Учителя.
І в ту ж мить між потворою і Сонцезором опинилася постать. То був Ясноцвіт. Весь жахливий заряд енергії він прийняв у свої груди.
Почувся стогін. Юнак важко впав на руки Учителя. І разом з тим зник примарний світ нижчого виміру. Сонцезір вимкнув установку.
Спалахнули лампи денного світла. Навколо були стіни звичного приміщення. Ніби й не існувало казкового світу, де вони тільки що побували.
Та про жахливу пригоду свідчило бліде обличчя Ясноцвіта, який нерухомо лежав на руках Учителя.
Сонцезір притулився вухом до грудей учня.
— Тримайте Ясноцвіта. Вій тяжко хворий!
Учитель кинувся до пульта. Пролунав дзвінок тривоги. На екрані з’явилася дівчина-диспетчер.
— Що трапилося?
— Хворий Ясноцвіт. Тяжка травма.
— Кого викликати?
— Велику Матір. І Інститут Енергії Серця.
— Даю позачергово.
В ефірі прозвучав її голос:
— У небезпеці життя людини. Викликаю Інститут Енергії Серця і Зірницю — Покровительку Вищих Шкіл.
Через кілька секунд на екрані з’явилася Зірниця. Вона тривожно дивилася на Сонцезора.
— Серце моє в смутку, — сказала вона. — Напевне, щось трапилося?
— Так.
— Експеримент?
— Так, Зірнице. Все йшло гаразд. З’явилася потвора, відома дослідникам під назвою «Чорний Змій». Вона метнула заряд в мене. Ясноцвіт захистив мене собою…
— Ясноцвіт! — зойкнула Зірниця. — Що з ним?
— Він непритомний. Боюся, параліч серця.
— Ти викликав Інститут Серця?
— Так.
— Негайно вилітай разом з Ясноцвітом. Не гайнуй жодної хвилини. Енергія Чорного Змія смертельна!..
Учні побігли до виходу. Космослав і Пломінь вже виводили з ангара портативний вертоліт, а дівчата несли легкі носилки, клали на них свого друга.
Велика Матір печально дивилася на їхні приготування, склавши чутливі тонкі руки на грудях, і ледве чутно промовляла:
— Сиротино моя! Дитя моє, Ясноцвіте… Що буде з тобою?
Надходив вечір. Сонце ховалося за гірські хребти. На дверях лабораторій згасали сині і червоні таблички з написами:
УВАГА! ЕКСПЕРИМЕНТ!
Розходилися нечисленні працівники — лаборанти, піддослідні. Інститут Енергії Серця припиняв роботу до ранку.
Керівник Інституту Суон, як завжди, йшов відпочивати. Він підіймався по пухнастому килиму па відкритий дах Інституту, лягав у шезлонг. Зоряне поле розстилалося перед ним неосяжним посівом, приймало до свого лона втомлений розум, неспокійну душу. Воно промовляло до Суона, навівало нові думки, вселяло незбориму віру в успіх великої справи.
Він лаштував невеликий телескоп, довго спостерігав за плином зоряної ріки. Вона струменіла в небесному фарватері — велично, неспішно. І здавалося, що від того потоку линуть акорди ледь чутної ритмічної музики.
Суон прислухався до неї, вловлював серцем божественний ритм.
Музика Сфер.
Вона справді існує. її може почути кожен, хто відкриє серце своє у Всесвіт, хто зіллється з ним у зоряних просторах. Та музика — вічна пульсація Космосу, ритм Вселенського Життя, якому нема ні кінця, ні початку.
Ритм і велика єдність — у всьому. Суон дивиться на далекі пасма галактик, на їх завихрені спіралі. Які вони схожі на Серце, далекі світи. Справді, чи не нагадує грандіозну пульсацію Серця пульсація Мегасистеми? Адже давно вже вчені помітили розбігання галактик. І чим далі — тим швидше. Логіка підказувала, що повинен бути й зворотний процес. І наступні дослідження підтвердили це. Ритм пульсації був єдиний, універсальний у всій Безмежності.
Серце! Ти справді прообраз Космосу. Недаром у давнину казали: «Пізнай самого себе!» Шукай, як казали мудреці, ближче близького, нижче низького.
Пульсують зірки, галактики, атоми — все у вічній праці, у вічній зміні активності і спокою.
Суон заплющує очі. І йому здається, що незримі руки ніжної Матері несуть його серед осяйних космічних просторів, заколисують, вливають його снагу, його енергію, його розум у єдиний потік Безмежжя…
І ось уже нема його. Нема Суона. Є Всесвіт, і він — його невіддільна частина. Мчить, мчить розум мимо галактик, мимо грандіозних надсистем — і вони зливаються в єдині мерехтливі пасма. І згадується вченому давня-прадавня розмова з дідом. Тоді Суону було лише шістнадцять років, він навчався в університеті і приїхав до діда в гості.
Дід завідував гігантською селекційною станцією в Киргизії. Він розпитував онука про його успіхи в навчанні, полемізував з ним, висміюючи його прагнення до гіпертрофування великих наукових проблем. Про що вони тоді говорили? Ага, про Безсмертя. Дід тоді іронізував над Суоном. Ще й досі долинає з далекого минулого глухий, приємний, задумливий голос старого.
— Ти мрієш, сипку, про індивідуальне безсмертя, про вічність однієї і тієї ж особи? Це ж велика химера. Механізм у найпримітивнішому викладі. Вічне оновлення — ось закон Природи. Хіба цього не видно на кожному кроці? Я поставлю перед тобою кілька найпростіших запитань, а ти відповідай щиро, не хитруючи. Ти бажаєш безсмертя?
— Так, — не задумуючись, захоплено говорив Суон.
— Тоді скажи, чи є ще в тобі заздрість?
Суон, спантеличений таким запитанням, деякий час думав, а потім щиро відповів:
— Є, діду. Інколи проявляється.
— І не дивно. Так скажи мені, ти б хотів узяти в безсмертя заздрість?
— Ні! — палко заперечив Суон.
— А лють є?
— Інколи проявляється.
— Візьмеш її в Безсмертя?
— Ні.
— Лінощі візьмеш?
— Ні.
— Догматизм, консерватизм, забобони?
— Ні, ні, ні!
— От бачиш! А такі руки, як у тебе, такий ніс, рот, очі, хоч і досить непогані, — вів далі дід. ~ Невже ти бажаєш тягти в безконечність таку обмежену форму, не кажучи про те, що це в протиріччі з законом збереження енергії. Невже бажаєш увіковічити своє тіло, яке при своїй доцільності не являє собою ідеального утвору?
— Ні, не хочу! — говорив розгублено Суон. — Але я не збагну, до чого ти ведеш, діду?
— А до того, що все інше буде й так безсмертним. Все найкраще, що є в тобі, в мені, — буде жити. В
