ПІТЬМА ВОГНИЩА НЕ РОЗПАЛЮЄ...

Хто сидить у театральній залі,
Хто царює чи вмира на сцені,
Ось актори п’єсу одіграли,
І пустіє світова арена...
Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,
Глядачі оцінюють їх драму,
Разом чаші повні піднімають,
Думою гуляють над віками...
Це і є Велика Гра Природи
В п’єсі чи трагічній, чи веселій...
Кожен раз — єдина нагорода:
Інший лик, подоба і оселя...

Ми жили в світі, який не можна було б назвати планетою, тобто кулею речовини, що пливе поміж іншими кулями, зорями, сонцями. Це була якась багатомірна, всеохопна реальність — радісна й гармонійна. Те, що нині ми називаємо квітами, птахами, метеликами, тваринами, зорями, хмаринами, грозами, різними людьми, народами, — було, існувало, динамічно перепліталося в єдиному буттєвому потоці, але жодне явище не відокремлювалося. Все було у всьому!

Безжурна радість зростання, пізнання, пошуку і знаходження. Всі ми були дітьми іскристого потоку буттєвості. І всі відали, що наша світлиця — вічність.

У просторі не було Сонця — кожен був Сонцем, всяка істота самопромінилася, хвилями сяйва вливаючись до буття всіх інших форм та виявів. І знали ми, що є в нас Батько, Вітець — ласкавий і мудрий Дух Життя. І є в нього подруга, котра з’являлася невідомо звідки і так же раптово зникала невідомо куди. Вона тішила нас незбагненними видіннями, розкидаючи у просторі чаклунський плащ, запалювала вдалині іскристі зорі, показувала заманливі краєвиди та події, що бентежили свідомість і хвилювали наші серця.

Майже неможливо нинішніми словами передати враження від реалій того світу. Проте суть не в тому. Сталося так, що Вітець залишив нашу буттєву світлицю, а опікуном стала його подруга. Ми страхалися цього, бо знали, що вона зла й лиховісна. А Батько — не знав.

Довгий час я дивувався: чому в моїх видіннях (і у видіннях моєї супутниці) присутній такий парадокс: надкосмічна істота, господар цілого вселенського регіону — наш Вітець — не відав про злобність і підступність своєї стихійної подруги?

Пізніше прийшло розуміння: завершене Добро й Правда позбавлені можливості відчувати те, що ми розуміємо як зло й обман. Саме такими якостями володіє Вітець. Ми не були завершені, ми були дітьми, тому бачили, відчували лукавство таємничої жінки, на волю якої нас залишили...

І ось тоді, коли нас було залишено на її волю, проявився у повній силі обман Вселенської Відьми. Чому я так її називаю? Тому що вона справді відала, знала, вміла. І це відання, поєднане з цілковитою відсутністю всіляких етичних, моральних чи чуттєвих засторог, надавало втіленому злу характеру космічного чаклунства, відьомства, як це розуміли наші батьки й прадіди.

Спочатку ми, діти, були приємно вражені: Відьма виявилася чудовою нянькою й наставницею. Вона оповідала нам захоплюючі казки та легенди, і в тих розмаїтих історіях мерехтіла багата реальність, якої ми не відали: пошуки правди, герці між носіями зла й добра, кохання і зрада, смерть і воскресіння, жива й мертва вода та безліч інших найхимерніших пригод у мислимих та немислимих світах.

Пізніше, коли Відьма нас повністю полонила своїм умінням вигадливості й розважання, настала катастрофічна розв’язка. Наставниця запропонувала дітям ввійти в течію тих казок, що нам подобалися, ввійти в образи, які кожному були близькі й рідні. Ми радісно згодилися. Відьма повела нас до втаємниченого складу за межами Батьківського Краю, показала дивовижне зборище розмаїтих масок, личин, убрань, тілесних футлярів. Запропонувала одягати ті личини, що кожному до вподоби. Я пам’ятаю, що обрав лик і долю наймолодшого сина в сім’ї, котрого всі вважають дурником, але якому доводиться визволяти полонених братів і сестер. Моя подруга обрала подобу Золушки-Попелюшки. Як тільки діти натягли на себе машкари й подоби, як одразу ж почали жити у казці, вигаданій Відьмою, тобто у тій реальності, що існує донині...

І ще один спогад: кожен з нас відчув безповоротність нашого вибору, його вселенський характер, жах і трагедійність. Ми повністю стали полоненими чужих сил, чужого світу, чужих ідеалів та ідей...

Останній погляд із спіралі падіння, погляд через ліве плече: краєвид Батьківського Краю зморщувався, тріскався, рвався на дрібні шматки, ніби картина під нещадними руками злочинця. А з тих шматків формувалися зорі, планети, сонця, дерева, форми предметів, гори та ріки, хмари й дощі, океани та храми, владики та їхні армії, оратаї в полі й в’язниці, де знемагали й вмирали колишні діти, що забули, навіки забули своє недавнє гармонійне минуле...

Грати роль у Світовій П’єсі, проте не забувати, хто т и, — чи можливо вирішити таке завдання?

Чи багато людей в світовій історії пам’ятали, хто вони й звідки? Коли щастило бодай на якусь мить розірвати запону нав’язаної личини — Світ отримував іскри осяянь, нові учення, хвилюючі заклики до інших, небувалих, станів буття.

Але ми ще повернемося до цієї суперхимерної думки про Правічну Казку, полоненими і учасниками якої ми є... А тим часом відзначимо: коли дитя потрапляє до вовків, воно виховується як вовченя (згадаймо хоча б дівчинку Камалу, про яку повідомляли індійські та світові джерела інформації). Вона так і не змогла повністю стати людиною, коли повернулася до людей. А якби дитя потрапило до надлюдей ? До богоподібних істот?

Я певен, що людина в суті своїй — Зерно Універсуму, Всесвіту, ембріон необмежених можливостей. Навіть прагматики вчені дивуються колосальним резервам людського ума і чуттів, сили й здібностей. І це — в лабіринтних умовах Землі. Поміж тюремної програми віків. А якби поставити серію безстрашних експериментів по відкриттю можливостей Всеохопного Коду? Якби сміливо ринутися на стежку Імпровізації?!

А втім, я поспішаю, обганяючи події...

Немовля ще лише в колисці, воно смокче або кричить, плямкає губами під завивання хурделиці, під колискову пісню матері. В підсвідомість, в тріпотливу тканину нервової структури струм-ляться джерелом хвильки програмування, жадібно заповнюють сховища глибинних структур. Пісні, слова, барви світу, тьохкання соловейка, каркання ворони, голоси звірів та гомони незбагненного ще побуту, настрої батьків, температурні коливання, доторк речей або ласкавих рук матері, жорстких предметів чи сонячних променів — це вже перші цеглинки грядущої темниці. Як глибоко вони замуровують Першосутність — хто скаже? Де, в яких глибинах заховане Вогняне Зерно Першосубстанції, котре одне лише може стати ниткою Аріадни?

Всесвіт для немовляти — калейдоскоп Вогню. Вібрує дивне марево, несе на розмаїтих хвилях душу в незбагненні обрії. Лункі голоси, доторки, химерні маніпуляції. Субстанція життя підкоряється тискові, глина буття набуває форми, потрібної «людству».

— Ма-ма!

— Ма-ма...

— Ба-ба!

— Ба-ба...

— Ка-ка!

— Ка-ка...

— Ця-ця!

— Ця-ця...