— Вулканічна, — відповів Сум. — Геологічна. Все може бути. Головна раса зникла. Інші племена продовжували жити, використовуючи деякі надбання науки минулого. Я кажу про атлантів. Потім катастрофа Атлантиди. Залишки атлантичних племен переселяються в Африку, в Азію. Вони приносять з собою відгомін Далеких подій, злаки, залишки культури, науки, легенди і релігійні символи. А спогади про високу расу людей передаються, як факт існування богів. Адже вони літали над Землею, з’являлися серед нижчих народів у дивних вбраннях, вирощували чудесні рослини, квіти, показували події на відстані, так, як на екрані сучасного телевізора, воскрешали мертвих і виліковували хворих.
— Казка, — прогомонів, зітхнувши, Лисиця.
— Але ж чудова казка, — мрійливо озвався Корінь.
— Нам про всякі вигадки ніколи думати. Треба мислити сучасними категоріями!.. — сказав директор.
— Хто не здібний оцінити казку, легенду, той не багато створить і в сучасному, — насмішкувато озвався Гримайло. — Всі здобутки виростають з віковічної казки народів, з його мрії про чудове майбутнє царство щастя. А ми ту казку переводимо в план реальності…
— Господи! — раптом заволав директор. Він витріщився па хронометр і, хитаючи головою, примовляв: — Що ж це буде? Отака халепа! Що мені скажуть в області? До двох годин ночі пробазікали. Товариші! Ви мене без ножа ріжете! Товариші, розходьтеся спати!
— Підемо, нічого не станеться! — заспокоїв його Гримайло. — Зберемось завтра, друзі, чи то пак вже сьогодні. Суперечка ще не закінчилась.
Наступного дня, після вечері, знову спалахнула палка суперечка. Зібралися всі: і американці, і маленька Маня з мамою, і великий гурт слухачів з села та навколишніх берегів.
Першим почав Корінь, завжди мовчазний, скромний. Він говорив тихо, розважно, вдумливо:
— Ми слухали вчора гіпотези про минулі раси. Про їхню загибель. Цим пояснювали велику потенцію мозку у «відсталих» рас. Здається, я так зрозумів?
— Так, — відповів Сум.
— А чи не можна пояснити це інакше?
— Як же? — зацікавився біолог.
— Ми недавно говорили, що людство — це єдиний організм. Воно має безмежно розмаїті зв’язки. Ніщо не пропадає. Ні погане, ні добре. Воно асимілюється, воно впливає на розвиток людства взагалі. Людство висуває з себе геніїв як результат розвитку цілих груп, а геній, у свою чергу, впливає на розвиток цілого людства. Ось чому досягнення древнього єгиптянина могли впливати на розвиток мозку скіфа, а досягнення європейця — на розум вогняноземельця.
— Яким же чином? — знизав плечима Носенко.
— Індуктивно. Енергія думки, яку почали тепер вивчати, розповсюджується в просторі. Вона ж не пропадає. Вона може позитивно виливати на мозок, на мислення далекого індивіда. Ейнштейн думає над теорією відносності, а в Африці вже народжується дитина, мозок якої в потенції готовий сприйняти теорію відносності…
— Цікава думка! — сказав Сум. — Вона має раціональне зерно. Такий індукційний телепатичний вплив народів на інші народи, напевне, є. Але ж таке припущення не пояснює безлічі фактів. Залишки давньої культури, сліди пришельців з неба, походження квіткових… Та що ж ми знову будемо повертатися до вчорашнього?
— Ні, я не про те! — захищався Корінь. — У мене заперечення викликає ідея циклічності! Якщо цілий вид розумних істот жив па Землі мільйони років тому, досяг високого рівня, створив міжпланетні кораблі, то як він міг загинути? Звідси недалеко до думки, що і наша цивілізація може загинути?!
— Ні, це не так! — заперечив Сум. — Наша цивілізація розповсюдилася по всій планеті. Геологічні катастрофи неспроможні її знищити. А та, про яку ми говоримо, могла бути локальною, могла розвинутися на певному материку. А, зрештою, може, вона й не загинула?
— А куди ж поділася?
— Переселилася на іншу планету. Чому ви, товаришу Шум, усміхаєтесь? Ви звикли мислити одноденними масштабами. Пора призвичаїтись до космічних.
— Так його! — підхопив Гримайло. — А то в двадцять п’ять років у них собача старість наступає. Гірше за нас, стариків!
— Правильно! — ствердив Сум. — Слухайте ж далі. Ви знаєте, Що на Землі був тропічний клімат навіть на півночі. Мабуть, уся планета була своєрідною оранжереєю. А потім різкі зміни, похолодання, льодовики. Першим видам розумних істот, які виникли в умовах тропічного клімату, було дуже важко. Що їм залишалось робити? Або перебудовувати умови на Землі, або переселитися на іншу планету.
— Куди ж? — недовірливо запитав Носенко.
— Та хоча б на Венеру!
— Е, це вже гадання!
— Не гадання, а одне з припущень. А ви думайте, підказуйте щось інше.
— Нащо сперечатись, — примирливо сказав Гримайло, — скоро дізнаємось, хто правий! А тепер хотілося б поговорити про майбутнє нашої Землі, людства! Це ж дуже цікаво…
— Що ж цікавого? — авторитетно заявив Лисиця. — Ніякої таємниці нема. Наука підіймається все вище. Жити будемо все заможніше. Полетимо на далекі планети.
— А далі? — усміхнувся Гримайло.
— Тільки самогубство! — раптом цинічно сказав американець, вперше обзиваючись за весь вечір. — Що можна чекати від гомо сапієнс? Людина людині вовк! Ви говорили про минулі раси? Хай так, вони були! А де вони тепер? На дні океанів. Вони винаходили ядерні засоби, приводили їх у дію і пускали себе і ближніх своїх на дно. От що буде з людиною. Наша цивілізація не виняток!..
— Брехня, — сказав суворо Корінь. — Пробачте за грубий вираз, але це брехня. Не вірю я, що люди загублять себе і планету. Навіть думати не треба про це.
Над майданчиком полинув задоволений гомін. Гримайло хитро поглянув на американця.
— Ну що, ваша гіпотеза не дуже схвалюється?
— Подивимось, — впевнено заявив Нойс. — А не ми, то діти наші.
— Для чого ж діти! — загадково сказав Гримайло. — Може, й ми! Ви теж, містере Нойс!
— Що ви маєте на увазі? — здивувався американець.
Раптом сирена перебила палку суперечку. Понад верхів’ями дерев застрибав промінь фар. Лисиця схопився з крісла, кинувся до дверей.
— Хтось приїхав. Побіжу стрічати…
За хвилину він повернувся, подав Гримайлу білий прямокутник паперу.
— Телеграма вам. З Києва.
— Ану давайте, давайте, — захвилювався академік. — Я давно жду її. Не одпускайте листоношу. Я напишу відповідь.
Гримайло похапцем читав текст. Його похмуре обличчя усміхалося, густі брови піднялися. Здивовані слухачі ждали. Нарешті академік склав папірець, урочисто гукнув:
— Наша взяла!
— Що таке? — не стерпів Іван. — Що там у вас?
— Хвилинку. Одну хвилинку. Я напишу відповідь. Так. Так. Оце і все. Товаришу Лисиця. Віддайте. Щоб сьогодні ж послали.
— Буде зроблено! — Директор вислизнув у двері.
— А тепер, — оглянув академік веселими очима присутніх, — тепер можна розповісти про те, що я обіцяв. Ми тут сперечалися, відстоювали кожен своє. І це чудово, це правильно. Але єдиний суддя — час. Він нас несе до майбутнього, щоб показати торжество істини і загибель неістинного, консервативного, шкідливого. Але не всі можуть побачити плоди своїх рук! Час невблаганний. Його не скоротиш, не підженеш, не повернеш назад.
— До чого це ви ведете? — заінтриговано запитав Сум. — Що — нова суперечка про суть часу?
— Ні. А втім, і так, і не так! Ви будете вражені тим, що я скажу. Я і мої помічники… Це дуже милі молоді
