ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

пращури називали ломикаменем, або розрив-травою. Я вбачаю таку рослину у вільній думці, яка не злякається глянути на світ, на себе, на так звані «скарби духу, культури, науки» оком дитини і, визначивши убогість, злиденність, мізерність всієї споруди «цивілізації», безстрашно скаже у вічі Самому Деміургові: «Шановний Майстре! Чи не пора самокритично визнати, що вся Твоя мільйоннолітня робота — жахлива помилка і безнадійний брак?!» Я не проголошую остаточного вироку. Хірург до останньої секунди змагається за життя хворого. Навіть при констатації клінічної смерті є надія на повернення душі до агонізуючого тіла. Учитель Нового Завіту здолав табу смерті навіть тоді, коли його друг Лазар почав розкладатися, показавши нам, що для Любові відсутні будь-які заборони, що навіть так звані «закони природи» тануть, надають, щезають перед всевладною волею Духа, який вирішив більше не повертатися до своєї тисячовікової темниці...

Частина перша

СУМА ЛЮБОВІ

Діти, не лякайтеся пітьми,
В ній казкові сховано дива,
Птахи там з пломінними крильми,
Все, що вмерло, — знову ожива...
Таємниці зримо постають
У чаклунських єдностях віків,
Розквітає Лотосом прасуть
У пестливім одкровенні снів.
Діти, мужньо крильми тріпочіть
Понад морем ночі Прибуття!
Вас тримає промениста сіть,
Та зове одвічнеє Життя...

Прощальна розмова

На робочому столі Головного Детектива Планети Речислава замиготів малиновий вогник виклику. Невдоволено зітхнувши, він натиснув клавішу на пульті універсального інформа. Чорно-матовий прямокутник міні-екрана ожив, наповнився барвами, в ньому вимальовувалося об’ємне зображення чорнявого юнака: суворо зсунуті на переніссі брови, гострий погляд темних очей, худі аскетичні щоки.

— Вітання тобі, батьку, — сказав хлопець.

— Вітання, синку, — скупо всміхнувся Речислав. — Добрий день, Вікторе. Де ти, звідки? Яким вітром?

— По-перше, не називай мене Віктором, — зігнорував усмішку батька юнак. — По-друге, я прибув до твоєї заміської резиденції і чекаю внизу. Має відбутися серйозна розмова...

— Ти знову своєї, — іронічно похитав головою Речислав. — Відстоюєш якісь хлоп’ячі дурниці, ніби вельми принципові речі...

— Саме принципові, — підкреслив хлопець. — Мене назвали Віктором-Переможцем ще тоді, коли я був лише ембріоном людини. З мене могло вийти що завгодно — нікчема, розпусник, боягуз, ледар. Хіба не комічна перспектива? Не відаючи призначення речі, явища, а тим більше людини, як можна визначити наймення ? Адже наймення — це...

— Віктор для тебе непрестижне ім’я, — стримуючи роздратування, перебив сина Детектив. — І ти обрав для себе ідіотську кличку, або, як в двадцятому столітті говорили злочинці, кликуху, — Будяк!..

— Прекрасне наймення, — з гідністю відповів син. — Вся наша група — хлопці й дівчата — вирішила взяти для себе імена з царства флори. У рослин є чому повчитися. Хіба не так? Ти тільки прислухайся — будяк! Бути, будити, будувати, Будда. А сама рослина — яке диво! Малинова квітка, всеозброєність, незламна життєдайність...

— Гаразд, гаразд, — примирливо мовив Речислав. — Називайся ким хочеш, аби тільки ти став мислити не так хаотично й анархічно...

— Боюся розчарувати тебе, батьку! Я прибув так терміново для серйозної розмови...

— Що означає категоричний наголос — серйозна розмова? Знову хочеш дратувати мене своїм дитячим максималізмом?

— Татку! Я ще раз повторю: розмова має бути не лише серйозна, а й... прощальна, якщо...

— Прощальна? Що за витівки? Який тебе ґедзь вкусив, що ти прилітаєш за тисячі кілометрів для ось таких хворобливих натяків? Піднімися до мого кабінету, вирішимо твої проблеми лицем до лиця.

— Іду, — скупо сказав син.

Екран згас. Головний Детектив підхопився з крісла, підійшов до вікна. Ковзнув поглядом по звичному краєвиду: верхів’я Чорногори з Говерлою на чолі, темно-зелена стіна смерек довкола оселі, сріблистий струмінь водоспаду. Речислав похитав головою: нам би такої нерушимої монументальності. Навіть з дітьми власними не можемо віднайти єдності. Проте що він затіяв, мій неспокійний, буряний син? Це вже вдруге прилітає з Алтайської Дитячої Республіки, затіває обурливі дискусії, намагається схилити батька до якогось правового нігілізму. Головний Детектив Планети — і повстання супроти самої ідеї Закону! Минулого разу син майже довів його до інфаркту. «Батьку, ти стоїш на сторожі Права на Землі. Прошу ж тебе, щиро відповідай мені: чи якісь константи у Природі, на яких планетарна юстиція опирає так звані «закони»?» — «Синку, закони Природи і закони Соціуму — то різні речі. Перші — нерушимі, бо відображають саму першосутність Субстанції, а другі — відносні, релятивні, пластичні. Вони змінюються відповідно до зрілості суспільства». — «Так чи інакше, батьку, ти визнаєш, що так звані правові норми є лише волюнтаризм юристів або володарів, котрі ось тепер стоять при владі, мають можливість нав’язати свою юридичну деспотію більшості. Адже так?» — «Далеко не так! — гнівався Речислав. — Є певні демократичні процедури при схваленні того чи іншого закону і правових норм взагалі. Ти ж відаєш про всепланетні референдуми, про опити населення. В минулі віки панував правовий хаос, деспоти й тирани маніпулювали законом, як хотіли, але тепер...» — «Батьку, все це слова! Не гнівайся, але я вже не безглузде немовля, що лежить у сповиточку. Ми в Дитячій Республіці тверезо й глибоко обговорюємо всі історичні вартості, що їх лишило минуле. І не згодні з більшістю ваших, так званих дорослих, переконань. Особливо це стосується так званого Права. Воно й досі опирається на систему заборон і покарань...» — «Ну то й що? Суспільство повинне мати надійну структуру для самозбереження і регуляції. Ти знаєш якийсь інший шлях?» — «Ти не іронізуй, батьку! Намагайся збагнути, до чого я веду. Чи може група навіть найгеніальніших юристів витворити динамічні творчі стереотипи поведінки для мільярдів істот? Чи можуть правознавці передбачити мільярди варіантів поведінки тої чи іншої істоти в тих або інших несподіваних умовах?» — «До чого ти ведеш?» — «А до того, що так званий «злочин», «переступ» (окрім явно патологічних випадків) провокується саме «законом», тобто певним волюнтарним юридичним обмеженням. Згадай історію... Революціонери в часи монархічної Росії вважалися злочинцями, хоч і проголошували еволюційні, гуманістичні ідеї та заклики». — «Цілком вірно, — згоджувався Речислав. — Я ж тобі сказав про відносність права». — «Зажди, — наполягав син. — Революція перемагає. Створюються нові закони. Ім’ям людяних ідеалів знищуються дотла мільйони душ — нещадно, жорстоко, безжалісно!» — «Не змішуй грішне з праведним, — сердився батько. — Епоха Сталіна була виявом повного беззаконня. Потім ми створили правову державу, а ще пізніше...» — «Батьку, я не про абетку історії, про все це відомо навіть дошкільнятам. Я дивлюся в корінь. Якщо існує те, що ви називаєте законом, тоді завжди є небезпека, що мільйони творчих душ не сміють подолати його, щоб здійснити щось небувале ». — «Не сміють здійснити злочин!» — «Юрист — лише сторож параграфа!