серед солдатів нема зараз безробітних: вони всі тепер під гвинтівкою… Я, сер, не хочу вас розчаровувати, — тільки я боюся, що ви не виїдете завтра о восьмій годині на Пешавар.
— Не виїдемо? Чому?
— Залізниця зараз теж страйкує, і невідомо, коли можна сподіватися на розв’язання конфлікту. Хвиля громадської непокори, як вам повинно бути відомо, сер, захопила мало не всю Індію…
Опасиста фізіономія сера Овена Прайса тяжко закам’яніла. Тільки очі його — маленькі сірі очі породистого сакса — звелися вгору, туди, де мало бути небо і де зараз розстилався широкий сірий тент.
— Господи! — змолилася побожна душа сера Овена Прайса. — Господи, і ти не покараєш тяжко цих лиходіїв і мерзотників! О господи, ти починаєш забувати про свою кохану Британію!
Побожна душа сера Овена Прайса не дозволила йому закінчити цю молитву вголос лютою лайкою: він вилаявся на цей раз пошепки. Він посилав тяжкі прокльони на голови всіх носильників і залізничників всесвіту, він бажав лютих нещасть усім індам, він зичив гіркої долі, безталання й мору всім створінням інших рас, націй і класів.
Але він мовчав. Він тільки люто й гнівно зиркнув раз просто в вічі Нен-Сагорові. Всім було зрозуміло, що саме хотів би він йому сказати в цю хвилину. Всі це зрозуміли і теж промовчали.
— Добре, — сказав сер Овен Прайс, трохи заспокоївшись, — добре! Нехай наш багаж тим часом полежить тут, будьте певні, я дістану солдатів у англійського губернатора! Будьте певні, я дістану від нього й змогу тим чи іншим способом негайно ж і без затримки добутися туди, куди нам треба! Потурбуйтеся за цілість нашого багажу, щоб ці негідники, мерзотники, падлюки і нахаби, — сер Овен Прайс думав про страйкарів усіх професій, — його не розграбували. А ми, панове, — звернувся він до свого товариства, — їдьмо зараз до готелю. Там я залишу вас і поїду до губернатора. Їдьмо!
Всі, так само мовчки, скорилися цій пропозиції і рушили до під’їзду, до таксомоторів.
На під’їзді стояла тиха постать горбаня Сю. Сотні дві інших прибулих в чорній меланхолії застигли тут і там в аналогічних позах байдужої покори чи безсилої люті.
Альберт Сю, побачивши своїх патронів, мляво пішов їм назустріч.
— Сер, — звернувся він до сера Овена Прайса, — що робити, сер? Таксомотори страйкують. Ніяк неможливо добутися до готелю…
Бомбей — головне місто однойменної в ті часи Британської провінції в Індії — знаходиться під 18°55? північної широти та 72°54? східної довготи при західному березі Ост-Індії, на південно-східній частині острова Бомбей, відділеного лише вузькою протокою від острова Салсері. На півдні глибока затока розділяє місто на дві частини на двох півостровах: на заході — Малабар-Гіл, на сході — Олд-Воменс Ейланд. Третя частина міста лежить на півночі — це Кестл.
В Малабар-Гіл є священне селище індійців — Балкешавар і кладовище древніх іранських зайд огнепоклонників парсів, тепер заможної верстви торговців та урядовців. Ближче — резиденція губернатора та квартали багатих вілл індійських раджів та англійських магнатів.
В Олд-Воменс Ейланд — за маяком і обсерваторією — постають величезні кам’яниці бавовняних фабрик, військових (англійських, певна річ) заводів та похмурі нескінченні ряди велетенських товарних складів. Тут, у цих складах, зосереджено добру частину тих п’ятдесяти чотирьох процентів імпорту, що їх має Англія в загальному завозі до Індії іноземних товарів і що їх так саботує індійське суспільство, воліючи розвинути свою власну промисловість. Тут же, довкола цих складів, у корпусах бавовняних фабрик та в артилерійських арсеналах військового міністерства, зосереджено й добру частину індійського пролетаріату, організованого в профспілки, неорганізованого в профспілки, активного в лавах компартії або запамороченого релігійними сектами.
Там, далі на північ, за розкішним і розпутним Кестлем, за розкішними палацами метрополії — цитаделями англійського імперіалізму, за нужденністю осель Блек-Туанського тубільного передмістя, відгородженого від готелів англійського Кестля широкою еспланадою,[13] - там, у доках Мазагонської околиці, зосереджено й другу добру частину індійського пролетаріату — найнебезпечнішу, найстрашнішу і неминучу загрозу індобританському капіталізмові. Там щовечора в заулках казарм можна почути несміливі й тихі, але рясніші й рясніші співи інтернаціонального гімну пролетарської боротьби, там щоночі можна спостерігати самотні обережні постаті, що нишком розходяться з потаємних притулків революційних організацій, там щодня можна бачити незчисленні мундири англійської поліції, бо тубільній поліції там не дуже довіряють, — там можна бачити все те, що свідчить про присутність великих загонів пролетарів і що віщує маловтішне майбутнє їх хазяям…
1 176 000 жителів нараховував у ті роки Бомбей, і з них до 80 000 працює саме тут, у доках, заводах і фабриках Бомбея. Англія робить усе, щоб затамувати й зменшити цей буйний процес пролетаризації селянської Індії і, озброєна підпертою штиком і золотом твердою політикою імпорту, досягає чималих результатів, але… з року в рік міцніє й свідомішає незначний порівняно пролетарський загін Індії і вже підносить свій владний голос перед своїми і англійськими хазяями.
Десять годин день у день працює у доках і фабриках інд-пролетар, і тоді повним життям живуть англійські чи англо-індійські заможні квартали, інституції й палаци, але от вийшов інд-пролетар на вулицю теж, і спорожніли вулиці, нашорошилися інституції, засамотніли огні одеонів [14] і спохмурніли палаци: робітник страйкує! Робітник нагадує про себе! Цього нагадування не любить буржуазне місто.
Скільки було незручностей! 3 сер О не змогли сісти на м’які подушки таксомоторів, щоб приставити свої ніжні тіла до ванної кімнати фешенебельного готелю. Вони, зраджуючи споконвічні традиції своїх предків-завойовників, повинні пішки мандрувати через колоніальне місто! Правда, горбань Сю несе всі три їхні несесери, вони не обтяжують своїх рук, але ногам їхнім уперше за життя доводиться робити такий далекий рейс: адже британський джентльмен споконвіку робить свої рейси лише на спеціально пристосованих для того спорудах — на фрегатах, на пароплавах, в залізничних вагонах, у авто.
3 сер О йшли люті, гнівні: вони захекалися. До найближчого готелю в пристойній для них частині міста лежала путь з добрих п’яти кілометрів. Нен-Сагор, місіс Ліліан, Думбадзе з Коломійцем три кроки позаду йшли за ними. На них піша мандрівка не вплинула так депресивно. Думбадзе й Коломієць, навпаки, дуже раді були ближче придивитися до нового, незнаного міста далекої, вперше баченої країни. Вони залюбки спинялися на перехрестях і роздивлялися навкруги, вони охоче прислухалися до розмов перехожих і намагалися коли-не-коли й собі встряти в якусь розмову. Вони захоплено слухали Нен-Сагора, що, зійшовши на рідну землю, став молодий і говіркий, як вуличний фланер. Нен-Сагор розповідав їм про життя цього міста й про життя цілого свого народу, він спинявся перед кожною рекламною тумбою й переказував найсвіжіші новини. Він уголос прочитав відозву громадського комітету непокори, наказ губернатора про стан облоги на час страйку, оголошення страйкового комітету…
Нарешті на другій годині мандрівки, зовсім підтоптавшись, експедиція спинилася перед під’їздом готелю “Британія”. 3 сер О задоволено вітали цю втішну їх серцям назву. Сер Овен Прайс перший ступив у просторий вестибюль готелю.
Назустріч подорожнім негайно ж вийшов сам господар готелю. Він привітав гостей дуже ввічливо, але начебто розчаровано й розгублено. Він сам повів подорожніх по покоях і сам же сповістив, що, крім цих помешкань, на його превеликий жаль, анічогісінько не може віддати в розпорядження вельмишановних мілордів, бо от уже три дні, як вся прислуга готелю нахабно страйкує.
Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері і сер Олівер Вебенс не відповіли на це й півслова. Вони самі зайшли в буфет, щоб узяти по пляшці зельтерської для вмивання з дороги. Побризкавшись газованою водичкою, сер Овен Прайс негайно ж надів циліндра й рушив пішки в Малабар-Гіл. Він пішов до губернатора.
Думбадзе з Коломійцем у цей час розташувалися в своїх спільних номерах. Вони посідали один проти одного в глибокі пружні крісла й довго захоплено реготали. Реготали вони з багатьох поважних причин: їх веселила вся ця зовсім несподівана подорож на другий кінець суходолу, їх смішили фізіономії англійських ескулапів, їх бадьорила ця знайома атмосфера страйкуючого, настороженого міста.
— Справді, я почуваю себе, як у Петрограді в сімнадцятому році! — реготав Коломіець. — Ми тоді здорово ганяли на ваговозах!..
— Ні, це більше подібно до Петербурга в дев’ятсот п’ятому році, - розважав Думбадзе, — щось таке, знаєте, спільне в цій атмосфері діяльної бездіяльності і бездіяльної діяльності!
