— Неймовірна розповідь, — підхопив Ясноцвіт. — Якби не матеріальні докази, можна було б прийняти за вигадку.
Зоря раптом насторожилася, схопила хлопця за руку.
— Зачекай! — прошепотіла вона.
— Що таке?
— Хіба не чуєш?
Юнак прислухався. В ефірі глухо прозвучав заклик:
— …до-по-мо-гу!
Обличчя Зорі зблідло. Голубі очі, як завжди при тривозі, потемніли.
— Хто це? — скрикнула вона.
— На до-по-мо-гу! — знову долинуло з Космосу.
— Це Учитель! — глухо сказав юнак. — Скоріше до нього! Він схопив дівчину за руку, кинувся вперед.
Скелі, ущелини, прірви.
Мимо.
Летить вниз каміння, беззвучно проноситься біля них, але Ясноцвіта ніщо не злякає, не втримає.
Там лунає заклик Учителя. З ним щось трапилося. Адже він сам, без супутників.
— Я відчував, — прошепотів юнак. — Я не хотів, щоб він залишався сам.
— Але ж він досвідчений, — задихано говорила дівчина, поспішаючи за ним. — Що з ним може статися?
— Тут? У чужому світі? — болісно сказав Ясноцвіт. — Хто може знати про всілякі несподіванки. Вперед, вперед, Зоре! Хто зна, що там діється!
Ось уже плато, на яке опускалися вони з Космосу. Над далекими гірськими зубцями сходить невеликий диск Сонця. Він посріблив верхівку космольота. Все навколо ожило, заіскрилося. В безодні неба потьмянів диск Юпітера.
Взявшись за руки, Ясноцвіт і Зоря широкими стрибками наближалися до «Райдуги». Вони бачили, як з різних боків швидко мчали до них ще три нари.
Ясноцвіт до сліз в очах дивився навколо. Біля космольота нікого не було. На рівнині теж.
Ось друзі всі разом. Вони зупинилися — задихані, стривожені. Дивляться одне одному в очі.
— Ви чули? — запитав першим Ясноцвіт.
— Чули, — сказала Горлиця.
— Що?
— Голос Учителя.
— Ми теж… Він кричав про допомогу.
— Ми чули те саме! — схвильовано підтвердив Космослав.
— Тоді де ж він? — скрикнула Хвиля. — Чому ми стоїмо? Треба шукати його.
— Віора! — рішуче сказав Космослав. — Швидко в космоліт. Перевір всі каюти. Ми розійдемось по околиці. Обійдемо всі найближчі долини та ущелини. А потім з Хвилею ти приєднаєшся до нас.
Віора зник в отворі «Райдуги».
— Гукайте! — наказав Космослав.
— Учителю-ю-ю! — гучно линув у простір заклик. Учні прислухались, затамувавши подих. Відповіді не було.
— Учителю-ю-ю! — не вгавали стривожені люблячі серця, і здавалося, що саме Сонце співчутливо зупинилося в небі, щоб не порушити великої тиші очікування.
Але марними були всі заклики. Сонцезір не відгукнувся. Похмурим вийшов з космольота Віора. Не питаючи його ні про що, Космослав наказав:
— Пішли. Не гаяти жодної хвилини. Вперед, друзі…
Через кілька годин вони повернулися до «Райдуги», втомлені, подряпані, голодні і розчаровані.
Мовчали. Не дивилися одне на одного.
В очах Зорі блищали сльози.
Вісім юних учнів залишилися самотніми, в далекому холодному, непривітному світі.
Учитель Сонцезір зник.
Багатогодинні розшуки нічого не дали.
Учні обійшли всі ущелини навколо корабля у радіусі п’яти кілометрів, спускалися в прірви, піднімалися на скелі.
Ніде ніяких слідів.
Вони повернулися до «Райдуги» засмучені і втомлені. Зібралися в спільній каюті. Сіли за круглим столом. Мовчали.
Зоря не витримала, поглянула благально на Космослава, гаряче промовила:
— Чого ж ми чекаємо? Космославе! Ти старший. Треба діяти.
Він важко зітхнув, провів долонею по обличчю, ніби знімаючи втому.
— Правильно, Зоре! Треба діяти! Віора — до гравіозв’язку! Викликай Землю. Пломеню і Ясноцвіте! Спускайте танкетки. Треба шукати в ширшому колі. Я перевірю наявність запасів кисню та їжі.
Вони розійшлися, не гаючи й секунди.
Закипіла робота.
Незабаром біля космольота вже стояло дві танкетки-всюдиходи. Пломінь і Ясноцвіт перевіряли вузли рушійної системи.
Через двадцять хвилин в ефірі пролунав тривожний заклик Космослава:
— Зібратися всім в каюті.
Щось недобре відчули Ясноцвіт і Пломінь в його словах. Вони залишили машини на рівнині і швидко піднялися в каюту.
Обличчя Космослава було блідим, суворим. Темні очі ніби потьмяніли від напруження. Він сказав рішуче і коротко, ніби одсікав від себе якусь непевність:
— З кораблем аварія!
— Що таке? — скрикнула Горлиця.
— В простір випарувалась майже вся робоча рідина для реактора
— Чому? — вражено запитав Ясноцвіт.
— Щілина від вібрації. Але причина не має значення. Важливо те, що ми не зможемо повернутися на Землю. І це ще не все.
Космослав сумно оглянув друзів, ніби вагаючись, і додав:
— Кисню для дихання дуже мало. Термін перебування в польоті був розрахований ненадовго…
— Нічого страшного! — втрутився Пломінь. — Негайно повідомити на Землю. Хай пришлють експедицію. Вони допоможуть знайти Учителя і повернутися нам.
З місця важко встав Віора. Він похмуро сказав:
— Гравіозв’язок вийшов з ладу. Порушена магнітна ізоляція гравіоконденсаторів. В умовах Ганімеда полагодити зв’язок нема можливості.
— А радіозв’язок? — з надією запитав Ясноцвіт.
— На такій відстані? Нічого не вийде. Слабкий. Передавач розрахований лише на пеленг у межах планети.
Учні замовкли. В каюті нависла гнітюча тиша. Нарешті дзвінко обізвалася Зоря:
— В чому справа, друзі? Кого ми ховаємо? Ще нічого не відомо. Моє серце говорить: Учитель живий і здоровий. Треба шукати його. Треба діяти!
— Діяти? — перепитав Космослав здивовано. Його темні очі засяяли вогнем рішучості. — Ти правильно сказала, Зоре. Діяти! Учитель готував нас до Іспиту, він вірив нам. А ми розгубилися при першому нещасті? Ясноцвіте, Пломеню, Віоро! Подруги мої! Зоре, Горлице, Мирославе, Хвиле!
Учні пожвавішали, оточили товариша. Вони готові, вони слухають голос старшого, який віднині стає їх учителем.
