вийшов би чудовий шаман, а не сучасний господар землі.
— Ну це вже занадто, — не витримав голова колгоспу, котрий був присутній при цій розмові, і навіть молоді трактористи несхвально загомоніли, осудливо позираючи на агронома.
Такої образи Гук не міг витримати. Мовчки повернувся спиною до самодура і пішов додому. Болісно роздумував, карався сумнівами: може, справді він химерний дивак, уламок давно минулих звичаїв? Може, віднині доля його — піч, самотина та розмови з дружиною про город, кочерги та домашнє господарство? Ой ні, ні! Земля всевладно тягла до себе, кликала, гукала. Не можна вступатися з дороги, коли хочеш відстояти щось рідне, близьке й дороге. Наступні десятиліття показали, настільки вікова мудрість старих скептиків була прозорливішою за верхоглядство зарозумілих молодиків, сп'янілих від вседозволеності та відчуття влади. Висушували ріки, болота, руйнувалися храми й будівлі — взірці мистецького смаку народу, тихцем сіялися зерна зневаги до прабатьківських традицій, пісень та заповітів, спустошувалася нива душі у нових поколінь, а на те місце не завжди насаджувалося щось путнє й тривке, а часто — цілком чужинське, суєтне, порожнє, марне, мертвотне. Але скільки треба було прожити, перенести, передумати, перехворіти, щоб нарешті похопитися і обернути погляд на забуті, зневажені, а часто й навіки сплюндровані вартості…
Ой, далеко відійшли ті тривожні дні. Ніби вічність промайнула. А разом з тим — ось воно, поряд, ніби вчора. Не сказав тоді Василь дружині про сварку з агрономом, не хотів бентежити її. Заліз на піч, поскаржившись на ревматичні болі в попереці, дрімав, снуючи нитку спогадів. Прокинувся, як завжди, о четвертій. За вікнами сіріло. Співали півні. Ярина почула, шаснула до печі, прошепотіла:
— Збираєшся куди, чи що?
— У поле піду. Погомоню з землицею.
— Поїси?
— Хіба що кисляку чашку.
Ярина заторохтіла глечиками, Василь почав одягатися. Із світлиці виглянуло заспане обличчя старшого синка Івасика, великі сині оченята глянули на батька благально й хитренько.
— Татку!
— Гов! Чого тобі? Чом не спиш?
— Чув — ви йдете гомоніти з землею?
— Гм. — Батько перезирнувся з матір'ю. — А тобі що до того?
— Хтів би чути, як гомонять із землею. Ніколи не чув. Татку, візьміть мене з собою.
— Дуже хочеш? — всміхнувся Василь, розчісуючи гребінцем пишні вуса біля дзеркала, вмазаного в стіну біля мисника.
— Ой дуже!
— А школа, уроки? Тобі ж у школу?
— Я торбу візьму з собою. Прямо з поля — до школи.
— То вже візьми, візьми, — кивнула Ярина. — Хай дитя привчається до землі. Мо', полюбить?
— Збирайся, — махнув рукою батько.
Син скрикнув від радощів, миттю склав книги й зошити в торбу, сяк-так сполоснув личко і нап'яв на вихрасту голову кашкета.
— Готовий!
— Поїж, невгамовний, — ласкаво пожурила мати, наливаючи Івасикові молока і підсовуючи великий окраєць хліба. — Хлібець, правда, вже черственький. Сьогодні буде свіженький, пахучий. Прийдеш зі школи — борщику поїси, кашки з молоком.
Івась похапцем кусав окрайця, запивав молоком, давився. Батько усміхався, сварився пальцем.
— Не глитай, як гусак. Їж повагом. Встигнемо.
Вони вийшли з хати в ніжне передсвітання. Блякли зорі в дивоколі, над лісом вставала перлиста заграва сходу. Ярина, проводжаючи їх, виглянула з сінешніх дверей, зиркнула на обрій.
— Славна погода буде.
— Весна в повній силі, — згодився Василь. — Ну, малий хліборобе, гайда за мною. Побачимо, як ти родичаєшся з земелькою.
Рушили стежиною поміж деревами старого саду. Химерними привидами стояли вишні та яблуні, простягаючи в передсвітанкове небо віти, сповнені весняної снаги й життєвості: ось-ось затріпочуть буйнощами квітування, радісного воскресіння. Плакучі верби лоскітно торкалися Івасикового обличчя ніжними косами, що вже набрякали клейкими бруньками, і хлопчикові ті пестощі здавалися таємничими, живими.
— Еге ж верба чує, що ми йдемо? — довірливо прошепотів хлопчик, поспішаючи за батьком.
— Чує, — згодився Василь. — І вишня чує, і яблуня. І все, все, що живе й зростає. Читав я нещодавно в журналі одному, що рослини навіть відрізняють хорошого чоловіка від поганого. Як любиш рослину, з добрим настроєм її садиш чи поливаєш — вона краще росте, радіє, а як байдужий або ненависний — у такого чоловіка вона нидіє, гине, нікчемніє.
— А як рослина відчуває? — здивувався син. — Чим? У неї ж очок нема? І вух нема…
— Те ще треба вивчити, синку. Вчені пишуть, що в людині є здатність виділяти з себе… ніби промені, подібні до радіохвиль. Хороші думки у людини — хороші й промені, добрі, приємні. А злі мислі — то й хвилі ворожі, недобрі, неприємні. А рослини — вони ж сонячні діти, і добре відчувають, де сонячна людина, а де гидка, мізерна. Кожним листочком своїм, кожною квіточкою відчувають. Затямив?
— Угу. — Івась замовк, оцінюючи батькову відповідь.
— А ще заміть собі, — вів далі Василь, — що й рослини діють на людину. Хоч як тобі сумно або тоскно, піди в ліс, піди на луки, в степ — і заспокоїшся. Чому б то? Бо жива довкола нас природа. Жива й чутлива. Недарма її з давніх-давен народ матір'ю називає…
Вони вийшли з саду, переступили перелаз, опинилися на царині, за селом. Ліворуч, над дніпровською долиною, жеврів схід, ніби розпукувалася в небі таємнича троянда — феєрична, казкова. Василь Іванович зупинився, глибоко вдихнув прохолодне солодке повітря, напоєне свіжістю й незбагненним духом землі.
— П'янить, — прошепотів Гук. — Сильніше від вина.
— Ви щось мовили, татку?
— То я до себе.
Високо в небі пролетів крук. Протяжно каркнув. Гук поглянув на нього, кивнув синові.
— Примічай — летить крук, гукаючи, на південь — бути добрій погоді. Кричить, летючи на північ, — негода.
Рушили польовою стежиною поміж озиминою, що густим вруном вкривала землю обабіч. Гук інколи зупинявся, нахилявся, пестливо торкаючись пальцями смарагдових паростів, щось бурмотів.
У високості запалахкотіли вогнисті свічки — то сонячні стріли пронизали смугасті хмарини в небі. Потім поважно викотилося над обрієм імлисто-червоне колесо, попливло над землею.
— Ой-йой! — скрикнув від несподіванки хлопчик. — А то що таке?
— Та сонце ж! — осміхнувся у вуса батько.
— А чому ж таке…
— Яке?
— Дивне! Червоне, велике. Якесь казкове…
— Прокинувся ти раненько, от і побачив казку. А хто до півдня спить — той не побачить, як прокидаються сонечко й земля, як вони люблять одне одного. Глянь, прислухайся, як все радіє сонечку.
Івасик, розкривши рота, п'є очима, вухами, всім тілом ще не бачений, не чуваний трунок нового відчуття. Все довкола здається рідним, любим і близьким. Простягти б руку — і можна торкнутися сонячного кола, погратися з ним, прокататися в небі на чарівному човні.
Ранок набирає сили, потужнішають промені, радісно іскряться росяні самоцвіти на озимині. Почав пісню жайвір над полем, захлинувся від щастя, затріпотів крильцями над Івасиком, знемагаючи в п'янощах щастя.
Батько тихо йде стежиною, ніби пливе. Ось кінчаються поля озимини, починається чорна рілля. Над нею ледь помітна синювата пара, повітря колишеться, несе тонкі запахи в небо.
— Ніби дихає земля, — зачудовано озивається хлопчик. — Хукає.
— Ти помітив? — схвильовано запитав батько.
— Атож…
