— Якщо так, — трохи поміркувавши, сказав ксьондз, — тоді зрозуміло… Послухай, вірний слуга Лентовського: я, настоятель тинецького монастиря, даю тобі слово, що незабаром прибуду в маєток твого пана й привезу з собою воєводу Райцежа. Тоді й розсудимо, чесний був двобій чи ні, і чи одна на всіх честь шляхетська! А зараз дозволь нам рушати у свою дорогу. Чи ти не віриш моєму слову?
Образливий регіт був йому відповіддю.
— Вірю, — нареготавшись, заявив вусань, а троє його супутників взялися знімати з сідел волосяні аркани. — Приїдеш ти, святий отче, із паном воєводою в маєток Лентовських через місяць-третій, а я на той час давно вже на гакові криком зійду. Коли їхня князівська милість вогнем гніву палає, йому цупалки зараз підкидати треба, а не завтра, і вже, тим більше, не через місяць. Не гнівайся, отче, але мені ліпше сьогодні через твоє слово переступити, ніж завтра пояснювати князю, чому відпустив убивцю князенка Яноша! Ієзус-Марія, своя пазуха ближча!
І Марта, що досі непорушно стояла між Джошем та байдужим Сивим, не витримала.
— Звісно, ближча! — істерично вигукнула вона, вибігла наперед, відчуваючи, як хміль божевільної ночі паморочить голову та вихоплюється назовні хрипким реготом. — Знав би старий Лентовський, як синочок його, покійний Янош, на батька рідного лихе замислював — мабуть, винагородив би пана Михала по- князівському! Золотом від голови до ніг обсипав би! Мене, мене із собою везіть — я все розповім князю, все!..
Із присутніх, мабуть, тільки Джош-Мовчун розумів, про що йдеться: хто-хто, а він добре пам’ятав корчму Йошки Мозеля та молодого князенка, у якого Марта на ходу прихопила клаптик ненависті до батька й відразу скинула ту капость на кішку Бирку. Але Джош мовчав, і не тільки тому, що людська мова була для нього відтепер недоступна, а решта здивовано витріщилися на жінку біля тарантаса; єдину жінку серед чоловіків, чиї справи та задуми сплелися в тугий вузол, який би годилося хіба що рубонути ножем…
Утім, і до погляду вусаня, котрий судомно лапав руків’я кривої карабелі [16], на диво ні з того ні з сього долучилися темна звірина лють і страх, майже дитячий страх, як буває, коли перехожий застане хлопчиська за якимось неподобством і пригрозить розповісти батькові чи матері.
— Гаразд, — нарешті зважився вусань, збиваючи на потилицю високу смушкову шапку, — сама напросилася… Агов, хлопці, беріть воєводу, а я за жінкою наглядатиму! Якщо справді щось знає, нехай князеві й доповість… стерво язикате!
Останні два слова були вимовлені ледь чутно, не для «хлопців», які пильно позирали на Михала й не дуже прагнули наражатися на його заряджений пістоль.
Нарешті один із них дав коню шенкеля, тварина голосно заіржала, гримнув постріл, але абат Ян не дав воєводі Райцежу як слід прицілитися, і куля втрапила не у вершника, а у вухо тому ж нещасному коневі й убила його наповал. Майже відразу просвистіли два аркани, Михалів палаш спритно розітнув ближню волосяну мотузку, від другої петлі Райцеж ухилився, пожбуривши розрядженим пістолем у голову пахолка, що кинув аркан. Вусань, який на той час уже стояв поруч із Мартою, похапцем огледівся, переконався: всі поглинуті тим, що діється навколо воєводи-втікача — і нишком потягнув із-за халяви ножа.
Того самого, на який накинув оком Джош, — після втечі Михала вусань підібрав захалявник на корчемній підлозі, поряд із розрізаними путами.
Дуже гострий ніж… Пан Михал міг би це підтвердити, якби не був зараз настільки зайнятий.
Вусань був дядьком при князенкові Яноші. Сухорлявий щляхтич із Богом забутого Зебжида, що біля Павкової гори, він жив винятково милостями Лентовських; тільки в останні роки щедрот старого князя різко поменшало. Забулося все: що саме вусань навчив спадкоємця сидіти верхи на коні й рубати шаблею, стріляти з пістоля і цькувати лисиць у навколишніх лісах… Усе забулося й пішло прахом. Мати князенка Яноша раптово померла, старий князь, міцний як дуб, оженився вдруге, через рік уже мав сина, і світські всерйоз подейкували, нібито норовистого та надміру впертого князенка Яноша буде незабаром позбавлено права на успадкування родового маєтку на користь дитини. Тим більше, що жити старий Лентовський збирався щонайменше до повноліття малого сина, а чи й до весілля його.
Звідси й виникла ворожнеча між князем та молодим Яношем, із яким вони сварилися через день, а старий Леонтовський не прихильно ставився також до світских шляхтичів князенка.
Тому, коли Янош Лентовський звірився своєму дядькові-однодумцю, якого знав, як-то кажуть, із пелюшок, про бажання прискорити кончину самодура-батька — вусань одразу втямив, що це його єдиний шанс вибитися в люди. Якщо поталанить, то тут буде не просто подаровано маєток чи гаман-другий золотеньких. Тут відкривалася можливість до кінця днів своїх доїти княжича Яноша, коли той стане зрештою князем Яношем Лентовським.
І раптом, коли вже все було домовлено і старому Лентовському залишалося жити тижнів два, не більше, — до найближчого полювання… Спершу від руки гордого Райцежа гине князенко Янош, а потім — о, пся крев, відкіля на нашу голову взялася ця проклята баба?! Що вона знає?! Як пронюхала?!
І що скаже князеві, коли добереться до нього?!
…Дуже гострий був ніж.
Ось зараз пахолки зв’яжуть непокірливого воєводу, і ніхто не почує задушливого схлипу, який завжди буває від дотику до живого тріпотливого серця невідворотного холодного леза. Потім можна буде сказати, що жінка намагалася втекти чи хотіла вихопити ножа або ще щось таке… Там видно буде.
Вусань присів. На нього дивилися тільки одні очі.
Кольору старого срібла.
Дуже старого.
І обличчя Великого Здрайці схвильовано засмикалося, як у скнари, змушеного вкинути до миски випадкового жебрачка цілий талер.
…Дуже гострий був ніж.
Завбачливий вусань не встиг навіть здивуватися, коли на сяйливому клинку захалявника раптом зімкнулися пальці, що казна-звідки й узялися — немов із землі виповз суглобистий паросток — і з хрускотом розтинаючи власну плоть, потяг ножа на себе. Крові не було, крику не було — нічого не було, тільки страшні пальці, що відбирали зброю, та слизький хрускіт; і засовався на росянистій траві розчавлений підмайстер мірошника Стаха, розтулив захололі повіки й утелющився просто в посіріле обличчя вусаня млистими більмами.
Не підводячись, мрець перехопив ніж другою рукою, стиснув козулин копиток, що правив за руків’я, й одним ударом, немов кабана колов, усадив смужку сталі вусаневі під барлак.
І лише потім звівся на рівні.
2
Тим чотирьом, котрі зараз рубалися з шаленим Райцежем, було не до ожилого підмайстра та заколотого вусаня. Тут би самим уціліти… Агов, хто там, стріляйте в пана воєводу!.. Ну, стріляйте вже, жаб’ячі холопи!.. Найрозсудливіший із верхівців, який усе ще не квапився спішуватися та встрявати в сутичку, рвонув через плече стару рушницю, звів курок, приклався до дубового ложа — гримнуло, запахло димом, кулею відірвало мочку вуха в пахолка-невдахи, який щойно нарядився боком на Михалів нещадний палаш, і на друзки розтрощила дошку від цвинтарної огорожі.
Мрець порівнявся зі стрільцем — ішов підмайстер по-пташиному, підстрибом і навіщось тримав за зап’ясток вусаня та волочив обм’якле тіло по траві, - а вільною рукою зачепив його за чобіт. Пахолок Лентовського, не дивлячись, відмахнувся, приклад ковзнув по обличчю мертвого, здер клапоть сірої шкіри; але хватка не послабшала — і ось ривок, ще один… Пахолок нестямно закричав, побачивши, ХТО його тягне, важкий приклад устиг ще раз-другй вдарити байдужого мерця, після чого стрілець мов лантух упав на землю, заборсався, зайшовся криком, мірошників підмайстер гепнувся зверху — він так і не відпустив вусаня…
Два мертвих тіла так і лежали непорушно — вусань із ножем у горлі та стрілець зі зламаним карком, — а третє знову почало підводитися.
Світські дали Михалові спокій, і тепер усі (крім тяжкопораненого з розпоротим боком) із жахом дивилися на те, що діється. Утім, Марта теж ледве стримувалася, аби не дати підступаючому божевіллю опанувати розум, а ксьондз Ян закляк, не встигнувши навіть почати хресного знамення. Тільки мірошник не виказував особливого переляку — старий Стах дрібненько тупцював, похрюкував собі під ніс, лисина його вмить заблищала намистинками поту, носик потішно зморщився… І з цвинтаря долинув глухий багатоголосий стогін.
Ворушилися запалі могили, хнябилися хрести, кощаві руки страшними погонами проростали з пухкої
