селекції, яка передбачає позитивну кореляцію фізичних і психічних рис подружжя. Невгамовані пристрасті породжують психічні перенапруження, що порушують нормальний перебіг суспільних процесів, — ergo, усі пристрасті слід або заспокоювати природним способом, або врівноважувати технічними засобами, або, врешті, хімічним чи хірургічним шляхом усувати ті центри в мозку, які їх породжують.
Двадцять років тому подорож з Європи до Сполучених Штатів тривала сім годин; коштом вісімнадцяти мільярдів доларів цей час скорочено до п’ятдесяти хвилин. Уже відомо, що завдяки наступним мільярдам і цей строк польоту вдасться наполовину скоротити. Пасажир, стерильний тілом і душею (щоб не завіз до нас ні азіатського грипу, ні азіатських ідей), нафарширований вітамінами й кіновидовищем з бляшаної коробки, зможе переноситися з міста до міста, з континенту на континент і з планети на планету — дедалі впевненіше й швидше, а картина такої феноменальної вправності допоміжних засобів повинна заткнути нам роти, щоб ми не могли спитати, а для чого, власне, потрібні оці блискавичні мандрівки? Такого темпу не може витримувати наше старе, тваринне тіло, надто швидке переміщення з однієї півкулі на другу порушує ритм його сну і неспання, але, на щастя, винайдено хімічний засіб, що усуває такий розлад. Щоправда, цей засіб іноді викликає депресію, та є й інші, які підносять настрій, і хоч вони, у свою чергу, спричинюють стенокардію, проте можна у судини серця вставляти поліетиленові трубки, щоб запобігти їх закупорюванню.
Вчений у таких ситуаціях поводиться як вимуштруваний слон, якого погонич підвів просто до перешкоди, тобто послуговується силою розуму, як слон — силою м’язів, звісно, за наказом; це дуже зручна позиція — він здатний на все, бо ні за що не відповідає. Наука стає орденом капітулянтів; логічний розрахунок починає замінювати людині моральні принципи; ми поступаємося тискові «вищої мудрості», яка насмілюється твердити, що атомна війна може бути чимось опосередковано позитивним, оскільки це випливає з елементарної логічної арифметики. Сьогоднішнє зло виявляється завтрашнім добром, ergo, це зло і є з певного погляду добром. Розум не дослухається вже до того, що нашіптують йому емоції та інтуїція, його ідеалом стає гармонія досконало сконструйованої машини, якою має бути цивілізація в цілому і кожний її член зокрема.
Тим самим мету цивілізації підмінено засобами, людські цінності — вигодами; правило, що змушує замінювати корки у пляшках металевими кришечками, а кришечки — ковпачками з пластику, які відскакують від доторку пальцем, цілком безневинне, коли розглядати його як низку вдосконалень, котрі мають полегшити нам відкоркування пляшок. Те саме правило, застосоване до вдосконалення людського мозку, стає справжнім божевіллям: кожний конфлікт, кожна складна проблема прирівнюється до непіддатливого корка, який треба витягти й замінити таким, що легко піддається. Белойн назвав Проект «Master’s Voice», бо це двозначна назва: голос якого володаря маємо, власне, слухати — того, що на небі, чи отого, з вищих вашінгтонських сфер? Хоча по суті Проект слід було назвати «Операцією «Витиснутий лимон», причому витискувано було не наші мізки, а космічне послання, і якби це справді вдалося, лихо було б можновладцям та їхнім прислужникам!
Такими вечірніми розмовами розважалися ми у другий рік робіт MAVO, коли дедалі виразніше поставали недобрі передчуття — передвісники того, що незабаром мало сповнити «Операцію «Витиснутий лимон» не іронічним, а зловісним змістом.
Хоча Жаб’яча Ікра і Пан Мух були тою самою речовиною, яка тільки в різний спосіб зберігалась у групах біофізиків та біологів, кожна з них уживала виключно «місцеву» назву, в чому, на мою думку, виявлялася певна характерна для історії науки, хай і незначна, риса. Адже й випадкові відхилення дослідницьких шляхів, й побічні обставини, які супроводжують народження відкриттів, накладають певний відбиток на їхній остаточний вигляд. Звичайно, нелегко розпізнати ті релікти, бо вони як застиглий слід, як скам’янілий карб щасливого випадку, проникають у серцевину теоретичних концепцій, перетворившись на закон мислення.
Перш ніж я зміг побачити в лабораторії Ромні Жаб’ячу Ікру, мені довелося пройти через неодмінну для прибульців з «великого світу» процедуру, що вже стала класичною. Насамперед я прослухав оту коротку лекцію на магнітофонній стрічці, яку я вже цитував, потім, після двохвилинної поїздки в метро, я потрапив до будинку хімічного синтезу, де мені було продемонстровано розміщену в окремому залі під двоповерховим прозорим ковпаком об’ємну модель однієї клітини Жаб’ячої Ікри, схожу на збільшений до розмірів атлантозавра скелет дафнії. Подібні до виноградних грон чорні, пурпурові, лілові й білі кулі, з’єднані прозорими поліетиленовими трубками, символізували окремі атомні групи. Стереохімік Марш показував мені окремі радикали амонію, лужні групи й схожі на дивовижні квіти «молекулярні рефлектори», що поглинали енергію, утворювану в процесі ядерних реакцій. Він продемонстрував цей процес, увімкнувши апаратуру, яка запалювала по черзі неонові трубки й лампочки, сховані всередині моделі, що справляло враження якогось гібриду футуристичної реклами з новорічною ялинкою. Я висловив захват, оскільки цього від мене чекали, й міг іти далі.
Процеси синтезу відбувались у підземеллях будинку, під контролем комп’ютерів, у резервуарах, оточених ізолюючою циліндричною оболонкою, бо на певних етапах реакції утворювалося проникаюче корпускулярне випромінювання, яке, однак, припинялося, коли синтез завершувався. Головний цех синтезу займав площу чотири тисячі квадратних метрів. Звідси вела дорога до так званої «срібної» частини підземелля, де, як у скарбниці, зберігалася надіслана з зірок речовина. Там була овальна кімната чи камера без вікон із стінами з дзеркально відполірованого срібла — тоді я знав, чому це було конче необхідне, але тепер вже забув. Залитий холодним світлом люмінесцентних ламп, на масивному постаменті стояв схожий на великий акваріум, майже порожній скляний резервуар — тільки на його дні лежав шар сильно опалесціюючого, нерухомого, синюватого слизу.
Скляна стіна розділяла приміщення на дві частини; навпроти резервуара в ній зяяв отвір із змонтованим під потовщеним покриттям дистанційним маніпулятором. Марш спершу опустив дзьоб схожих на якийсь хірургічний інструмент щипців до поверхні рідини, а коли підняв його, з кінчика звисала блискуча нитка, яка нічим не нагадувала липкого слизу. Це виглядало так, немов клейка рідина виділила з себе еластичне, але досить міцне волокно, яке легенько вібрувало, наче струна. Коли Марш знову нахилив маніпулятор і вправно струснув ним так, що волокно впало, поверхня рідини, виблискуючи віддзеркаленим світлом, не прийняла його; воно скорчилося, погрубшало, стало нагадувати блискучу личинку й поповзло, скорочуючись і розтягаючись, як справжня гусінь, а коли торкнулося скла, затрималося й повернуло назад. Прогулянка ця тривала десь із хвилину, потім це незвичайне створіння розм’якло, його обриси неначе розпливлися, й воно повернулося до материнської речовини, всмоктане нею.
Цей трюк з «гусінню» був лише незначним успіхом дослідників. Коли вимкнули усі лампи й повторили дослід у темряві, певної миті я побачив дуже слабкий, але виразний відблиск, немов між дном резервуара і покриттям на частку секунди спалахнула зірочка. Марш потім сказав мені, що то не була люмінесценція. Коли «нитка» рветься, у місці розриву утворюється мономолекулярний шар, уже не спроможний втримати під контролем ядерні процеси, і тоді виникає щось на зразок мікроскопічної ланцюгової реакції, а спалах — це вже побічний ефект, оскільки збуджені електрони, переміщені на вищі енергетичні рівні, раптово залишаючи їх, виділяють еквівалентну кількість фотонів. Я запитав, чи є шанси практичного використання Жаб’ячої Ікри. Надія на це була, але вже менша, ніж одразу після синтезу речовини, бо ця речовина в певному відношенні поводилася так само, як жива тканина. І жива тканина використовує виключно для себе енергію хімічних реакцій, і Жаб’яча Ікра повністю засвоює ядерну енергію, не даючи відібрати її в себе.
У групі Гротіуса, який синтезував Пана Мух, панували зовсім інші звичаї; там сходили до підземелля, додержуючись надзвичайної обережності. Їй-богу, не знаю, чи Пана Мух було розміщено на глибині двох поверхів нижче рівня землі через його назву, чи, навпаки, назвали його так, бо створений він був у підземних приміщеннях, які наводили на думку про царство мертвих Аїд.
Насамперед, ще в лабораторії, ми повдягали захисні костюми — великі прозорі комбінезони з капюшонами й кисневими апаратами на шлейках. З одяганням довелося трохи пововтузитись; усе це збоку виглядало дуже поважно й нагадувало якийсь ритуал. Наскільки мені відомо, поведінки вчених у лабораторії ще ніхто не вивчав з точки зору антропології, хоч я не маю сумніву — не все те, що вони роблять, є необхідним. Ті самі приготування і дослідницькі дії можна виконувати найрізноманітнішим чином, але коли вже визначиться певний спосіб дій, він набуває у даному колі фахівців, у даній науковій школі нормативної сили, стає звичаєм, майже догмою.
До Пана Мух мене супроводжувало двоє людей — провідником був малий Гротіус, причому ми вирушили тільки тоді, коли, поманіпулювавши вентилями, нам напустили кисню всередину прозорого одягу, так що кожний з нас став нагадувати блискучу повітряну кулю з людиною-зернятком у центрі. Перед виходом одяг перевірили на герметичність у дуже простий спосіб — підносячи полум’я свічки до окремих частин комбінезону, де був трохи підвищений тиск; ця операція теж нагадувала якусь магічну дію, наприклад, окурювання кадилом.
Усе це разом узяте компонувалось у солідне, поважне, ритуальне ціле, начебто сповільнене, бо в отій лискучій поліетиленовій кулі не можна було швидко рухатися. Крім того, в цій оболонці не дуже-то порозмовляєш, тож і спілкування на мигах посилювало враження, що я беру участь у релігійному
