прикритися! От візьму я зараз, скасую угоду на Гарклівського вовкулаку та й піду собі геть — як гадаєте, святий отче, довго ви проживете з тієї хвилини? Адже ви тепер для Стаха Сокири — огнь палаючий, вічна гроза над головою!
Абат Ян відчував, що в словах Нечистого (якщо це й справді був він) приховується підступ, але поки він не міг нічого заперечити.
— Отож, ні до чого вам, святий отче, мене проганяти, — зробив висновок Великий Здрайця. — Я й сам можу піти. А можу й не йти. При мені Стах вас зачепити побоїться. Знає, старий шкарбан: як захочу, навіть сина батькові на горлянку кину. Їдьте з Богом у свої Шафляри, а ми з Мартою опісля договоримо. Авжеж, злодієчко?
І Півняче Перо вдоволено реготнув, помітивши, як пересмикнуло Яна при словах «з Богом», вимовлених нечестивими вустами.
Ян стояв розгублений. Він не хотів вірити дияволу, він би не повинен йому вірити — сатана ніколи нічого не робить просто так, нікому не допомагає задарма, і за всі його послуги потім доведеться розплачуватися, але… ніякого іншого виходу, крім як скористатися пропозицією Великого Здрайці, абат придумати не міг!
Великий Здрайця вичікувально дивився на абата, а той гарячково шукав правильного рішення; мірошник понурився й теж намагався щось придумати, та тільки нічого йому не спадало на думку — Марта вислизала з рук Стаха Сокири, так добре задумана угода розсипалася! А Марта завмираючим серцем чекала, чим скінчиться справа. Їй було страшно й чомусь водночас весело: усе, що могло трапитися, уже трапилося, і гірше, напевно, не буде; як гравець, який поставив на кін усе, що в нього було, вона чекала розв’язки.
Натомість десь зовсім поряд залунав кінський тупіт, і з-за щільної габи туману, що почала світлішати, вилетіла величезна постать вершника. Він летів мов навіжений.
Марта і Сивий ледь устигли відскочити в різні боки, аж тут кінські копита на друзки розбили горщик запашної підливи, що стояв скраю; вершник натягнув повід, кінь здибився й голосно заіржав, а наступної миті вершник уже зіскочив на землю.
— Михале! — скрикнула Марта.
І відразу щось волохате, розпаленіле, кинулося їй на груди й узялося облизувати обличчя мокрим шерехатим язиком.
— Джоше!
— За нами женуться! — сказав захеканий Михал. Він заклопотано дістав із-за пояса важкий пістоль і взявся перевіряти, чи не відволожився порох та чи справний ударний механізм.
Розділ шостий
1
Туман.
Квола мерехтлива завіса крихітними крапельками осідає на одежі, обличчях, руках; досвітня каламуть…
«Ой, туман, туман по долині, тиша навкруги, — зненацька згадалася Марті напівзабута вівчарська пісня, — хльоскає-цвьохкає старий баца довгим батогом…»
І вмить, як розпечене тавро в живе тіло: батько Самуїл, який непритомніє на руках Михала, на руках свого прийомного сина, а Кощава стоїть за плечем і регоче, падло!..
Барабанний дріб безлічі копит гримнув нізвідки. Він наростав, оглушав, огортав пульсуючим покривалом; усі, крім воєводи Райцежа, інстинктивно позадкували до тарантаса Півнячого Пера, немов шукали там захисту, один підмайстер загаявся, злякано озираючись, — і, бідолаха, майже відразу був на смерть стоптаний верхівцями, які вихопилися з туману.
— Дике Полювання! — скрикнув мірошник Стах і затис долонею рота.
Михал уже стояв за огорожею цвинтаря, тримаючи в лівій руці крадений пістоль, а права подовжилася на два з половиною лікті крицевого драгунського палаша, що колись став у пригоді славному баронові фон Бартенштейну.
Троє вершників миттєво спішилися, решта й далі гарцювали неподалік од воєводи та збуджено перемовлялися. Купка людей біля тарантаса, так само як і мертвий підмайстер на траві, їх анітрошки не цікавили. Мало кого чорти витягли такої ранньої пори снідати біля цвинтаря та й кинули під копита…
— Стійте! — Вигукнув абат Ян.
Він рвонув уперед і вужем прослизнув між верхівців, став між Михалом та переслідувачами. Намокла від роси сутана тяжко звисала з вузьких пліч, молитовник здійнятий до сірого неба, і якщо очі людини справді здатні вергати іскри, то це був саме той випадок.
— За яким правом розбій чините?!
Першим спішився вусань — колишній власник спрямованого на нього пістоля — він нетерпляче махнув вітцеві Яну.
— Забирайся геть, чернече! Потрапиш під гарячу руку — полисієш! Геть, кому сказано!
Ян Івонич не рушив з місця.
Вусань прикро скривився і вже намірився почастувати батогом настирливого ченця, що посмів стати їм поперек дороги, але тут із туману виринула нова діюча особа; виринула несподівано для всіх та й для самої себе. Власне, особа ця було не така вже й нова, а вельми-вельми підтоптана, та ще й налилася кров’ю від швидкого бігу, і вся огрядна постать квестора Ігнатія здіймалася й опадала з кожним вдихом-видихом, як тісто в діжі. Умудрившись години півтори тому виламати одну з нещільно прибитих дощок у причілковій стіні сарая — туди його замкнули підмайстри від гріха подалі — тож доблесний квестор увесь цей час блукав у проклятому тумані, ледь не плачучи від безсилля та марно намагаючись вибратися хоч куди-небудь. Кінський тупіт він сприймав, як витівки нечистого. Він навіть не знав, що ходить колами біля цвинтаря, аж поки вигук вітця Яна не стьобнув Ігнатія дужче од ремінного батога, підказавши правильну дорогу до порятунку душі й тіла.
— Святий отче! — голосно заревів квестор і кинувся до абата, намагаючись поцілувати край його сутани. — Ой щастя яке! А я вже думав: кінець, пропали ми з вами, осиротів монастир Тинецький без пастиря!.. Бач, он ви де, слава Господові нашому повік!..
Один із вершників пильніше придивився до вітця Яна, насунув кущуваті брови, пришпорив коня. За мить він опинився поряд із розгубленим вусанем, нахилився до нього й зашептав йому щось у самісіньке у вухо, поросле білястим волоссям.
— Кривдиш, святий отче! — через хвилину заговорив вусань зовсім іншим тоном. — Кажеш, розбій чинимо, а того не бачиш, що не розбійники перед тобою, а чесні люди!
- І чиї ж ви такі чесні люди, що з самого досвіту за воєводою графа Висницького по полях ганяєтеся й безневинних селян кіньми топчете? — глумливо спитав абат Ян.
— У першу руку — Божі, - смиренно, хоч це було йому нелегко, відповідав вусань, — а в другу — їхньої ясновельможної милості князя Лентовського. Сам розуміти маєш, святий отче: ти у своєму монастирі хазяїн, хоч що накажеш, ченці виконають; а нам князь велить, тож і ми виконуємо, і не тобі перебаранчати князівську волю!
— Лентовський? — абат був безмежно здивований. — А я думав…
Утім, отець Ян одразу отямився.
- І навіщо ж вашому князеві знадобився пан Райцеж?
— А навіщо батькові може знадобитися убивця його сина? — у свою чергу запитав вусань. Відчувалося, що розмова з абатом починала йому набридати і він ледь стримується, щоб не відштовхнути тинецького настоятеля вбік та завершити полювання на втікача, котрий стояв, притулившись до огорожі.
Сан і слава абата Яна боролися в душі вусаня з наказом князя — і князь перемагав.
Батько Ян непомітно скосив оком спершу на Михала, потім на Марту — і сестра кивнула братові: мовляв, правда, було таке, але чому Михалек не повідав тобі про двобій над річкою Тихою, — того я не знаю.
