— Псих — не інакше!
Автобус помчав далі, затих. Сава у якомусь відчайдушному пориві заглибився в ліс, почав продиратися крізь густе віття соснової посадки, ніби хотів тими шорсткими пальцями зелених друзів змести з свого лиця, з душі якесь омерзіння, незриму павутину, що сповивала його й душила. Зупинився на галявині біля вікової сосни, притиснувся розпашілим чолом до шорсткої кори. Трохи вспокоївся. Глянувши на рушницю, нахмурився. Рішуче розмахнувся і, вдаривши нею об стовбур дерева, відбив приклад. Решту закинув у кущі чортополоху. І полегшено зітхнув, ніби той удар підводив рису під його остаточним рішенням.
На душі прояснилося. Він широко розкрив обійми навстріч небу, сонцю, лісу, рушив уперед.
Потім побіг весело, як колись у дитинстві, танцюючи на ходу й підстрибуючи. І побігли разом з ним дерева, трави, квіти й луки, озера и потічки в радісних, щасливих перегонах. І відчув Сава, що вони простили йому недавнє затемнення душі і знову прийняли його оновлену душу в своє щедре, щире братерське коло.
Василь Гук повільно ступив у кабінет директора.
— Слухаю вас, Іване Явтуховичу.
Директор знизу вгору зиркнув на худе темне обличчя єгеря, видублене вітрами й сонцем, на довгі козацькі вуса, що надавали йому похмурого й навіть суворого виразу. Єлейно посміхнувся, жестом запросив сідати.
— Ніколи мені спочивати, — скупо сказав Гук. — Навіщо знадобився? Може, складемо акта на вельможного браконьєра?
— Що ти, що ти? — злякано виставив перед ним долоні директор. — Це діло вичерпане. Так, так… вичерпане. Штраф переказано на рахунок заповідника… Ім'я, правда, інше, не гоже плямувати поважного чоловіка через дрібниці…
— Поважний? — іронічно перепитав єгер. — Чим же це він поважний? Простісінький злочинець. А те, що високо сидить, то тепер не такі, як він, летять за вітром… як полова у віялці! Чи ти, Іване Явтуховичу, сліпий, не бачиш, куди треба ниньки йти?
— Тихо, тихенько! — зацитькував Гука директор. — Хе-хе! Ти, брат Василь Іванович, дуже круто береш! Я розумію — святий гнів з приводу неподобства. Але ж переперчив, переперчив! Треба міру знати. Те, що в газетах пишеться, — одне, а життя — то інше! Сьогодні віють міністрів та інших вельмож, а завтра — вони нас перевіють! Хе-хе! Мудрий не буде поспішати. А тобі ж уже, боже ти мій, незабаром вік завершується! Та й до того ж… хіба зміниш одразу душу тієї чи іншої людини? Рептилія в кожного з нас ще ричить. І в мені, і в тобі, Василю Івановичу! Хе-хе!
— Не знаю, як ваша душа, — нахмурився Гук, — а моя — не ричить, Іване Явтуховичу. Вона болить і плаче, коли дехто намагається зробити з державного, народного заповідника своє мисливське угіддя. Та ще коли цей «дехто» не просто грубий браконьєр, а людина, котра сама повинна оберігати закон.
— Добре, добре! — замахав руками директор. — Все правильно, але є випадки, коли… А втім, я не про те. Тут я радився з деякими вищестоячими товаришами… хе-хе! Вирішили нагородити тебе премією.
— Яка в цьому потреба? — здивувався Гук.
— Нагородити солідною премією… оскільки ти звільняєшся з роботи, а заслуг у тебе багато.
— Он як? — уважно й гостро зиркнув на директора єгер. — Позбавитися хочете від небажаного свідка?
— Що ти, що ти? Залишишся почесним, так би мовити, членом товариства захисту природи. На засіданнях виступатимеш всяких. Та й навіщо тобі так тяжко працювати? Вже чверть віку як на пенсії, а все працюєш, працюєш. Людина ж не машина, та й машині треба давати відпочинок. Наказ уже підписаний. Так що…
— Я не піду з роботи, — твердо сказав єгер.
— Тобто як? — оторопів директор, і в щілинках-очах блиснула сталь. — Справа вирішена. Ти вже не будеш отримувати зарплатні.
— Ну й чудово — сухо мовив Гук. — Працюватиму так, за вдячність тварин, котрих врятую від смерті. Мені досить і пенсії. А лісових друзів напризволяще не покину… Рішуче ступив до дверей. З гуркотом зачинив їх.
— Ну й чортяка, — похитав головою директор. — Завжди обідню зіпсує. І чого йому треба?
Двері знову відчинилися. До кабінету зайшов високий стрункий хлопець з пильником, накинутим на плечі, з невеликим чемоданчиком в руці.
— Дозвольте?
— Зайдіть. Хто ви?
— Сава Корінь. Я з Києва. Працював після армії в міліції. Вирішив перейти до вас, у заповідник. Закінчив лісотехнічний технікум. Ось документи. Мене направили до вас єгерем.
Директор неуважно пробіг очима по паперах.
— Чудово, чудово! Я залишаю це в себе. Ви з'явилися вчасно. Старий єгер якраз звільняється.
— Хотілося б познайомитися, ввійти в курс справи, — сказав Сава.
— От і познайомтеся з ним, — посміхнувся директор. — Крутий стариган. Та нічого, справу знає. Ідіть до нього, скажете, що я послав.
— Як його звати?
— Василь Іванович Гук. Старий партизан, заслужена людина. Фанатик у справі захисту природи. Аж надто переживає за кожен випадок… порушення…
— Гук? — перепитав Сава. — Це його сини працюють у Києві? Борис і Григорій? І син Юрій — космонавт? Той, що в Москві?
— Космонавт? — вражено протягнув директор. — Такого космонавта… наче нема.
— Не було, — усміхнувся Сава. — А тепер є. Сьогодні вночі передали по радіо, по телебаченню. Космобіолог, кандидат біологічних наук Юрій Васильович Гук…
— Є, є в нього такий синок, — збліднувши від хвилювання, сказав директор. — Ич, яка закарлюка вийшла. А я за справами всякими радіо не слухаю. Дивись, куди Юрко добрався! Треба йти привітати старого. Він, мабуть, теж не знає. Ходімо разом…
— Незручно якось.
— Чого там. Колективне привітання. Ви ж принесли радісну вість!
Образа — як ніж!
Пронизала серце. Заболіла душа.
Старий Гук вийшов з кабінету директора, зачинив облуплені двері, ніби відрізавши себе від принизливої розмови, від нещирої посмішки, від фальші й неприродності ситуації, в якій треба кричати на весь світ, обурюватися, вимагати або — плюнути, стриматися, спокійно оцінити все і впевнено вести справедливий, людяний бій за те, що ти вважаєш єдино правильним. Гай-гай, тільки де ж взяти сили й снаги для цього поєдинку, коли тобі вже вісімдесят шостий рік і розгубилася енергія та життєвий шал по численних стежечках минулого.
Він зійшов з високого ганку, ступив у зачарований світ дубового лісу, постояв трохи поміж чагарями, глибоко вдихаючи повітря, насичене запахом грибів і ніжної прілості падаючого листя. Піднявши погляд вгору, задивився на сині клапті неба в прогалинах між деревами. Це принесло спокій. Єгер зусиллям волі відігнав тінь образи, ніби неприємного нічного кажана. Рушив додому.
Минувши узлісся, ступив у вузеньку сільську вуличку. Тихо чалапав поміж густим живоплотом дерези, наче брів у золотаво-зеленому мареві, а поруч неодступно пливла його тінь, схожа на спогади про минуле життя, від яких уже годі спекатися.
Десь на другому кутку лунали співи — там святкували весілля. Горпинин Іван — молодий тракторист — брав зоотехнічку Валю. Гарна пара, хай щастить! Та чи зуміють вони зберегти почуття, що нині пов'язало їх ніжними нитками? Чи пройдуть довгі гони життя разом? Сучасні молодята більше подібні до однорічного бадилля, аніж до вікових дерев: швидко ростуть, хутко зріють, швидесенько захоплюються. А ще прудкіше розходяться, мов два перекотиполя у широкому степу…
