Певні символи відчуттів, ніби муштрування звірів у цирку: удар або нагорода! Погано — добре, приємно — неприємно, біль — насолода! Не Істина, а жалюгідні перегони до «мети» між примітивними полюсами «зла» й «добра».
Чи винні батьки? Чи можуть вони «зупинитися»? І не лише вони, а школа, держава, суспільство, групи, партії, ідеології, церкви, секти, тварини, планети, зірки? Де «кінець» відьминої казки, запущеної з правіку? Чи це одвічний біг детермінованих явищ, і нічого потикатися в лавину «законів», що несуть буття в невідомість?
А якщо зупинитися, то куди йти? І що таке правдиве буття, що таке Істина? Що таке йти «туди, куди треба»? І чому людство нічого не навчилося за мільярдоліття, адже досвіду — хоч відбавляй! Чому кожна душа починає практично з нуля? Чому всі «вартості», «цінності» людей згодом викликають байдужість і нудоту, якщо вони визначаються як критерії краси, ідеалу, законності, обов’язковості?
Невеликий ухил убік — і цілий потік роздумів! Так — завжди. У кожного. Тільки ми не помічаємо або стараємося не помітити сутності
Ніхто ні в чому не винен! Бо відсутній Суддя. Відсутній і злочинець. Згодом дитина збагне, що нема й
...А тепер — пустельні херсонські степи. В дощові літа вони дають казкові врожаї. В засушливі — подібні до інопланетних краєвидів. Я запам’ятав безкінечні степові путівці, потріскані від літньої спеки, пожовклі вмираючі трави, тріскаючу шкуринку під колесами батьківського велосипеда.
— Дібдяй! — вимогливо кричу я високому, широкоплечому чоловікові з добрими очима. Це означає: покатай! Батько завжди виконує моє прохання-наказ, — мені гарно, затишно на рамі між його сильними вузлуватими руками. Вітер, хвилі сріблястої тирси-ковили, курява над полями, вібруючий диск сонця в небі.
Хати не пам’ятаю. Лише сині-сині очі матері. І пісні — сумовиті, дивні, немислимо глибокі, бо несли вони в собі не лише мелодійність та серйозний текст, але й щось таке поза межами будь-якого смислу, змісту.
Як потрапили батьки сюди, в ці південні степи? Я пізніше почув непросту історію...
Мати й батько народилися в селі Кілові, над Дніпром. На Правобережжі, на протилежному боці, розкинулося село Трипілля, поряд — Халеп’я, трохи нижче — Витачів, Стайки, Гребені. Історичні назви, повиті імлою віків.
Материн батько — дід Василь — служив у військово-морському флоті царської Росії мічманом. Ще й досі збереглася пожовкла фотографія: красивий русявий велетень у мундирі сидить на стільці, гримаючи на колінах кучеряве немовля. То — моя майбутня матінка. Поряд стоїть миловидна молода жінка в довгій сукні (тепер такі називають — максі). То моя бабуся Гапка (Агафія).
Василь Олександрович після військової служби найнявся на океанографічне судно, тричі плавав довкола світу, привозив з Японії, із Сінгапура, Італії, Марселя всякі дивовижні подарунки; ще я пам’ятаю шовкові хустинки, легкі як пух — витвір японських умільців, шкаралупу від кокосових горіхів, казкові картинки на довгих, вузьких полотнищах. Після кожного приїзду народжувалося дитя, моя мама була третьою: старші брати Юрко й Микита вмерли в дитинстві, пізніші — сестри Ліда, Шура та наймолодший брат Борис — вижили. Про це — пізніше...
Батьків батько — дід Трохим — був славетним ковалем, до нього йшли з багатьох сусідніх сіл кувати коней або замовляти сокири, чересла до плугів, сапи, кочерги, рогачі, шини до коліс та інше причандалля. У нього і баби Химки народилося трійко дітей — Ганна, Марина й Павло. Наймолодший, Павлик, або Паля, як його ласкаво називали сестри, пізніше став моїм батьком. Він виростав сильним і допитливим парубійком. Батькове ремесло збагнув і вивчив ще в десять-дванадцять років. А окрім того, цікавився книгами, тому й вчащав до моряка Василя, хата якого була поруч, на тій же кручі, що височіла понад широким Сухим Лугом, прорізаним дніпровськими старицями, багатьма рибними озерами.
Ходив Павло до сусіда, бачив не раз дівчинку, а потім дівчину Марусю, та не думав, не гадав, що стануть вони подружжям.
Гримнула світова війна. Від Кілова до Витачева почали будувати довжелезний стратегічний міст. Довколишні села, як мурашва, збігалися туди на заробітки: возили землю, плели з лози фашини, забивали палі, встилали каменем під’їзди. Там працювали і дід Василь, і ще юний батько — йому було чотирнадцять літ.
Потім заклекотіла революція, громадянська війна. Василь Олександрович співчував соціал-демократам, розповсюджував революційні брошури, книги, проте не примикав до жодної партії. Знайомих та друзів вибирав понад партійними ознаками, він міряв суть людини якимись глибинними мірками. Переховував у своїй відлюдній хаті, що стояла на хуторі край лісу, гетьманців від петлюрівців, самостійників від богунців, євреїв від самостійників, денікінців від чекістів. Це зіграло свою роль у двадцятому році, коли його заарештували переяславські чекісти і збиралися судити трибуналом за те, що переховував самостійників і білогвардійців. Та приїхала ціла орава єврейських адвокатів з Києва, галасуючи: «Не дамо засудити Василя Олександровича! Хоч він і позапартійна людина, але справжня людина! Врятував од вірної смерті з десяток
Його відпустили і вже не чіпали.
Зате зачепили дочку Марію. В тому ж таки двадцятому році вона жила й працювала в Києві, влаштувавшись на залізниці. Залицявся до неї молодий комендант вокзалу, красень з кавалерійськими вусами, з шаблюкою при боці. Інколи приїжджала Марія до Кілова, синьоока краля в модерному убранні, з довгою русою косою. Чи хтось позаздрив, чи мала вона таємного ворога, проте до Київського ЧК надійшла заява, де писалося, що така-то є не хто інший, як знаменита «Маруся», отаман банди, ватаг невловимого контрреволюційного з’єднання. Вдень вона, мовляв, працює на залізниці, а вночі зі своїми хлопцями гасає по селах та повітах, вішаючи комуністів та активістів.
Ясна річ, Марію заарештували. Вів її справу якийсь Орлов. Вимога була одна: признайся, нам все відомо. Оскільки їй ні в чому було признаватися і все життя її було як на долоні — батьківська хата, гімназія, півроку праці на залізниці, — то вона щиро відповідала тільки одне слово: ні!
