойра-хана майже непомітні поштовхи для думання й діяння, такі прості й стихійні, як вітерець, як хмаринка, як дзюрчання джерела.
Пам’ятаю один весняний день, коли зі мною трапилося чудо. Я після уроків у школі гуляв у свого товариша Юрка Коробенка в саду. Його батько Лаврін Йонович розколочував у відрі з водою гній та кал, виливаючи цю суміш під яблуні. Запах, ясна річ, був далеко не парфумний. Помітивши мою гримасу, добродушний учитель сказав, усміхаючись:
— Смачні яблучка любиш? Ясно — любиш! Хто їх не любить... Хочеш добути гарний плід — не бійся порпатися в говенці. Зрозумів, Сашку?
Я нічого йому не відповів, та він і не чекав від мене якоїсь відповіді: кинув ту фразу мимохіть. Але вона вразила мене, зачепила за живе. Зійшовши з кручі до ставка, я тихо йшов стежечкою понад водою і старався втямити несподіване відкриття, що стукало до моєї душі. Плюскотіла легенька хвилька, і мені в тому дзюрчанні почувся голос наставника:
— Навіть з гною і гиді земної зростають чарівні дерева та квіти. А що можна сплести з небесних барв, з світла... або з слів, звуків?
Думка запліднила душу. Справді, так просто: є звук сам по собі — а-а-а, о-о-о, е-е-е! А кілька звуків разом — слово, тобто — чудо! Мама, тато, квітка, земля, вода. Скажеш — і цілий світ у думці! Мамочко, як чарівно!. А ми розмовляємо, співаємо, не задумуючись, що хтось подарував те диво. Хто ж, коли? Ось чому так хвилює мене пісня, що її любить співати моя мама та її сусідка.
Це ж треба було охопити думкою все зоряне коло, щоб сотворити цю пісню! А чи я зумів би? Треба ж не просто ліпити слова одне до одного, а
Відкриття так схвилювало мене, що я кілька днів ходив сам не свій понад ставом, нікому нічого не казав і все перебирав рими в умі, ліпив речення до речення і нарешті «виродив» такого вірша — «На смерть Франка»:
Я нікому не сказав про своє віршування, переписав «твір» і послав його до редакції республіканської піонерської газети «На зміну». Минуло кілька тижнів, і одного дня мене викликали до учительської. Учителі і піонервожатий показали мені свіжий примірник газети «На зміну», де було
Учні теж прочитали вірша, проте мене здивувало, що мало хто з них радів — навпаки, я зненацька відчув з боку товаришів заздрість, неприязнь, недоброзичливість. Може, вступив до дії закон юрми, котра не любить, щоб якась частка з
Я знову подався на берег ставка, сів поміж очеретами і поринув у недитячі думи. Нечутний друг шепотів:
— Не дивуйся, не бідкайся, хлопчику. Кожному призначено пройти довгі, далекі шляхи. Хто ще не рушив у путь, того дратує кожен шукач, кожен мандрівник... Залиш їх у спокої, твори далі. І не думай — значне твоє творення чи ні, велике чи мале... Не спиняй походу, співай пісню, радій... і тоді я ніколи не покину тебе...
...
Балаган, як завжди, був наповнений вщерть. Та Марічка зуміла провести нас і посадити в задніх рядах. А сама щезла, шепнувши:
— Чекайте мене! Що б не сталося — чекайте мене...
Спочатку виступили муштровані собачки, коні, гімнасти. Їх вітали оплесками, проте всі чекали таємничого Ойра-хана, про якого в довколишніх селах та містечках складалися легенди. Я помітив, що в перших рядах сиділо багато чужих людей, а поміж ними жандармський поручик Їжаковський. Тривога закралася в серце: чи не думають вони забирати Ойра-хана?
