ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

Вічна Гра — твій ідеал. Не бійся зруйнувати піщані купи на березі океану. Ген твої друзі зі сміхом несуть тобі в долонях барвисті самоцвіти, знайдені в дюнах, в гірських ущелинах. Ось щебече над твоєю головою співуча пташка, заохочує послухати свій щирий мелодійний дарунок. Ген у небесній блакиті плине хмаринка, закликає: до мене, до мене, до мене! Спочинь на моїх лебединих крилах, спочинь!

Громи... і плачі... і стогін...

Десь далеко, далеко...

Одвернися, не слухай. То сни, неіснуючі сни. Є лише ласка, і ніжність, і спокій, і вічне кохання. Корінь Світу пульсує невичерпними соками, напинає вогнисті груди, посилає невмирущі джерела буття атомам, людям, квітам і зорям, птахам, амебам, тиші і грому. Життя — то вічна весна, то полум’яна осінь, і солодке чекання, і казковий шепіт ночі — шепіт матусі, шепіт подруги, сміхотливий шепіт товариша гри. Де ти? Де ти?

Тут, ось я тут, лише простягни руку свою. Я у небі, в сутінках вечора, поміж зеленим чи блакитним листям, я в забутій пісні, я вічно з тобою. Тільки не втікай, не біжи від мене, мій прадавній товаришу, моя чарівна подруго небесної гри...

Громи... і плачі... і стогін...

Хто плаче? За ким? Чому?

То здається тобі. То здається...

Ні, я чую! Плаче безмірність. Здригається спокій Батьківського Гаю, небо тремтить громом конання й муки. Серце квилить, прагне летіти на поміч. Хоче бути там, де страждання, де можна прийняти у себе частку великої муки...

Ти почула далекі зойки, мудра Дитино! Тебе вже ніщо не втримає. Поспішай, лети, народжуйся в світ муки, щоб принести туди радість Вічної Гри. Зупини криваву ріку, покажи зрячим світи радості й казки.

Як летіти мені? Де шляхи до далекого вирію тяжкого дитинства?

У серці, в боліснім серці. А все інше — я дам тобі, я — твій вічний товариш. Ти називав мене Ойра- ханом над Бугом, над прозоро-жовтими водами земної ріки. Діти, ви не забули мене?

Прокидайтеся, прокидайтеся! Ніжна дрімота кохання хай розімкне обійми! Вас чекає далека Земля, малесенька бідна планета поміж зоряних валів. Їй тяжко, вона очікує ваших дитячих рук...

Тарасику, Павлику, Марічко, де ви?,

— Ми тут, Учителю! Ми тут, Ойра-хане! Чуємо, чуємо поклик Землі...

— Вам болять її рани?

— Болять, ой болять, Великий Друже!

Руки, беріться за руки, кохані діти! Розступаються сині дерева правічного саду, вже темніє хаща Відьомської Казки... Знову треба одягатися у тужаву плоть, у пульсуюче тіло, зіткане з крові й нейронів. Прощай, прощай, Ойра-хане, наш улюблений товаришу Великої Гри! Ти дав нам силу, знання і певність у перемозі! Напнуте вітрило серця, вітри безмірності б’ють в груди корабля, загрозливо кидають навстріч потужну хвилю зоряного океану.

Корабель зависає над долиною Дніпра. Луки, тумани. Соняшники в ранковій імлі. Моя сестричка Оля біжить з широких долонь Учителя до убогої хатки під солом’яною стріхою. Там чекає земна мама. Мені теж настане пора. Трохи пізніше...

Так або майже так завершувалася історія хлопчика Павлика з берегів Бугу та його товаришів — Тарасика й Марічки. Ми не могли затриматися в Світі Радості, бо земні зв’язки хіба спроможна розірвати небесна безтурботність?

Ми не могли затриматися...

* * *

Я у місті живу, хоч народився в селі.
Так багато днів промайнуло з пори золотої дитинства. Майже все я забув серед шуму життя. Лише часто у снах блакитні пелюстки зорять, не дають мені стати дорослим.
Мій барвистий хрещатий барвінку!
Мій небесний посланцю!
Я бажаю ще раз подивитись на тебе, оновити дитяче чуття. Все немає коли. Все не викрою дня...
І приснилось мені, ніби все-таки я поїхав шукати барвінку. Ось і рідне село. Тільки ж хати не ті. Все котеджі окаті, великі, холодні. Не зустрінеш солом’яну стріху. Я проходжу вздовж вулиць, я питаю барвінку. Люди сміються, хлопці глузують. Лиш дівчата сльозу витирають з очей непомітно.
А найменша до мене підбігла, тихенько шепоче:
— Не шукайте даремно. Барвінок — то ж квітка із пісні. Хто ж повірить пісням, крім закоханих?
Заболіло у грудях. Я кинувся зі сну.
Ніч. За вікном вже зоріє світанок.
Що за сон? Незбагненний...
На роботу сьогодні не йду. Я поїду у рідне село, щоб шукати барвінку. Мій небесний блакитний посланцю, чи зустріну тебе?

У моєму класі навчався Валерій Тригуб, син директора школи Якова Єфремовича, присадкуватий, міцний, чорноокий підліток. Допитливий, романтичний, щирий. Мріяв про море, про далекі плавання, теж, як і я, кохався у мрії, фантастиці. Досі в мене збереглася фотографія, де він одягнутий у матроску, а на голові — склеєна з паперу безкозирка.

Ми з ним подружилися, разом запускали в небо паперових зміїв, конструювали мініатюрні (на ті часи) детекторні приймачі в сірниковій коробці. До нашого гурту прилучалися Юрко Коробенко, Михайло Антошка (він жив у хаті через дорогу від нашої садиби).

Ми тоді зробили величезне відкриття: із селітри, що купами лежала на колгоспному дворищі, та з дерев’яного вугілля можна отримати порох. Товкли те й інше, перемішували в певних пропорціях, додавали трохи сірки і запалювали. Суміш горіла синюватим полум’ям, шугала в небо палючим язиком і стовпом диму. Потім вирішили змайструвати гармату. Брали втулку з колеса воза, ширший кінець заплішували міцним чопком з дерева або свинцем, насипали порох у вужчу дучку і вкидали тліючу жарину. Суміш починала шипіти, отвір хутенько затикали іншим кілочком (снарядом) і, націливши «гармату» на певну ціль, ми відбігали геть. За кілька секунд лунав вибух, снаряд летів досить далеко, іноді на чверть кілометра. Цією «грою» захопилося багато сільських хлопців, ми розділилися на «армії» (кожен куток — армія), визначили лінії «окопів», позалягали там і обстрілювали позиції «ворогів» з десятків отаких саморобних «гармат».

Ця дитяча війна була досить небезпечна. Після того, як снаряди вцілили кільком хлопчикам у лоба, щоки чи в груди й вони принесли додому багрові синяки, батьки рішуче заборонили поєдинки, порозбивали наші «гармати» і взяли селітру під контроль. А в школі директор та вчителі попередили, що такі жарти можуть завершитися смертельно, що краще займатися хімічними та фізичними дослідами під наглядом учителя. Ми не заперечували проти експериментів у класі, тим більше що Артем Михайлович (я вже про це згадував) умів захопити нас, проте заборонені ігри не припинилися. Де й коли дітвора слухалася дорослих? У самій суті нашого генетичного єства, безумовно, втаємничено зерна прадавнього повстання Люцифера, а відтак — і його падіння.

Настала пора захоплення самопалами. Їх робили з невеликих рурок, трубочок — мідних, залізних, стальних. Зброя була найрізноманітнішого калібру — від мініатюрних пшикалок до досить серйозних «рушниць». У титульній частині трубки пропилювалася поличка з дірочкою, туди насипалася сірка: коли запалювалася горюча суміш на поличці, вогник проникав у дірочку, підривав заряд у трубці, лунав постріл. Ми з Валерієм та Юрком десь роздобули обойму з японськими патронами; все те лишилося ще з дев’ятсот