Проводжало юнака все рідне село. Дівчата співали величальну пісню. Наречена йшла поряд, тримаючись за стремено, витирала дрібні сльози із щоки. Батько благословив сина, а мати довго дивилася вслід, аж доки вершник на зоряному коні розтанув на імлистому обрії.
Могили, нескінченні могили прадавніх бійців. Трави, чагарі переліски понад ріками й озерами. А далі — грізні пороги на Дніпрі кипучі вири, водокрути. І славетна Хортиця на водах, ніби казковий корабель вічних невмирущих воїв. Січове товариство раде прийняло юного козака, навчило добрих звичаїв, бойової майстерності, гартувало мужність і любов до рідного краю.
Так він водив Запорозький Кіш на захист України, визволяв бранців з неволі, повертав радість матерям та старим батькам, дітям і полоненим козакам.
А з рідного села інколи долинали вісточки від нареченої: передавала вона мандрівними козаками, що чекає, що сумує, що минають літа й весни, а серце ЇЇ не відає втіхи, очі не видять коханого обличчя. Обіцяв молодий кошовий, що вже недовго їй чекати, що мине лише ось це літечко, що відбуде він ще один визвольний похід до Криму, а опісля — загримить весілля, заспівають дружки, вдарять об землю каблуки січових братчиків і стане суджена дівчина його щасливою дружинонькою.
Гай-гай! Не здійснилося бажане, сподіване!
Заспівали думу. Попрощалися. І рушили далі, до рідної Січі.
А Зоряний, втративши вершника, стояв самотньо у пітьмі. І ніхто не бачив, як по його віях скочувалися сльози туги й жалю. І здавалося коневі, що за хмарами, понад ним, зупинилися гурти його вільних побратимів, тужливо й тихенько іржучи, плачучи за хоробрим козаком.
