— Дозвольте, Таню, — злорадно-ніжно заявив Шум, — це вже щось антиеволюційне. Виходить, що всюди, на будь-якій планеті, життя дійде до певного рівня, і баста?!
— Ні, не виходить, — спокійно відповіла Таня. — Ви просто не дослухали. Так, сила, енергія планети не вічна. Вона колись витратиться. Еволюційний імпульс згасне. Але там, де є Розум людини, де Еволюція прийшла до високого рівня, розвиток не припиниться. Він може лише зупинитися на деякий час. Саме так було на Марсі. На двох гігантських супутниках марсіани зосередили найкращі свої досягнення. Там було зібрано машини, мистецькі утвори, гігантські архіви Знання, зразки фауни і флори, їхні кібернетично- біологічні програми, які можна було б відновити в будь-якому світі.
Кращі марсіанські вчені готувалися до величного дня, коли було вирішено знову дати еволюційний імпульс планеті, щоб на ній почалося бурхливе життя на більш високій основі, ніж раніше. В цьому їм допомагала Наука Землі, Венери, Юпітера…
— Як, і Юпітера? — здивувався Сум. — Ви не переплутали?
— Ні, — усміхнулася Таня. — Я добре знаю. Школярі через тисячу років не дивувалися, вивчаючи дані про життя на будь-якій планеті. В майбутньому повністю восторжествували думки Ціолковського про неосяжність життя. Де є матерія — там життя. Життя — це все. Ми знали про безліч станів свідомості: від примітивної свідомості — здібності відбитку кристала — до абстрактного мислення розумних істот, від біологічної форми, побудованої земною еволюцією на основі киснево-вуглецевій, до вогняної фази високо- енергетичних істот, які були відкриті майбутньою Наукою…
Життя у високій, розумній формі було і на Венері, і на Марсі, і на Юпітері. Навіть на Сатурні, хоча і нижче, ніж на Землі. Форми на тих далеких планетах не мали нічого спільного з формами нашими. Цивілізація розвивалася там також іншими шляхами. Мистецтво, наука, техніка — все було іншим, незрозумілим, далеким від звичного розуміння. Але вчені Землі шукали і знаходили методи єднання. Адже і наш, і їх розум пізнавав одну й ту ж об’єктивну закономірність Всесвіту, одне і те Єдине Життя, яке об’єднувало собою все, на всіх планетах, хоч і в різних формах.
Мета різних цивілізацій була єдиною, спільною — якнайповніше відтворювати в свідомості Безмежність, іти Шляхом Пізнання до безперервного Синтезу.
Отакі загальні ідеї залишилися в моїй свідомості. Але подробиці я забула. Запам’ятала ще свій політ до Землі. Хвилюючі часи. Атмосфера любові і дружби. Велика, вічна радість Пізнання. Я не пам’ятаю печалі, песимізму, ненависті. Мені дуже припали до серця прості морально-етичні основи тодішнього життя.
Наприклад, дуже широко була розповсюджена анонімність дій, творчості.
— Яка анонімність, що ви?! — вигукнув розгублено Лисиця.
— Я кажу про анонімність творчості, — відповіла Таня Райдуга. — В майбутньому люди не турбувались про славу. Вони працювали, творили так, як дихали, — не думаючи про подальшу долю свого творення. їх праця залишалася для людей — і цього досить.
— Та і в нас безліч таких прикладів, якщо добре подумати, — сказав Гримайло. — Ми ходимо по асфальту, ми топчемо дороги, підіймаємось по східцях, живемо в будинках, їмо хліб чи плоди, одягаємось у хороші костюми, відпочиваємо у чудовому будинку відпочинку, а хіба задумується кожен з нас про те, хто асфальтував дорогу, хто сіяв хліб, хто шив костюм, хто мурував будинок? Ні. Ми творців не знаємо, а вони не кричать про це.
— Але ж багато ще бажання слави, виключності! — заперечила Таня.
— Так, — згодився Гримайло. — Це правда.
— А в майбутньому цього вже не було. Яке значення — хто писав пісню? Аби вона була мелодійною і прекрасною, і тоді вона ввійде в серця мільйонів, і частка душі творця стане нероздільною з слухачами. І чи варто знати, де живе художник, який він з себе і яке вбрання носить, якщо його картини змусили замислитись, полюбити природу, людей, переоцінити своє життя, вибрати шлях. Такий художник, його серце, його бачення світу стануть моїми, стануть мною. Це, власне, і буде Великим Синтезом, це і є основна мета, для якої існує мистецтво, культура, наука.
І ще я згадую важливу рису тодішнього суспільства. Широке допущення різних поглядів, велику терпимість. Тоді вважалося аксіомою, що Пізнання людини обмежується Безмежністю. Ця формула відкривала неосяжні обрії для проникнення в сфери невідкритих глибин матерії, не закривала жодної можливої стежки, це створювала жодної догми. Люди твердо пам’ятали, що Буття — це плинний процес, вічна зміна, а тому створювати консервативні погляди і рамки — значить іти супроти еволюції.
Мораль ґрунтувалася не на страху перед неіснуючим богом, не на умовних схемах, а на принципі великої Єдності Життя. Кожна людина — частка неосяжного людства, її історія починається не тоді, коли вона вперше пригортається до грудей матері, щоб напитися животворного молока, а у Вічності, її походження сягає в глибину мільйоноліть, коли серед космічної безодні формувалися сонця і планети… Людина — це Людство, ось яка була основа майбутньої моралі. Діючи на благо всіх, ти дієш і для себе, діючи проти всіх— ти дієш проти себе. Всесвіт існує на принципі еволюції, розвитку, прогресу, він вміщує в себе всіх, отже, прогрес відбувається ради всіх. А хто діє з позицій егоїзму, той протиставляє себе всій еволюції, всьому безмежному Всесвіту… Ще й досі пам’ятаю приклад, який наводила мені мама в дитинстві. Рибка, що пливе за течією ріки разом із своїм косяком, використовує кілька сил — свою, всього косяка і ріки. А та, що пливе супроти течії, мусить перебороти рух своїх товаришів і могутній плин ріки. Рух рибок ототожнювався з поступом людства, а течія ріки — з еволюцією. І не знаю, як для вас, а для мене тоді такий приклад був дуже яскравим…
Або ще один цікавий спогад. Ми ще й досі говоримо про подолання Природи, про підкорення Природи, про загнуздання Природи. В майбутньому цього не було. Треба згадати, що ми самі Діти Природи, отже, не змагатися з нею необхідно, а допомагати їй. Вивчити її еволюційні імпульси і шукати з допомогою Розуму найкоротші стежки чи дороги серед багатьох ЇЇ спіралей. Треба дружити з Природою, бо раб ніколи не замінить друга…
— Ой, як це правильно, — вигукнув Сум. — У нас на Землі тепер не гаразд з таким питанням. Робимо греблю на річці, а губимо рибу або луки, висушуємо болота — і порушуємо віковічний режим вод, винищуємо ліси, птахів, комах, не вивчивши, яку роль вони грають в економії природи. Адже все взаємозв’язане, і треба дуже обережно вирішувати будь-яку проблему.
— В майбутньому це розумів кожен школяр, — сказала Таня. — Переоцінено було також прагнення в Космос. Ні, я не хочу сказати, що припинилися польоти до далеких зірок. Але космічність майбутньої людини була не в загальній технізації, не в оточенні кожного максимальною кількістю машин і пристроїв, а, навпаки, в космічності мислення, в космічності етично-моральних поглядів. Не техніка майбутньої Людини була космічною, а сама Людина з її прагненням до єдності, до віддачі. Далекі нащадки серйозніше, ніж ми, ставилися до проблеми внутрішнього світу індивідуума. Вони вважали це найголовнішим і найважчим: боротьба з самим собою, боротьба між нижчим бажанням і вищою волею. Пам’ятаю ще одну формулу: бажання — інерція, воля — творчий імпульс. Отже, еволюційною, прогресивною вважалася воля, спрямована для блага всіх. Звичайно, не треба переплутувати поняття, адже можна назвати бажанням якийсь чудовий благородний вольовий імпульс. Я маю на увазі бажання, як прагнення до егоїстичної насолоди.
Люди майбутнього ніколи не зневажали нижчого, не принижували недосконале. Бо, принижуючи когось, людина принижує себе. Люди не плекали в собі незадоволення, заздрощів, злоби, ненависті. Не задовольняючись чим-небудь, вони прагнули змінити його, зробити кращим. Отже, будь-який недолік оточення ставав причиною творчого імпульсу, а не причиною роздратування. Вічне прагнення до Прекрасного — єдиний девіз тих нащадків.
Але й поняття Краси дуже змінилося. Не естетські уподобання, не блиск форми, а глибинний суттєвий зміст. Краса Людини визначалася чистотою душі, серця. А втім, не зовнішні ознаки, не слова, а саме життя показувало справжню цінність, істинну красу кожного…
Ті дні, коли я перебувала на Землі, були для мене суцільним святом. Власне, таким було життя всіх або майже всіх. Не було буднів і свят. Життя, праця — це було безперервне торжество пізнання, любові, творчості.
Таня замовкла, втомлено прикривши долонею очі. Маня заворушилася на її колінах, занепокоєно сказала:
— Мамусю, чого ж ти? Далі, що далі?
— Справді, Таню, що ж далі, дуже цікаво? Згадайте, згадайте, — підхопив Сум.
