ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

— Неправда, я відчуваю, як вона дише... Вона тепла й ласкава...

— Ти виростеш і все будеш знати, — повчально зауважував батько. — А тепер не заважай нам розмовляти.

Проте Віктор не заспокоюється і знову втручається у плин неквапної розмови батьків:

— Татку, а квіточки бачать світ?

— У них нема очок, синку.

— Є в них очки! — заперечує син. — Вони дивляться на мене, вони так весело сміються! Ти не чуєш, а я чую!

— Ну добре, добре! Розмовляй з квіточками, але не заважай нам!

Таких випадків було безліч. Від настирливих запитань дитини відмахувалися, як від дзижчання мухи. Вперто, цілеспрямовано вимагалося лише одне — засвоєння того, що нагромадили дорослі впродовж тисячолітніх історичних блукань. Справді, чи не проходять цілі покоління, байдуже позіхаючи, мимо дивних скарбів, котрі помічає дитяче око? Адже недарма лише дитя закричало свого часу: «Король голий!» Гм! Хай навіть так. Хай у дитячому віці ще функціонує якесь там атавістичне (чи потенційне?) відчуття. А як його відкрити? Як ввести у еволюційне річище? Чи не буде такий новий орган чи ціла низка органів катастрофічним нововведенням для людства? Поглянемо, почитаємо, що там далі писав дивак двадцятого віку...

«...Ціла ріка запитань у дитячому віці. Ті запитання чесні, ясні, безкомпромісні. А що ви відповідаєте дитині ?

Ухильні натяки, сердиті окрики, умовні відповіді, інколи навіть побої, а в школах — залізобетонна лавина догматичної інформації, що навіки, назавжди полонить дитячу душу тюремним, чортівським псевдознанням...»

Гм! Категорично, грубувато. Проте правда, все це правда! Звичайно, двадцять перший вік далеко не такий деспотичний щодо дітей, більше демократичності, більше самоврядування, імпровізації, проте основна схема виховання така ж самісінька — дорослий імператив, доросла тиранія! Так до чого ж він кличе, цей голос з минулого?

«...Що ви одразу тичете під ніс дитині ?

Іграшки.

Це — найпідступніший винахід Сатани. Ще в тому віці, коли дитя з довір’ям та ніжністю відкриває свою янгольську душу, ви нав’язуєте йому свою модель стосунків, уподобань, напрямку буття.

Іграшки військові, побутові, технічні, безліч інших. Вже тут формується вбивця, рабовласник, кухарка, володар, будівник непотрібних машин чи пристроїв, прихильник комфорту, жорстокий деспот, котрий, зучившись руйнувати форми ляльок та іграшкових споруд, так само нищитиме живих людей і вершитиме суд, коли стане дорослим солдатом, суддею, жандармом, володарем, батьком сім’ї, озлобленим учителем, цинічним бюрократом або злодієм, марновірним жерцем чи духовним шахраєм.

Дитя довіряє батькам, бо ще не відає обману. А що батьки ліплять з пластичної субстанції юної душі?

Замість того, щоб прислухатися до голосу дитини, щоб заглянути в прозорі очі нетутешнього світу, ми радіємо проявам «дорослості», ми захоплюємося, коли наш спадкоємець втрачає духовну незалежність і стає копією дорослих мертвяків...»

Гай-гай! Тут автор вже починає ображати дорослих. Не дивно, що його ніхто не підтримав, що божевільний «маніфест» залишився в запилених архівах! Окремі здорові зерна тонуть в зарозумілих деклараціях!

«... Діти — наше майбутнє!» — запевняєте ви.

Це брехня. Діти — ваше минуле! Ваш світ — це світ масового, тотального, нескінченного нищення дитячих душ, це — жорстокий Молох, що переплавляє в жадібному череві мрії, віру, сподівання, надії, творчу снагу, любов і доброзичливість дітей.

Нескінченні війни впродовж тисячоліть, криваві походи, творення імперій та їхнє катастрофічне падіння, ешафоти, гільйотини, шибениці, розстріли, вогнища для інакомислячих, хрести для розп’яття Синів Правди — невже все це було в ім’я дітей, для їхнього блага?

Мільйонні армії, термоядерні бомби, бойові ракети, промені смерті, лавини танків та літаків, ескадри драконоподібних кораблів з частоколом ядерних монстрів, здатних за кілька годин змести з лику Землі всі населені центри, — невже все це для нашої дитячої радості?

Концентраційні табори, задушливі в’язниці, мільйони жандармів та катів — невже в нашій дитячій душі ви віднайшли таку потребу катування своїх братів?..»

Що ж, все це було правдою тоді, в кінці двадцятого віку! Але ж тепер ми зуміли подолати загрозу тотального самознищення! Жорстокий авторе! Не слід так нещадно судити рід людський, він зумів-таки подолати апокаліпсичну приреченість. Ясна річ, залишилося безліч гострих протиріч іншого плану, може, ще глибинніших, проте Землю ми зуміли оберегти.

Гм! «Зуміли». А юрби ПСІЛ-наркоманів? А підпільний бізнес з цілою індустрією техноконтакту, з ворожими структурами буття? Чи не трансформувалися руйнівні тенденції минулих віків на глибші рівні усвідомлення?

«...Ми маємо прекрасну Планету, ясне сонце, нескінченне зоряне дивоколо, що відкриває нам — дітям — безмірну дорогу пошуку і велич власної душі.

Навіщо ж, дорослі, затьмарюєтеся ви ненавистю й злобою під полум’яним оком Світила, котре щедро дарує Хліб Небесний, сподіваючись, що ви зможете виплекати у власній душі Образ Божий?! Пора, пора це зробити, бо незабаром буде пізно! Коли діти почнуть судити світ — вам, дорослим, рятунку не буде! Це гряде Страшний Суд!

Ми, діти, владно кажемо вам: годі ! Для мерзоти теж є міра, за яку вона не може перейти. Хвороба не буває вічною — те ж саме з вашою хворобою дорослості.

Опам’ятайтеся, зупиніться у вічному прагненні до химери «поступу», оберніть погляд на дітей, котрі граються в пісочку чи на траві під вашими ногами, запитайте їх — безмовно, у власній душі запитайте — чого вони воліють? Те, що ви безмовно відчуєте, — і є необхідне, що треба діяти і виконувати!

Відпустіть солдат додому. Дайте спокій ученим: хай вони поринають у глибини духовного саморозкриття, а не ґвалтують матерію потребами енергетики чи диявольського руйнування. Розкріпачте творців: хай вони залишать своє холуйство у жерців, володарів, деспотів. Хай вони прийдуть до нас, на берег Океану Любові для веселої гри. Там кожному знайдеться місце.

Припиніть убивство тварин, зробіть їх учасниками нашої вселенської радості, хай осяється усмішкою Лик Матері Світу — вона ж Мати Всіх Живих! Щедрий світ рослин дає нам пребагато для потреб тіла, доки ми не перейдемо в світи, де непотрібно нищити когось або щось, щоб жити самому!

Розженіть мільйонноликі бюрократичні банди, ліквідуйте держави — всі вони уособлюють ваш вічний духовний полон. Лише дитина має правдиву суверенність і може навчити вас тій Божій Мудрості. Дорослі святі отці! Вийдіть з мурованих храмів і ще більш мурованих догматів під небо волі. Предвічне Дитя не бажає регулярних молитов і ритуалів, оплачених сатанинським золотом. Кожен з нас — дитя Боже, і кожен може наблизитися до Джерела Життя просто й врочисто.

Це — перша й остання війна, що її ми, діти, розпочинаємо і доведемо цей герць до кінця. Це — війна дітей супроти дорослого світу, — світу обману, смерті, жорстокості, підлості, насилля. Єдиний вихід для вас, дорослі, — здатися! Викинути перед нами білий прапор капітуляції. Ми на тому білому тлі вишиємо вогнисту Квітку Любові, і це буде нашим спільним Прапором, бо тоді ви теж станете Дітьми Предвічного.

Ми — діти — підняли Меч Духу! Він вразить лише породження мороку, тих, кого немає в Книзі Буття. Всі, хто має іскру любові, — прийдіть до нас! Мати Всесвіту приготувала предивний покров для нашої душі — Зореносне Тіло грядущих циклів Буття!

Діти-брати! Чи чуєте ви останній дзвін останнього бою?

Дорослі-брати! Чи не оглухли ви, не осліпли в надрах вселенської пітьми?

Матері, наші прекрасні Мадонни! Вам, котрі дають своє тіло і душу, кров і любов, щоб ми — діти — могли з’явитися у світі Сонця, вам, кохані, вручаємо наш Прапор і долю Світу!