— А я, — сміливо заявила Мирослава, наблизившись до двох юних творців, — встановлю гармонію Системи. Краса необхідна, починаючи з першооснови творення. Інакше згодом обов’язково наступить розлад, руйнування, хаос.
— Минуть мільярди років, — продзвенів голос Пломеня, і його бліде обличчя осяялось внутрішнім вогнем, — сформується кора планет. Виникнуть океани — водяні, вуглеводні, кварцові, свинцеві. Почнуться реакції ускладнення. Я прослідкую можливий хід тих реакцій до безмежності. Я врахую досвід попередніх цивілізацій і внесу додатки в програму розвитку живого світу.
— Я створю прекрасні рослини і квіти, — замріяно сказала Горлиця. — Серед них не буде хижих, отруйних і потворних. Вони будуть лише прикрашати і очищати планету. Вони дадуть чудові плоди для майбутніх поколінь розумних істот. Квіти будуть не лише давати плоди для живлення, не лише радувати істот ароматами, — вони будуть ще й співати, вони будуть звучати.
— Чудові мої, — прошепотіла Зірниця. — Вони зроблять все, я вірю.
Біля групи на підвищенні з’явилася Хвиля — скромна, соромлива. Вона оглянула приміщення аудиторії, ніби шукала, куди докласти рук, і заявила:
— Я зроблю так, щоб на планеті не виникало потворних істот. Хай вони будуть не лише доцільні, а й красиві. Хай вони швидко пройдуть еволюційний шлях і досягнуть рівня Розуму. І хай вони не плутаються в численних лабіринтах передісторичних кривавих епох, а впевнено йдуть до Світла, яке земна цивілізація знайшла після неймовірних страждань і пошуків.
— Чи не занадто вони бажають полегшити шлях для своїх створінь? — замислено запитала Зірниця. — Що їх спонукає?
— Співчуття, — сказав Сонцезір. — Це закономірно. Гадаю, що так і треба. Не слід, щоб кожен виток повторював попередній. Інакше Еволюція перетвориться на пародію — якесь кошмарне замкнуте коло. Я розумію їх і схвалюю.
— Згодна з тобою, — сказала Велика Матір.
Тим часом до «гри» приєднався наймолодший — Ясноцвіт. Він ніби весь променів від радості, його погляд проникав десь у Безмежність, наче намагався побачити тих ненароджених прекрасних істот.
— Я дам нашим молодшим Братам розуміння Великої Єдності, — сказав Ясноцвіт. — Хай вони знають і відчувають свою нерозривність з Природою, з Космосом, хай вони прагнуть до великого об’єднання на Шляху Безмежності.
— А я віддам їм серце своє, — відважно підхопила Зоря, тримаючись за руку свого друга. — Хай воно веде їх на подвиг і самозречення. Хай воно налає в їх грудях вічним полум’ям, хай у темні ночі історії попереджує їх проти помилок і злочинів.
— А потім, — радісно додав Ясноцвіт, — ми будемо зустрічати Братів наших з далеких мандрів по Безмежжю. І де будуть творці, а де створені? Все об’єднається, все буде в гармонії, в єдиному вселенському акорді. Бо нема у Безмежжі нічого поза єдністю. І ті, що йдуть попереду, на вершинах Буття, і ті, що повзають у мороці неуцтва та багні первісних світів, — ланки Єдиного Життя.
— Хвала Життю! — урочисто підхопив Космослав.
— Хвала Любові! — зворушено скрикнула Зоря.
І в просторі полилися дзвінкі юнацькі голоси:
— Хвала Єдності!
— Хвала Гармонії!
— Хвала Безмежності!
Сонцезір вимкнув екран. Його і Велику Матір огорнула тиша. Вони дивилися одне одному в очі, ніби читали ті таємні думки. Першою озвалася Зірниця.
— Ти не даремно жив на Землі, Сонцезоре, — сказала вона. Він заперечливо хитнув головою.
— Знаю, — лагідно додала Велика Матір. — Похвала не для тебе. Але в них я бачу твоє серце. Великий Іспит можна призначити.
— Який саме? — насторожено запитав Учитель. Вона сумно зітхнула.
— Ти сам знаєш. Вони вибрали свій шлях. Найважчий. Вони бажають творення і усвідомлюють відповідальність такої місії. Хай покажуть своє право.
— Ти хочеш сказати… — Сонцезір не закінчив фрази, ніби боячись того, що мало статися.
— Так, — рішуче заявила Велика Матір. — Нам важко це робити, але закон Еволюції непорушний. Вони повинні пройти Іспит Перший. Найтяжчий. Хай доведуть, що вони справжні Люди.
Сонцезір помовчав. Подумав. Його рука і рука Великої Матері зустрілися в гарячому потиску.
— Я згоден, — важко сказав він.
Зменшується в оптичних отворах космольота Земля.
Тане в чорній оксамитній глибині.
Наливаються могутньою силою полум’яні зірки. Створюють а багатоцвітних діамантів незміряну сферу — казкову, неповторну.
Вісім — у Космосі. З ними Учитель.
Куди вони летять? Що з ними буде?
Ніхто не знає. Велика Матір і Сонцезір призначили Іспит на Людину. Де він відбудеться? Коли?
Учитель сказав, що перед Іспитом бажано загартуватись, побувати на інших планетах, «вдихнути», як він висловився, величі Космосу.
І ось вони летять.
Учбовий космоліт «Райдуга» впевнено пронизує простір, прямує до пояса зовнішніх планет. Учні з’юрмились біля оптичних отворів, мовчать, поринули в Безмежність.
Кожен відчуває її по-своєму, неповторно.
Космославу здається, що це не корабель, а сам він стрілою проноситься мимо планет і зірок. Що там, за сріблистими скупченнями? Нові тайни! І їх відкриє він, Космослав! Неодмінно він! І побудує з тих скупчень нові Світи, нові Системи, як мріяв про це колись великий філософ Кант.
«Дайте мені матерію, і я покажу, як з неї утвориться світ!» Які горді слова!
Таким хоче бути Космослав! Вш дасть матерії нові закони, нові форми, а товариші будуть свідками і помічниками того гігантського творення.
А Мирослава — мовчазна подруга його — дивиться на сліпучу блакитну зірку. Вона думає, а може, й не думає. Чим можна назвати невловимі промені свідомості, які тчуть у химерних поєднаннях чисті юнацькі бажання? Хто там, біля яскравого світила? Які вони? Чим живуть — боротьбою, любов’ю, стражданням? Які думки долинають від них крізь простір Світобудови? Мирослава прислухається, чи не зазвучить серце, чи не відтворить послання розуму в зрозумілі слова.
Заглибився у простір Пломінь, очі його не бачать ні зірок, ні туманностей. Він, певне, охопив свідомістю всю велич Космосу, хоче збагнути його єдність. У зіницях мерехтять промені, вуста щось шепочуть.
А Горлиця захоплено творить вірші. Учитель чує ЇЇ тихий голос, який промовляє чіткі рядки:
