видно, він, наприклад, на диспуті не кричить і не вимахує руками. Але я кажу тобі: він горить і палає! – Ох, якби можна було хоч щось знати! – вигукнув Кнехт. – Якби існувало якесь учення, щось таке, щоб у нього можна було вірити! Все суперечить одне одному, все розбігається врізнобіч, ніде немає нічого певного. Все можна тлумачити так, а можна й навпаки. Можна витлумачити світову історію як розвиток і поступ, а можна й побачити в ній лише занепад і безглуздя. Невже немає істини? Невже немає справді мудрого, неспростовного вчення? Ніколи ще Магістр не чув, щоб Йозеф говорив так палко. Він мовчки пройшов ще кілька кроків, тоді сказав: – Істина є, любий мій! Але вчення, якого ти прагнеш, абсолютного, досконалого, єдино мудрого, немає. Та й не повинен ти прагнути досконалого вчення, друже мій, прагни вдосконалити самого себе. Божественне в тобі, а не в уявленнях і книжках. Істину треба пережити, а не викласти. Готуйся до змагань, Йозефе Кнехте, я бачу, вони вже почалися.
У ці дні Йозеф уперше побачив улюбленого Магістра в буденному житті й за роботою і був захоплений ним, хоч міг спостерігати лише невелику частину його щоденної праці. Та найбільше Магістр полонив Йозефа тим, що так щиро заопікувався ним, запросив його до себе в гості, і хоч був завантажений працею й часто здавався дуже стомленим, а знаходив ще й для нього якусь годину, і не тільки годину! І якщо Магістрів вступ у медитацію справив на Йозефа таке глибоке, тривале враження, то сталося це, як він потім усвідомив, не завдяки вишуканій, своєрідній техніці, а тільки завдяки самій особі Магістра, його прикладові. Вчителі, що протягом наступних років навчали його медитації, давали більше вказівок, докладніше пояснювали все, суворіше контролювали, більше питали й частіше поправляли. А Магістр музики, певний своєї влади над хлопцем, майже зовсім не говорив і не повчав, він, властиво, тільки вибирав теми й сам давав приклад. Кнехт бачив, яким старим і змученим часом здавався Магістр і як потім, коли він, приплющивши очі, заглиблювався в себе, погляд його знов ставав спокійним, сповненим сили, радісним і привітним, – ніщо не могло дужче переконати, що цей шлях до джерел, шлях від суєти до спокою правильний. А те, що Магістр хотів передати Йозефові словами, він передавав мимохідь, під час коротких прогулянок або за їдою.
Ми знаємо, що Кнехт тоді отримав від Магістра й кілька перших вказівок та настанов до Гри в бісер, але докладніших відомостей про це до нас не дійшло. Справило враження на Кнехта й те, що старий намагався приділяти увагу і його супутникові, щоб той не почував себе лише якимось додатком. Ця людина, здавалося, пам’ятала про все.
Коротке перебування в Монтпорті, три уроки медитації, відвідання лекцій для диригентів, кілька розмов з Магістром мали для Кнехта велике значення; безперечно, старий вибрав найкращий момент для свого короткого втручання в долю хлопця. Головною метою його запросин було заохотити Йозефа до медитації, але вони були важливі й самі собою, як відзнака, вказівка на те, що до хлопця ставляться з увагою і чогось чекають від нього: то був другий ступінь покликання, Йозефові дозволили заглянути у внутрішні сфери; коли хтось із дванадцяти Магістрів так близько підпускав до себе учня цього ступеня, то це означало не тільки особисту прихильність. Те, що робить Магістр, завжди виходить за межі особистого.
Прощаючись, учні дістали невеличкі подарунки. Йозеф – нотного зошита з двома коротенькими прелюдіями Баха, а його супутник – гарне кишенькове видання Горація. Наостанці Магістр сказав Кнехтові: – Через кілька днів ти дізнаєшся, до якої школи тебе переведуть. Туди я не зможу навідуватись так часто, як в Ешгольц, але й там ми, мабуть, бачитимемось, якщо я буду здоровий. Коли хочеш, можеш мені раз на рік писати листи, особливо про свої успіхи в музиці. Критикувати своїх учителів тобі не заборонено, але мене це менше цікавить. На тебе чекає багато обов’язків, сподіваюся, що ти виправдаєш надії Ордену. Наша Касталія не повинна бути тільки відбором, насамперед це ієрархія, будівля, в якій кожна цеглина дістає свій сенс лише від цілого. З цієї будівлі немає виходу, і той, хто підіймається вище й отримує більші завдання, не стає вільніший, на нього тільки лягає більша відповідальність. До побачення, мій молодий друже, я радий, що ти навідав мене.
І хлопці вирушили назад. Обидва вони були веселіші й говіркіші, ніж дорогою нагору; провівши кілька днів серед іншого оточення, серед інших образів, зіткнувшись з іншим світом, вони набралися духу й ніби звільнилися від Ешгольца і від свого прощального настрою, їх тепер удвічі дужче вабили зміни, вабило майбутнє. Зупиняючись на відпочинок у лісі або десь над стрімким проваллям біля Монтпорта, вони діставали з торбин свої сопілки й грали пісні на два голоси. А коли вони знов досягли тієї вершини, з якої видно було Ешгольц з його будівлями й деревами, то обом їм розмова, що її вони провадили тут, простуючи нагору, здалася далекою минувшиною, все набуло якогось нового відтінку. Вони не перемовилися жодним словом, обом їм було трохи соромно за тодішні свої почуття й слова, що так швидко втратили свою вагу і свій сенс.
В Ешгольці вони другого ж таки дня довідалися, куди їх переведуть. Кнехта посилали до Вальдцеля.
ВАЛЬДЦЕЛЬ
«А Вальдцель готує вправне плем’я гравців у бісер», – каже стародавній вислів про цю славетну школу. Серед касталійських шкіл другого та третього ступеня ніде більше не віддавали такої шани музам, як тут, тобто коли в інших школах явно переважала якась наука, скажімо, в Койпергаймі – класична філологія, в Порті – логіка Арістотеля і схоластів, у Планвасте – математика, то у Вальдцелі, навпаки, за традицією панувала тенденція до універсальності, до співдружби науки й мистецтва, і найвищим символом цієї тенденції була Гра в бісер. Щоправда, й тут, як і в усіх школах, її не вивчали офіційно, як обов’язковий предмет, зате майже всі учні Вальдцеля опановували її приватно, у свій вільний час, до того ж містечко Вальдцель було, так би мовити, офіційною столицею Гри та її інституцій: тут містилася славетна зала для врочистих Ігор, тут розташувався велетенський Архів Гри з усіма своїми штатами й бібліотеками, тут була й резиденція Магістра Гри. І хоч усі ці установи були цілком самостійні і школа до них не належала, а проте їхній дух панував і в ній, в усій її атмосфері відчувався якийсь священний відгомін великих публічних Ігор. Навіть містечко дуже пишалося тим, що в ньому розташована не лише касталійська школа, а й осередок Гри. Учнів школи жителі містечка звали студентами, а тих, хто навчався в школі Гри, та їхніх гостей – лузерами (скалічене від «lusores»[25]). До речі, вальдцельська школа була найменша з усіх касталійських шкіл, у ній рідко навчалося разом більше як шістдесят учнів, і, звичайно, ця обставина також надавала їй якогось особливого, аристократичного відтінку. Здавалося, що вона стоїть вище за всі інші школи, що це ніби еліта серед еліти; та й справді, за останні десятиріччя з її стін вийшло багато Магістрів і всі Магістри Гри в бісер. А втім, не всі погоджувалися з гучною славою Вальдцеля: дехто вважав його вихованців чванькуватими естетами, розпещеними принцами, ні до чого, крім Гри в бісер, не здатними; бували часи, коли в інших школах любили казати про вихованців Вальдцеля гіркі, лихі слова, але саме та гостра критика, ті уїдливі дотепи найкраще доводять, що вальдцельським учням було чого заздрити. Хай там як, а переведення до Вальдцеля було певною відзнакою; Йозеф Кнехт знав це і, хоч не був шанолюбним у вульгарному значенні цього слова, тішився й пишався такою відзнакою.
Разом з кількома товаришами він прибув до Вальдцеля пішки. Палко очікуючи нових, високих переживань, готовий до них, він зайшов у південну браму, і його зразу ж полонило й зачарувало старовинне, потемніле від часу містечко й широко розбудований колишній цістерціанський монастир, у якому тепер містилася школа. Навіть не переодягтись, тільки трохи попоївши в кімнатці воротаря, Йозеф сам, без нікого, пішов знайомитися з своєю новою батьківщиною. Він знайшов стежку, що вела руїнами колишнього міського
