Зелена лампа

О. Ґрін Зелена лампа

I

У Лондоні, 1920 року, взимку, на розі Пікаділлі та одного провулку, спинилися двоє добре вдягнених, нестарих чоловіків. Вони щойно пішли з дорогого ресторану. Там вони вечеряли, пили вино та жартували з акторками Дрюріленського театру.

Тепер увагу їхню привернув погано вдягнений молодик років двадцяти п’яти, що лежав без жодного поруху й навколо якого вже почала збиратися юрба.

– Стильтоне! – гидливо мовив огрядний джентльмен високому своєму приятелеві, побачивши, що той нагнувся й роздивляється лежачого. – Чесне слово, не варто так перейматися цим падлом. Він або п’яний, або мертвий.

– Я голодний... і я живий, – пробурмотів нещасний, через силу піднімаючись, щоб глянути на Стильтона, який про щось задумався. – Я був знепритомнів.

– Реймере! – мовив Стильтон. – Ось і нагода втнути штукенцію. У мене виник цікавий задум. Мені набридли звичайні розваги, а гарно жартувати можна лише в один спосіб: робити іграшки з людей.

Ці слова були сказані тихцем, тож молодик, який спершу лежав, а тепер притулився до паркану, їх не розчув.

Реймер, якому було все одно, зневажливо знизав плечима, попрощався зі Стильтоном і поїхав коротати ніч до свого клубу, а Стильтон, при схваленні натовпу та за допомоги полісмена, посадив безпритульного в кеб.

Екіпаж рушив до однієї з рестораційок Гайстріта. Нещасного звали Джон Ів. Він приїхав до Лондона з Ірландії шукати якусь роботу. Ів був сирота, вихований у родині лісничого. Окрім початкової школи, він не отримав ніякої освіти. Коли Іву було 15 років, його опікун помер, дорослі діти лісничого виїхали – хто до Америки, хто до Південного Уельсу, хто до Європи, а Ів якийсь час наймитував у одного фермера. Надалі йому випало скуштувати долі вуглекопа, матроса, служника в ресторації, а 22-річним він захворів на запалення легенів і, покинувши шпиталь, вирішив пошукати щастя в Лондоні. Але конкуренція та безробіття швидко дали йому зрозуміти, що знайти роботу не так уже й легко. Він ночував у парках, на причалах, виголодався, охляв і був, як ми бачили, знайдений на дорозі Стильтоном, власником торгових складів у Сіті.

Стильтон у свої 40 років спізнав усе, що може за гроші спізнати холостяк, який не дбає про житло та їжу. Він володів статком у 20 мільйонів фунтів. Те, що він задумав утнути з Івом, було неперевершеною дурістю, але Стильтон дуже пишався своєю вигадливістю, бо мав слабкість вважати себе людиною великої уяви та хитромудрої фантазії.

Коли Ів перехилив чарку вина, добре попоїв і розповів Стильтону свою історію, Стильтон заявив:

– Я хочу зробити вам пропозицію, від якої у вас одразу загоряться очі. Слухайте ж: я даю вам десять фунтів за умови, що ви вже завтра наймете кімнату на одній з центральних вулиць, на другому поверсі, з вікном на вулицю. Щовечора, рівно о п’ятій та до дванадцятої ночі на підвіконні одного вікна, завжди одного й того самого, має стояти засвічена лампа під зеленим абажуром. Поки лампа світить призначений їй час, ви від п’ятої до дванадцятої не виходитимете з дому, нікого не прийматимете й ні з ким не балакатимете. Одним словом, робота неважка, тож якщо ви згодні на це, – я щомісяця пересилатиму вам десять фунтів. Свого імені я вам не скажу.

– Якщо ви не жартуєте, – відповідав Ів, надзвичайно здивований пропозицією, – то я ладен забути навіть і власне ім’я. Але скажіть, будь ласка, – як довго триватиме таке моє благоденствування?

– Хтозна. Можливо, рік, можливо, – все життя.

– Ще краще. Але ж – смію запитати – для чого знадобилася вам ця зелена ілюмінація?

– Таємниця! – відповів Стильтон. – Велика таємниця! Лампа слугуватиме сигналом для людей і справ, про які ви ніколи й нічого не довідаєтеся.

– Розумію. Тобто нічого не розумію. Гаразд, гоніть гроші та знайте, що вже назавтра за повідомленою мною адресою Джон Ів світитиме лампою у вікно!

Так відбулася дивна операція, після якої бродяга та мільйонер розійшлися, цілком задоволені один одним.

На прощання Стильтон мовив:

– Пишіть мені до запитання, на адресу: «3–33–6». Іще майте на увазі, що невідомо коли, може, через місяць, може, – через рік, – словом, абсолютно несподівано, вас зненацька відвідають люди, які зроблять вас багатієм. Що і як – не маю права поясняти. Але це станеться...

– Чорт забирай! – пробурмотів Ів, дивлячись навздогін кебу, що повіз Стильтона й задумливо крутячи в руках десятифунтову банкноту. – Або цей чоловік з’їхав з глузду, або я неабиякий щасливчик. Наобіцяти такі розкоші лише за те, що я спалю за день півлітра гасу.

Ввечері наступного дня одне вікно на другому поверсі похмурого будинку № 52 по Рівер-стріт сяяло м’яким зеленим світлом. Лампа була присунена до самої рами.

Двоє перехожих якийсь час дивилися на зелене вікно з тротуару біля протилежного будинку, потім Стильтон мовив:

– Тож, добродію Реймере, як знудитеся, приходьте сюди та всміхніться. Там, за вікном, сидить дурник. Дурник, куплений задешево, в кредит, надовго. Він або зіп’ється з нудьги або втратить розум... Але таки чекатиме, хтозна-чого. А ось і він!

Дійсно, темна постать, притулившись лобом до скла, дивилася в напівтемряву вулиці, неначе питаючи: «Хто там? Чого мені чекати? Хто прийде?»

– Одначе ви теж дурник, добродію, – мовив Реймер, беручи приятеля попідруку та допроваджуючи його до автомобіля. – Що веселого в цьому жарті?

– Забавка... іграшка з живої людини, – мовив Стильтон, – найсолодша зі страв!

II

1928 року лікарня для бідних, що на одній з лондонських околиць, сповнилася дикого крику: кричав від страшного болю щойно привезений старий, брудний, погано вдягнений, із виснаженим обличчям. Він поламав ногу, заточившись на темних сходах неосвітленого житла.

Потерпілого віднесли до хірургічного відділення. Випадок виявився серйозним, бо складний перелом кістки спричинив розрив судин.

По запальному процесу тканин, що вже розпочався, хірург, який оглядав бідолаху, визначив, що потрібна операція. Вона була наразі проведена, старого, ослаблого після цього, поклали на ліжко й він швидко заснув, а прокинувшись, побачив, що біля нього сидить той самий хірург, що відтяв йому праву ногу.

– Так осьде нам довелося зустрітися! – мовив лікар, серйозний, високий чоловік із сумним поглядом. – чи впізнаєте ви мене, містере Стильтон? – Я – Джон Ів, якому ви доручили чатувати день у день біля засвіченої зеленої лампи. Я впізнав вас із першого погляду.

– Тисяча чортів! – пробурмотів, придивляючись, Стильтон. – Що сталося? Чи таке можливе?

– Так. Розкажіть, що ж так круто перемінило ваш триб життя?

– Я збанкрутів... кілька крупних програшів... паніка на біржі... Ось уже три роки, як я жебрак. А ти?.. Ви?

– Я кілька років поспіль засвічував лампу, – посміхнувся Ів, – і спочатку з нудьги, а потім уже з цікавості став читати все, що мені траплялося під руку. Якось я розгорнув стару анатомію, що лежала на етажерці тієї кімнати, де я жив, і був у захваті. Мені відкрилося захоплююче царство таємниць людського організму. Наче п’яний, просидів я цілу ніч над тією книгою, а вранці пішов до бібліотеки та запитав: «Що