смертельну загрозу.
Я забігаю так далеко вперед, щоб показати, що Іні не був таким невинним, як це здавалося на перший погляд. Єдине, що він дозволив собі під час того знаменного засідання, — це кілька поглядів з-під окулярів у бік Белойна, якого він напевно підозрював у спільній з нами конспірації; і хоча ми намагалися так сформулювати свій попередній звіт, щоб таємність наших робіт видавалася продиктованою вимогами методики і невпевненістю в успіхові (ясна річ, під «успіхом» ми розуміли те, чого найбільше боялися), ці пояснення ані на хвилину не ввели Іні в оману.
Потім почалася дискусія, під час якої Ділл досить несподівано зауважив, що реалізація Трексу могла б принести світові мир, а не загибель, бо скасувала б доктрину EW (early warning — завчасного попередження), побудовану на тому, що між запуском міжконтинентальних ракет та їхньою появою на екранах радарів у вищих точках орбітального польоту існує часовий інтервал. Зброя, що вражає із швидкістю світла на відстані діаметру земної кулі, не припускає можливості «завчасного попередження»; обидва ворожі табори опиняються у становищі суперників, кожен з яких тримає в руці револьвер, приставлений до скроні другого. І це, цілком можливо, зумовило б загальне роззброєння. Але Дональд заперечив йому, що подібна шокова терапія могла б скінчитися й зовсім інакше.
Белойн тим часом відчув спрямовану на нього підозріливість Іні, й розпочався отой невідворотний розпад Ради, якої склеїти чи залатати не вдалося аж до кінця існування Проекту. Іні відтоді перестав удавати, що він є тільки кимось на кшталт нейтрального посланця чи спостерігача Пентагону; це виявлялося в різний спосіб, але завжди в неприємний для нас. Наприклад, приїзд армійських фахівців — ядерщиків і балістиків, — який розпочався через двадцять чотири години після цього засідання, нагадував уже операцію по захопленню ворожої території (вертольотів налетіло як сарани), коли нарешті Іні повідомив про це телефоном Белойнові. Водночас було відкладено обіцяний приїзд представників Контрпроекту. Я був цілковито впевнений у тому, що ядерщики армії, яких я ніколи не вважав за вчених у будь-якому розумінні цього слова, тільки підтвердять наші результати дослідами у масштабах полігону, але спосіб, у який з наших рук вихопили всі дані, забрали апаратуру, фотоплівку, протоколи, позбавив мене решток ілюзій, якщо я взагалі колись їх мав.
Дональд, якого ледве терпіли у його власній лабораторії, зніс усе це по- філософськи і навіть пояснив мені, що інакше й бути не могло, а якби й могло, то це було б лише збереженням тонкого нальоту умовностей, на які не слід зважати. Що такі дії є логічним наслідком становища у світі і т. д. У певному розумінні він мав слушність, однак того добродія, який прийшов до мене вранці (я ще лежав у ліжку) і попросив дати йому мої обрахунки, я спитав — чи має він ордер на обшук і чи прийшов мене заарештувати. Це трохи його спантеличило, і я міг принаймні почистити зуби, поголитися і вдягтись, поки він чекав на мене в коридорі. Природно, все це пояснювалося відчуттям цілковитої безпорадності. Я лише повторював собі, що, власне, маю тішитися, бо який би був мій душевний стан, коли б довелося вручати йому обрахунки, що віщували б finis terrarum.[54]
Ми, наче сонні мухи, повзали по селищу, а тим часом армія вивалювала з неба свої, здавалося, нескінченні загони й матеріальні ресурси: ця операція напевно не була зімпровізована в останню мить — її мали підготувати давно, визначивши в загальних рисах, адже не було відомо, чого можна сподіватися від Проекту. Трьох тижнів їм вистачило, щоб розпочати необхідну серію мікротонних вибухів; мене зовсім не здивувало, що нас навіть не поінформували про результати, ми дізналися про них завдяки витокам інформації через нижчий технічний персонал, який спілкувався з нашими людьми. Зрештою, за сприятливого вітру вибухи чути було в усьому селищі. Їхня дуже незначна у вимірах балістики потужність зумовила те, що радіоактивних опадів майже не було і якихось спеціальних запобіжних заходів не вживалося. Ніхто вже до нас ні по що не звертався, нас ігнорували, наче нас взагалі не було. Раппопорт пояснював — це тому, що ми з Дональдом порушили правила гри. Можливо. Іні зникав кудись на цілі дні, з надзвуковою швидкістю курсуючи між Вашінгтоном, селищем і полігоном.
На початку грудня, коли почалися бурі, апаратуру в пустелі розібрали, запакували, одного дня чотирнадцятитонні гелікоптери-крани, пасажирські і всі інші вертольоти піднялися в повітря, і так само несподівано і вправно, як і прибула, армія залишила нас, забираючи з собою кільканадцять осіб з науково- технічного персоналу, вражених радіоактивністю в останній зі спроб, під час якої, — коли вірити пліткам, що дійшли до мене, — було підірвано заряд з тротиловим еквівалентом в одну кілотонну.
Потім, наче з нас, як у казці про сплячу красуню, було знято чари, всі ми досить жваво заворушилися, і за короткий час відбулося багато подій. Белойн подав у відставку, Протеро і я зажадали, щоб нас вважали такими, що вийшли з Проекту, Раппопорт, здається, дуже неохоче, але зробив те саме з почуття солідарності, й лише Ділл не вдався до жодних демонстрацій і радив нам, щоб ми з відповідними гаслами в руках ходили по селищу й вигукували їх, бо вважав наші вчинки несерйозними. Не можу не визнати, що до деякої міри він мав слушність.
Нашу бунтівливу четвірку одразу викликали до Вашінгтона; там з нами розмовляли і поодинці, і з усіма разом; крім Раша, Макмагона й нашого генерала (з яким я тільки тоді познайомився особисто), з’явилися ще й президентські радники у справах науки, й з’ясувалося, що наше подальше співробітництво у Проекті є вкрай необхідним. Белойн — цей дипломат і політик — сказав на одній з таких нарад, що, оскільки Іні користується цілковитою довірою, а йому довіряють тільки на чверть, то нехай тепер Іні залучить кращих фахівців і сам керує Проектом. Коли такі слова зарясніли в наших виступах, до нас почали ставитись як до дітей — пустотливих вередунів, та все ж загальних улюбленців. Не знаю, як іншим, а з мене вже досить було цього Проекту.
Якось увечері до мене в готель прийшов Белойн, котрий того дня мав приватну зустріч з Рашем віч-на-віч, і пояснив мені причини цих нескінченних умовлянь. Радники були переконані, що Трекс — це лише випадкова поразка в успішній серії експериментів, яка розпочинається, що він, власне, виразно засвідчує — наступні дослідження будуть плідними, і тому вони є тепер буквально нашою raison d’etre,[55]інтересами державної ваги, питанням життя і смерті. Хоча такі міркування я вважав абсурдними, подумавши, я дійшов висновку, що ми, власне, можемо повернутися, якщо тільки адміністрація виконає наші умови. Ми з Белойном негайно почали їх формулювати. Я зрозумів, що не матиму спокою і не зможу повернутися до моєї чистої безгрішної математики, якщо без мене робота у Проекті все-таки триватиме. Адже моя віра в хе, що Відправники забезпечили зоряний код від небажаного втручання, була саме вірою, а не знанням чи твердим переконанням. Зрештою, я дуже стисло висловив це Белойнові; хай же справдиться афоризм Паскаля про вутлу тростину. Якщо ми не зможемо протидіяти, то принаймні хоч знатимемо про все.
Порадившись учотирьох, ми зрозуміли й те, чому Проект не віддали армії. Вона виховала для себе особливу расу вчених — так би мовити, під столом: вони виконували нескладні завдання, були обмежено самостійними. Знаючи, від чого почати й де скінчити, чудово робили своє. Але космічні цивілізації, мотиви їхніх дій, животворні ефекти сигналу, зв’язок між ними і його змістом, — усе це було для них чорною магією. («Щоправда, і для нас теж», — зауважив як завжди в’їдливий Раппопорт). Врешті-решт, ми погодилися й далі працювати; нас послухали — доктор права Вільгельм Іні зник із Проекту (це була одна з наших умов), хоч його негайно замінила інша цивільна особа, містер Х’юджес Фентон. Таким чином, ми поміняли шило на швайку. Бюджет було збільшено, людей з Контрпроекту (ним ми теж грізно потрясали перед трохи сконфуженими покровителями) ввели до наших дослідницьких груп, а він сам, здається, перестав існувати, хоч згідно з офіційною версією ніколи й не існував. Отже, зігнавши злість, надискутувавшись, поставивши умови, які мали бути скрупульозно дотримані, ми повернулися «додому» — в пустелю, і так розпочався, вже після Нового року, черговий, останній період в історії «Голосу Неба».
Таким чином, усе пішло по-старому, — тільки й того, що одне нове обличчя з’явилося на засіданнях Ради — Х’юджеса Фентона, названого невидимкою, — він умів бути майже непомітним, і не тому, що був невеличкий, а тому, що намагався триматися в тіні. Зима в пустелі означає часті бурі, але піщані, а не дощі, які випадали надзвичайно рідко. Ми легко повернулися до попереднього трибу роботи, власне, й життя; я знову ходив вечорами побалакати з Раппопортом, знов часом зустрічав у нього Ділла, мені вже видавалося, що Проект — це і є справжнє життя, що одне скінчиться разом з другим.
Єдиним нововведенням були щотижневі робочі конференції, зовсім неофіційні, на них по черзі обговорювалися різноманітні теми, — наприклад, такі, як перспективи керованої еволюції розумних істот.
Що це нам обіцяло? Нібито — вихід на шляхи анатомії, фізіології, а через них — і цивілізації Відправників. Однак у суспільстві, що досягло такої ж фази розвитку, як наше, з’являються довготривалі протилежно спрямовані тенденції, що їхніх віддалених наслідків не можна передбачити. З одного боку, вже сформовані інструментальні технології справляють вплив на існуючу культуру і певною мірою змушують людей адаптуватися до їхніх потреб, підпорядкуватися їм. Так з’являються ознаки інтелектуального суперництва людини з машиною, а також їхніх різноманітних симбіозів, — і інженерна психологія та фізіоанатомія викривають «вразливі місця», незадовільні параметри людського організму,
