муру вздовж річки, постояв на склепистому мості, послухав, як шуміла вода в лотоках млина, зійшов повз цвинтар униз липовою алеєю і за високим живоплотом побачив і зразу пізнав Vicus Lusorum, маленьке відокремлене селище гравців у бісер: залу для святкових Ігор, Архів, учбові приміщення, будинки для гостей і для вчителів. З одного такого будинку вийшов чоловік в одязі гравця в бісер, і Йозеф подумав, що це і є хтось із легендарних lusores, може, сам Магістр Гри. Хлопець відчув могутні чари цього оточення, все тут здавалося старовинним, сповненим гідності, просякнутим і освяченим традицією, тут він був на крок ближче до центру, ніж в Ешгольці. А коли Йозеф повертався з селища гравців у бісер, то відчув ще й інші чари; вони, може, були не такі високі, але хвилювали не менше. Це були чари містечка, маленької частки буденного світу з його метушнею, з собаками й дітьми, з запахами крамниць і майстерень, з бородатими ремісниками й з огрядними жінками за прилавками, з малечею, що бавилась і галасувала на вулицях, з дівчатами, що глузливо позирали на чужинця. Багато що тут нагадувало йому прадавні часи, Берольфінген, – а він думав, що давно вже все те забув. Тепер якісь глибинні шари в його душі озивалися на все це – на ці образи, звуки, запахи. Тут на нього чекав не такий тихий, проте різноманітніший і багатший світ, ніж у Ешгольці.
Щоправда, саме навчання було прямим продовженням ешгольцського, хіба що додалося кілька нових предметів. Справді новими були тут тільки вправи з медитації, але й про них Магістр музики вже дав йому перше уявлення, Йозеф залюбки вчився медитації, хоч спершу вважав її тільки грою, що приємно заспокоювала. І аж трохи згодом – ми ще згадаємо про це – він пізнав на собі її справжнє, високе значення. Директором школи у Вальдцелі був оригінальний чоловік, на ім’я Отто Цбінден, якого учні трохи побоювалися; на той час він уже мав років шістдесят. Між іншим, чимало тих записів про учня Йозефа Кнехта, що дійшли до нас, зроблено його характерним, гарним письмом. Проте хлопця спершу цікавили не стільки вчителі, скільки учні, разом з якими він мав навчатися. Особливо жвавими й близькими були його стосунки з двома учнями, про що ми маємо багато свідчень. Один, з яким він зійшовся в перші ж таки місяці, Карло Ферромонте[26] (згодом він як наступник Магістра музики посів друге за значенням місце в Колегії), був однолітком Кнехта; ми йому завдячуємо, між іншим, історію стилів гри на лютні в шістнадцятому сторіччі. В школі його прозивали Рисоїдом і цінували як приємного товариша в іграх. Дружба Карло Ферромонте з Кнехтом почалася з розмов про музику й тривала довгі роки. Вони разом вивчали нові музичні твори й виконували вправи, про що ми частково довідалися з нечисленних, але дуже змістовних листів Кнехта до Магістра музики. У першому з цих листів Кнехт називає Ферромонте «знавцем музики, багатої на орнамент, прикраси, трелі і т. д.»; він грав з ним Куперена, Перселла та інших композиторів кінця сімнадцятого й початку вісімнадцятого сторіч. В іншому листі Кнехт докладно пише про ці вправи й про цю музику, «де в багатьох п’єсах майже над кожною нотою стоїть знак прикраси». «Коли посидиш отак, – пише він далі, – кілька годин поспіль над групетто, трелями й мордентами, то пальці стають ніби заряджені електрикою».
У музиці Йозеф Кнехт справді робив великі успіхи, на другому чи третьому році перебування у Вальдцелі він уже досить швидко читав і грав ноти, ключі, скорочення, басові позначення всіх віків та стилів і цілком вільно почував себе в царстві західноєвропейської музики, наскільки вона збереглася до наших днів. Щоб опанувати її дух, він починав з основ, приділяв велику увагу і її чуттєвому, і технічному аспектам. Саме це прагнення – оволодіти чуттєвим аспектом, намагання через чуттєве, через звучання, через незвичне для слуху в різних музичних стилях проникнути в самий дух музики, довго утримувало його від попереднього ознайомлення з Грою в бісер. Згодом у своїх лекціях він якось сказав про це так: «Той, хто знає музику тільки з екстрактів, які з неї добуває Гра в бісер, може бути добрим гравцем у бісер, але ще аж ніяк не музикантом і, мабуть, не істориком. Музика складається не лише з тих чисто духовних коливань і фігурацій, які ми з неї добули, – вона завжди, протягом багатьох сторіч, була в першу чергу радістю чуттєвого сприймання, радістю віддиху, відбивання такту, радістю забарвлення, тертя й подразнення, що виникає тоді, коли зливаються голоси і звучать разом інструменти. Безперечно, дух – це головне, і так само безперечно, що винайдення нових інструментів і зміна давніх, введення нових тональностей і нових композиційних та гармонійних правил чи заборон – це завжди тільки зовнішнє явище, як, скажімо, одяг і моди народів; а проте ці зовнішні й чуттєві ознаки треба емоційно сприйняти й схопити, щоб, виходячи з них, зрозуміти епохи й стилі. Музику творять не самим тільки мозком, а ще й руками та пальцями, ротом та легенями, і той, хто вміє читати ноти, але не володіє досконало жодним інструментом, хай краще не висловлює своїх думок про музику. Так само й історію музики не можна збагнути, виходячи лише з абстрактної історії стилів, і, наприклад, епохи занепаду музики будуть зовсім незрозумілими, якщо ми щоразу не добачатимемо в них переваги чуттєвого й кількісного над духовним».
Якийсь час здавалося, що Кнехт вирішив стати музикантом: він так занедбував задля музики всі факультативні предмети, а серед них і вступ до Гри в бісер, що наприкінці першого семестру директорові довелося викликати його до себе на розмову. Проте Кнехт не дав себе залякати, він уперто посилався на свої учнівські права. Він начебто сказав директорові: – Якби я відставав з якогось обов’язкового предмета, ви могли б висловити мені догану, але я вам не давав для цього підстави. Навпаки, я маю право приділяти три чверті свого вільного часу чи й усі чотири музиці. Таке право дає мені шкільний статут.
У Цбіндена вистачило глузду не наполягати на своєму, але від, звичайно, запам’ятав норовистого учня і довго ставився до нього холодно й суворо.
Більше як рік, може, навіть півтора року тривав цей дивний період Кнехтового учнівства: звичайні, не блискучі оцінки, тиха і, як нам здається, після розмови з директором трохи вперта самота, брак якихось помітних товариських стосунків, зате дивовижна, палка відданість музиці, нехтування задля неї майже всіма необов’язковими дисциплінами, і Грою в бісер також. Деякі риси цього юнацького портрета – безперечно ознаки перехідного віку. З іншою статтю він у цю пору, мабуть, зустрічався тільки випадково і ставився до неї недовірливо. Певне, він, як і багато інших вихованців Ешгольца, що не мали вдома сестер, був досить несміливий. Читав він багато, особливо німецьких філософів: Лейбніца, Канта й романтиків, з яких на нього найдужче вплинув Гегель.
Тепер нам треба трохи докладніше зупинитися ще на одному шкільному товаришеві Кнехта, що зіграв вирішальну роль у його вальдцельському житті, – на вільному слухачеві Плініо Десиньйорі. Як уже сказано, він був вільним слухачем, тобто проходив курс елітарних шкіл як гість, не маючи наміру залишатися назавжди в Педагогічній Провінції і вступати в Орден. Такі вільні слухачі час від часу траплялися в школах еліти, хоч і не дуже часто, бо Виховна Колегія, звичайно, ніколи не прагнула готувати учнів, які після закінчення шкільного курсу мали намір вернутися додому, в світ. Проте в країні було кілька давніх патриціанських родів, які дуже прислужилися Касталії в часи її заснування і в яких ще й досі не перевівся до кінця звичай посилати котрогось із своїх синів, якщо в нього вистачало здібностей, на виховання до елітарних шкіл; це право надавалося їм за традицією. Хоч на таких вільних слухачів поширювались усі ті правила, що й на решту учнів, вони все ж таки були серед шкільної громади винятком, уже хоча б тому, що не віддалялися з кожним роком дедалі більше від своєї батьківщини й родини, а проводили там усі канікули й завжди були серед шкільних товаришів гостями й чужинцями, бо дотримувалися поглядів і звичаїв свого кола. На них чекала батьківська домівка, світська кар’єра, професія, шлюб, { лише зрідка траплялося, що такий гість, захоплений духом Провінції, з дозволу батьків залишався в Касталії і вступав до Ордену. Зате в історії нашої країни відомо чимало державних діячів, що замолоду були такими вільними слухачами, а потім, у часи, коли громадська думка з тих чи інших причин була настроєна критично до елітарних шкіл і до Ордену, твердо боронили їх.
Таким вільним слухачем був і Плініо Десиньйорі, з яким Йозефа Кнехта, трохи молодшого за нього, звела доля у Вальдцелі. То був дуже обдарований юнак, що особливо відзначався своїм красномовством і вмінням провадити суперечку. Запальний і трохи неспокійний, він завдавав чимало клопоту директорові Цбіндену, бо хоч добре вчився і з цього погляду не давав ніяких підстав для нарікань, проте зовсім не намагався забути про своє виняткове становище і якомога непомітніше влитися в ряди учнів, а навпаки,
