— Хай побуде хлопчик у тебе, — звеліла повитуха. — Затям, що поки що я лишити його в себе не можу. Мо’, трапиться добра жіноча душа, котра вигодує немовля, тоді заберу його. Ось маєш глечик козячого молока для сина. Бодай на день-два побудь батьком, а не лише розбійником... Ну, ну, не гнівайся! Умів гомоніти ласкаві слова дівчині — умій загнуздати й свою лісову пиху! А Марусину — поховай. Забери до лісу, поховай десь над Сулою. Попа попросиш, щоб все було по-божому, по-людському. Пом’янете її з побратимами, бо ж нікого в неї не лишилося...
Так і сталося, як сказала повитуха. Лісові хлопці забрали упокоєну дівчину, поховали над річкою, поставивши високий дубовий хрест над могилою. Вітер-в-полі привіз панотця з тридесятого села, попросивши його одспівати бідолашну Марусину, віддячив йому по-королівському, проте звелів жодній живій душі про теє не говорити.
А що ж трапилося з байстрюком, народженим так трагічно й незвично? Невже він так і лишився на руках у батька свого? Та ні, таємнича доля цілком іншу стежину готувала для розбійницького сина. Сталося ось що...
Тої ж таки ночі, на світанку, коли хлопці Вітра-в-полі ледве встигли забрати покійну коханку отамана, сонну тишу Вемедівки розбудив шалений кінський галоп. З десяток вершників проскакало хутором, зупинивши коней біля Забілиної хатки. Стривожена повитуха вийшла до них, відзначивши багату зброю, ситих коней, пихатість гостей. Вусатий вояк у кунтуші з вильотами, певне, старший поміж них, втишуючи баского коня, крикнув:
— Відповідай — чи це ти є Забіла, котра бабує в цих краях?
— Я Забіла, пане старший, — кивнула баба. — Що привело вас так рано в мою убогу хатину?
— Сама відаєш, — гримнув вояк. — Чого ще можна шукати в такій пущі, а до того в такої карги, як ти? Ясновельможний князь Корибут Вишневецький звелів одним духом доправити тебе до палацу. У княгині — пологи. Втямила, стара? Збирай начиння, яке там потрібне, і — гайда!
— У Лубнах є кілька повитух, — заперечила Забіла. — Для панських покоїв є молодші, чистіші, славетніші. Нащо князеві стара баба з пущі?
— То — не наша справа! — нетерпляче обірвав бабину мову посланець, хльоскаючи нагайкою по халяві. — Сказано — доправити тебе! Ясновельможна пані хоче лише Забілу, так і сказала панові. А для нього — слово княгині закон. І для всіх нас — затям собі! У ясновельможної тяжкі пологи. Їй приснилося, що лише ти врятуєш її від певної смерті. Чула? Збирайся, і годі базікати!
Забіла вкинула до торби необхідне начиння, її посадили у двоколісну біду і помчали до лубенського шляху лісовою дорогою. Поромом переправили через Сулу.
Коли сонце зійшло над засульськими луками, баба-повитуха вже була біля сходів лубенського палацу Вишневецьких, і її зустрічав сам господар обійстя князь Рюрикович Корибут. Холоднуваті очі володаря дивилися на зморшкувату Забілу гостро й тривожно, він нервово смикав довгий рудуватий вус.
— Чи відаєш, навіщо ти тут?
— Казали твої посланці, ясновельможний пане.
— Берися ж негайно до справи. Тебе проведуть. І запам’ятай: я чекатиму добрих вістей. Не приведи Господь, станеться лихо — прощайся з життям!..
— Не ми розпорядники — кому жити, кому вмирати! — зітхнула повитуха, докірливо глянувши просто в очі князеві. — Лише Бог відає, в кого яка доля!
— У цьому палаці — я бог! — жорстко обірвав її Вишневецький. — Повторювати слова не буду. Я сказав. Скінчиться все добре — озолочу...
Забілу провели до покоїв княгині. Молода дружина лубенського володаря звивалася на пишному ліжку, жалібно стогнучи. Біля неї метушилися ще дві повитухи, відомі в Лубнах. Побачивши Забілу, недоброзичливо надулися, ревниво поглядаючи на лісову відлюдницю. Уздрівши теє, управитель гримнув на повитух, зауваживши, що кожне слово баби з Ведмедівки для них є наказом самого князя.
Коли управитель вийшов, Забіла підійшла до ліжка й схилилася над змученим личком породіллі. Княгиня відчула її присутність, розплющила запалені повіки. Впізнавши повитуху, судорожно стиснула її суху долоню.
— Врятуй, бабусю! — простогнала вона. — Тільки ти... тільки ти... Я бачила сон... Слухай, слухай... Бачила я... сеї ночі... нібито ловлю я рибу... з князем Корибутом... затягуємо невід у морі... Море холодне, північне... таке, як у литовських володіннях князя... Тягнемо сіть на берег, бачимо велику рибину... тільки якась вона прозора, тонка... і ледве ворушить зябрами... Як тільки ми кинулись до неї, рибина змінилася...
— Як то змінилася?
— Обернулася птахом... подібним до лелеки. Дивлюся, а ми вже не на березі моря... а тут, над Сулою... Ганяємось за лелекою, а він скаче, скаче... і летить у небо, иокидаючи нас... Я тяжко ридала, груди мої розривала туга, коли це — глип! — з’являєшся ти...
— Я, пані? — здивувалася Забіла.
— Саме ти... я добре пам’ятаю... І в тебе на плечі сидить сокіл... Ти подаєш мені того сокола... кажеш: «Ось твій улов...» Я збентежена, жаль мені прозорої рибини... жаль мені й лелеки... і вельми до вподоби сокіл... А князь Корибут каже: «Наш сокіл! Гарного птаха спіймали ми з тобою!» І тут я... кинулася... І почалося... Бабусю! Це знак Божий... З твоїх рук має ввійти у цей дім... спадкоємець для князя...
— Заспокойся, голубонько княгине, — прошепотіла над вухом володарки повитуха. — Дасть Бог, все обійдеться...
Вона вмілими руками ощупала, обмацала змучену плоть породіллі, нахмурилася. Володіючи майже звіриною чутливістю, визначила, що над цим ліжком витає смерть. Хто прирікався на небуття — мати чи плід, — баба ще не відала, проте якийсь нечутний голос за плечем владно, незрушно прорікав те, що мало статися, а може, й сталося вже на скрижалях книги буття. Забіла рішуче повернулася до інших повитух, сказала:
— Смертельні пологи наближаються, бабоньки! Одній мені не справитися. І не гнівайтеся, хіба я винна в тім, що княгині приверзлося? Слави од вас ніхто не забере, а нагороду здобудете щедру. Мені ж гроші ні до чого. Чуєте? Поможіть мені, а тим — поможете й собі!..
— Що слід робити? — зм’якшилися повитухи. — Кажи, все зробимо...
Забіла одвела бабів до вікна і зашепотіла про свої тривожні підозріння: досвід підказував їй, що княгиня не зможе народити повноцінне дитя. Або плід загине, або породілля. В обох випадках повитухам не жити, їхню долю можна прочитати в очах князя.
— Як же нам порятувати себе? — затремтіли баби.
— Не тільки себе, — задумливо сказала Забіла. — Розв’яжеться багато вузликів долі. Слухайте мене і все чиніть так, як звелю...
Повитуха напоїла княгиню таємничим зіллям, після чого породілля впала у забуття, інколи тихо постогнуючи. Викликавши управителя, Забіла попросила, не гайнуючи часу, доправити одну з бабів до заповідного лісу на тім боці Сули, де та має нашукати рідкісних трав. Супроводжувати бабу в пошуках не слід, бо трава, зібрана в гурті, втрачає силу. Привезти шукачку назад треба безмовно, не розпитуючи ні про що. Те, що вона привезе, одразу передати сюди. Князеві нічого не оповідати. Управителеві теж слід повісити замка на вуста.
Управитель спочатку скипів, вислухавши ті «теревені», як він висловився, дурної баби, проте охолов, коли вона зауважила про трагічний стан княгині, життя плоду котрої та й її самої залежить від виконання того, про що вона «теревенить». Одна з повитух, отримавши таємничі накази Забіли, покинула палац у супроводі управителя.
Минав тривожний день. Повитуха звеліла приготувати все потрібне для появи нової істоти. Інколи сам Вишневецький з’являвся біля покоїв дружини, запитливо дивився в очі лісової відлюдниці, проте вона суворо махала рукою, владно буркочучи:
— Я вже не під твоєю рукою, ясновельможний пане, а під рукою смерті. Ти сам так розпорядився. Тому заспокойся і будь воїном. Матимеш сина — сокола! Молися Богові і вір!
Князь навшпиньки відходив від дверей, нахмурено блукав по пустельних переходах палацу, запитливо вдивляючись у суворі обличчя предків на старовинних портретах, ніби прохав у них підтримки для спадкоємця, що мав прибути в цей бурхливий світ із таємничих позабуттєвих сфер. І не відав можновладний Кори-бут, що повитуха, послана з управителем до заповідного лісу, зустрілася того дня з Вітром-в-полі,
