Місіс Ліліан у цей час сиділа в салоні й нашвидку переглядала місцеві газети. Вона не шукала там, певна річ, якихось відомостей про їхній приїзд, — розбурканій країні було не до того, — але вона шукала відомостей про саму країну. Вона читала повідомлення уряду про хід страйкових подій, вона шукала інформ. ацій про діяльність місцевих революційних організацій. Таких інформацій вона не знайшла: їх треба було шукати в іншому місці, в іншій пресі, що не могла потрапити до салону готелю “Британія”.
За її стіною її дід Нен-Сагор, вмиваючись теплою зельтерською, голосно наспівував важкі слова старої свободолюбної народної пісні.
За стіною ж покоїв Нен-Сагора було зовсім тихо. Там сиділи зараз двоє з трьох суддів: сер Освальд Кеммері і сер Олівер Вебенс курили свої сигари. Вони мовчали при тому, і видно було, що ця мовчанка триватиме щонайменше до закінчення страйку. Сер Освальд і сер Олівер не були говіркі. Вони покірно чекали, коли повернеться їхній колега від його світлості губернатора провінції Бомбей.
Вони зрідка позирали у вікно, але сера Прайса не було видно: на вулиці стояв присмерк, а на її розі — озброєний загін англійських солдатів. Солдати не були в парадній уніформі.
Що “скрізь добре приятеля мати” — про це знають усі, про це навіть в усіх світових мовах є відповідні приказки. Отже, сер Овен Прайс почував себе у губернатора добре, бо сам губернатор, виявилося, був добрим приятелем сера Овена Прайса. Мало того, губернатор Бомбея, сер Грегор Пумвік, був не тільки приятелем сера Овена Прайса, він ще був його шкільним товаришем, вони разом закінчили Кембріджський університет в 1891 році (в товаристві дам обидва вони — і сер Овен, і сер Грегор — мали звичай скромно заявляти, що Кембрідж вони закінчили в 1901 році). Закінчити разом університет у славному Кембріджі було так само священно, як колишнім дикунам з острова Фіджі помінятися на ніч найукоханішими жінками, — такі товариші ставали побратимами на ціле життя. Отже, не дивно, що сер Грегор тільки почув, що у вестибюлі його палацу з’явилася особа з острова з прізвищем Овен Прайс, зрадів, зрадив свою величність і навіть сам вийшов на горішню площадку вестибюля.
— Овен! — гукнув він своїм старечим голосом так, що затремтіли шибки. — Негідний хлопчисько! Який чорт приніс тебе сюди, в це прокляте чистилище божого світу?
— Помовч, Грі, я повинен насамперед нам’яти тобі вуха! — відгукнувся знизу сер Овен Прайс і з легкістю своїх шістдесяти років побіг по сходах вгору.
Приятелі впали один одному в обійми.
— Старий чорт! — сяяв сер Грегор, вибиваючи дружніми штурханами дорожній порох з пальта сера Овена.
— Лисий дідько! — мало не плакав з радощів сер Овен, забувши в цю щасливу мить навіть про свої злощастя і нахабних страйкарів.
— Як живеш, маленятко?
— Як тобі порипується, песиголовцю?
Радість зустрічі навіяла їм передсорокалітні спогади, і насамперед вони згадали свій кембріджський діалект. Крім того, й самі звичаї та традиції цієї школи зобов’язували її вихованців, де б і коли вони потім не зустрілися в своєму житті, вживати цього обов’язкового вульгарного студентського діалекту.
— Ти з острова, старий тюхтію?
— До тебе, стара шкапо!
— Стріляти чорних куріпок на старості літ?
— До старості людина вдосконалюється, йолопе!
Словом, у двох-трьох словах сер Овен Прайс розповів своєму старому приятелеві справу, яка закинула його в далекий домініон, і про всі труднощі, що виникли на його путі. Вони розмістилися в неробочому кабінеті сера Грегора і посмоктували якесь питво, старе на роки, дороге на гроші, красиве на колір і відворотне на смак.
Грегор був дуже здивований з розповіді сера Прайса…
— То ти кажеш, що в мене страйк і англійському джентльменові навіть невільно проїхати, куди він воліє? Ти дивуєш мене, канашко!
Сер Грегор три дні дуже інтенсивно готувався до осіннього матчу з регбі й не мав часу на політичні справи.
— Стривай, я пригадую! Полковник Ройс разів з десять все домагався зробити мені якусь, за його словами, дуже важливу доповідь, але ж я не міг перервати тренажу. Він усе вимагав якихось наказів, і я сказав йому, щоб він написав собі скільки хоче на бланках з моїм підписом. Можливо, це й був наказ про стан облоги. Так, значить, ці сучі діти знову застрайкували? Ну, нічого, ти не турбуйся, друзяко! Полковник Ройс жартувати не любить, — він, мабуть, уже повісив з півста.
— Але ж мені негайно треба їхати, а твої залізниці стоять!
— Пусте! Ти погостюєш у мене місяць-другий. Зараз саме сезон бананів.
— Я не можу: королівське товариство чекає мого висновку. До того ж, можливо, цей індуський знахар є й протидержавний злочинець! його треба негайно вивести на чисту воду!
— Ми пошлемо до нього загін полковника Ройса.
Проте серові Овенові пощастило вговорити свого старого приятеля. Він дав обіцянку, що, вертаючись назад, спиниться погостювати в сера Грегора й буде присутній на осінньому матчі. За це сер Грегор мав завтра ж приставити сера Овена Прайса з його компанією до Нурі, щоб справа не затяглася.
Сер Грегор подзвонив полковникові Ройсові.
— Полковнику? Як справи з страйком? Чи виконали ви мій наказ?.. Авжеж, той, що я звелів вам написати… Дуже добре! Ви будете генералом, полковнику, за це я вам ручуся… Нема за що… Завтра, полковнику, о восьмій ранку треба подати восьмимісцеве аеро… Це неможливо- аеро повинно бути!.. Ви слухаєте мене, полковнику? Я дуже радий! Ол райт.
— Ви прогуляєтеся військовим літаком, — поінформував він сера Овена. — Це дуже весела прогулянка. Ви можете минути Пешавар і сісти просто на військовому аеродромі в Мардані… До Пешавара… гм, гм… я взагалі не раджу вам заглядати, це кляте місто: прокляті інди там особливо нахабні, ти можеш іти вулицею, й хтось тобі плюне в лице. Їй-право! Там систематично вирізують наших солдатів. І взагалі там поганий клімат.
Сер Овен висловив подяку за пораду й заявив, що Пешавар взагалі його ніколи й не цікавив.
Таким чином, справу було розв’язано. Дорогі приятелі погомоніли ще часинку, згадали свої шкільні витівки, бігцем перебігли останні сорок років їхнього життя й на прощання так потрусили один одному руки, що мало не потрощили суглобів. Сер Грегор дав серові Прайсові ще й про всякий випадок дружнього листа до губернатора Пенджабу.
Губернаторів “ролс-ройс” за дві хвилини приставив сера Овена по спорожнілих вулицях до готелю “Британія”.
Сер Овен Прайс, сер Освальд Кеммері й сер Олівер Вебенс лягли спати спокійно, цілком заспокоєні й за свою долю, і за долю Британської імперії.
Не менш спокійно заснув цієї ночі й старий лікар Нен-Сагор. Повітря рідної країни перетворило його, вдмухнувши в його члени радість і енергію, але воно ж і зморило його: він спав, як молодий.
Спали міцним сном контрабандистів і Думбадзе з Коломійцем: за цілість їхньої контрабанди вони не дуже турбувались, бо цією контрабандою були вони самі.
Не спала довго лише місіс Ліліан. Вона виходила з готелю, як стемніло, і довгий час самотньо бродила по тихих вулицях настороженого міста. Вона заговорювала до людей і спинялася біля кожної купки випадкових перехожих. Військовий пікет розганяв ці купки, і тоді разом із іншими поспішала місіс Ліліан ухилитися від солдатських стусанів.
Не спав ще й горбань Сю. Він умостився біля письмового столу й друкував, друкував безперестанку довгі нескінченні сторінки, — очевидно, кореспонденцію своїх патронів. Коли він почув, що місіс Ліліан повернулася з своєї прогулянки, він замкнув свою машинку і взявся до пера. На клаптику паперу з готельного блокнота він написав кілька рядків — навмисне зміненим і покаліченим письмом — і не підписав своїм прізвищем.
Хвилин з двадцять він ще ходив туди й назад по своїй кімнаті, не наважуючися зробити з цією запискою те, що йому було треба з нею зробити. Він перечитав її кілька разів, і руки йому при тому злегка тремтіли.
