на свій смак, а коли нарешті дістав його, то зажив там в ідилічній садибі, суворо витриманій у давньокитайському стилі, в мирі зі світом і з самим собою, віддаючи той час, що лишався в нього від праці в Бамбуковому гаю, який захищав дбайливо доглянутий китайський садочок від північного вітру, на медитацію та переписування старовинних манускриптів. Одні глузували з нього як з дивака, а інші шанували його як своєрідного святого.
Ось туди й помандрував Йозеф Кнехт, часто зупиняючись на відпочинок і милуючись краєвидом, що після переходу через гірські хребти відкрився перед ним з південного боку, повитий блакитною імлою, – терасами з пахучими виноградниками, бурими скелями, по яких сновигали ящірки, величними каштановими гаями, терпкою сумішшю ясного півдня й високогір’я. Сонце вже хилилося до заходу, коли Кнехт досяг Бамбукового гаю; він зайшов у нього і, вражений, побачив серед чудового саду китайський будиночок. Тихо жебоніла вода, стікаючи від джерела дерев’яним жолобком, а далі викладеною каменем канавкою до мурованого басейну, з розколин якого вибивалася буйна зелень. У тихій прозорій воді плавали золоті рибинки. Над стрункими міцними бамбуковими стеблами лагідно, мирно погойдувались брунатні вінички, моріжок денеде перетинали кам’яні плити, на яких можна було прочитати написи в класичному стилі. Худорлявий чоловік у жовтосірому полотняному вбранні та в окулярах, крізь які очікувально дивилися сині очі, підвівся від грядок з квітками, де він щось робив, сидячи навпочіпки, й повільно рушив назустріч гостеві, не те щоб непривітно, але трохи незграбно, наче з острахом, як майже всі люди, що живуть самотою, ні з ким не спілкуючись. Запитально дивлячись на Кнехта, він чекав, що той йому скаже. Кнехт зніяковіло промовив покитайському вітання, приготоване заздалегідь:
– Молодий учень насмілюється висловити свою пошану Старшому Братові.
– Перед ґречним гостем мої двері завжди відчинені, – відповів Старший Брат, – Радий буду пригостити молодого колегу чашкою чаю і провести з ним годину в приємній розмові, а якщо гість захоче, то знайдеться де й переночувати.
Кнехт зробив «котао» й подякував. Господар завів його в будиночок, пригостив чаєм, тоді показав садок, кам’яні плити з написами, басейн і золотих рибинок, називаючи вік кожної з них. Вони посідали під бамбуком, що шелестів на вітрі, й просиділи так до вечері, обмінюючись ввічливими зауваженнями, віршами й висловами з класиків, дивлячись на квітки та милуючись рожевим сяйвом вечора, що відквітало на гірських хребтах. Потім повернулися в будиночок, Старший Брат приніс хліб та овочі, спік на маленькій плиті чудових млинців, а коли вони попоїли, спитав Кнехта понімецькому, що його привело в Бамбуковий гай, і той так само понімецькому розповів, як він сюди дістався і з яким наміром: сказав, що хотів би лишитися тут доти, доки Старший Брат дозволить бути його учнем.
– Поговоримо про це завтра, – мовив схимник і показав гостеві, де для нього приготовано нічліг.
Вранці Кнехт вийшов у садок, сів над ставком і задивився на золотих рибок, на той маленький, холодний світ з темряви й чарівного мерехтіння барв, де в синьозеленій і чорнильній пітьмі ворушилися золотаві тіла й подеколи, саме тоді, коли весь світ здавався зачарованим, заснулим навіки, запалим у мрійливу летаргію, легеньким, пружним і все ж таки страшнуватим порухом розсипали в сонній темряві кришталеві й золоті блискавки. Кнехт дивився на все це, дедалі більше заглиблюючись у себе, швидше мріючи, ніж споглядаючи, і не помітив, як Старший Брат тихо вийшов з будиночка, зупинився біля заглибленого в себе гостя й довго стояв, спостерігаючи його. Коли Кнехт нарешті опам’ятався і підвівся, Старшого Брата вже не було біля нього, але скоро з будиночка почувся його голос, що кликав гостя до чаю. Вони коротко привіталися і сіли пити чай, дослухаючись до дзюрчання струмка, мелодії вічності, що єдина порушувала вранішню тишу. Потім схимник підвівся й почав поратися в своїй несиметрично збудованій кімнаті, часом позираючи на Кнехта примруженими очима. Раптом він спитав: – Ти готовий узяти свої черевики й повернутися туди, звідки прийшов? Трохи повагавшись, Кнехт відповів: – Якщо так має бути, я готовий.
– А коли виявиться, що ти зможеш трохи побути тут, чи готовий ти слухатись кожного слова й поводитись тихо, як золота рибинка? І студент знов сказав, що готовий.
– Ну то гаразд, – мовив Старший Брат. – А тепер я візьму палички й спитаю, що скаже оракул.
Поки Кнехт сидів «тихо, як золота рибинка» і з великою шанобою і не меншою цікавістю дивився на Старшого Брата, той дістав з дерев’яної посудини, схожої на сагайдак, жмут паличок – висушених стеблин деревію, уважно перерахував їх, частину паличок знов поставив у сагайдак, одну відклав набік, а решту розділив на два однакові жмутики, узяв один у ліву руку, від другого жмутика тонкими, чутливими пальцями правої руки відділив малесенький пучечок і почав рахувати палички в ньому, відкладаючи їх набік, поки не лишилося кілька паличок, які він затис між двома пальцями лівої руки. Після цього ритуального рахунку, коли від пучечка лишилося кілька паличок, він повторив таку саму процедуру з другою половиною. Відраховані палички він відклав, знов перебрав обидві половинки, одну за одною перерахував і затис решту паличок між двома пальцями, все це роблячи з якоюсь ощадливою, тихою вправністю, – то була наче таємнича, підпорядкована суворим правилам, тисячу разів виконувана, доведена до віртуозності гра. Так він зіграв кілька разів, відібравши нарешті три пучечки паличок, тоді за їхньою кількістю відшукав знак і тоненьким пензликом написав його на аркушикові паперу. Потім уся ця складна процедура почалася наново: він поділив палички на два жмутики, перерахував їх, відкладаючи набік, а кілька залишаючи між пальцями, поки нарешті не лишилися три маленькі жмутики, за якими він відшукав другий знак. У якомусь танцювальному ритмі, тихо, сухо постукуючи одна об одну, з моторошною впевненістю, палички мінялися місцями, складалися в пучечки, тоді їх ділили й знов рахували. Наприкінці кожної партії пальці записували знак, і врешті набралося шість рядків позитивних і негативних знаків. Тоді чарівник обережно зібрав палички й поставив їх назад у сагайдак. Він сидів долі на очеретяній маті й довго мовчки розглядав наслідки звертання до оракула на своєму аркушику.
– Це знак «Мон», – сказав нарешті Старший Брат. – Він означав «шаленство молодості». Зверху гора, знизу вода, зверху Інь, знизу Кань. Коло підніжжя гори б’є джерело, символ молодості. Тлумачення каже: Шаленству молодості щастить. Не я шукаю молодого шаленця, Молодий шаленець шукає мене. На перше запитання я відповідаю. Той, хто питає забагато, набридає мені. Набридливому я не відповідаю. Наполегливість винагороджується.
Від напруження Кнехт затамував дух. Після слів чарівника запала тиша, і він мимоволі глибоко відітхнув. Він не зважувався нічого питати. Але йому здавалося, що він зрозумів: молодий шаленець прийшов, і йому дозволено залишитись. Ще коли Кнехт захоплено, зачаровано дивився на гру пальців і паличок, що рухалися, наче маріонетки, він побачив у ній якийсь зміст, і хоч не міг відгадати його, проте був вражений наслідками. Оракул дав відповідь, вирішив справу на його користь.
Ми не змальовували б цього епізоду так докладно, якби сам Кнехт з видимим задоволенням не розповідав про нього так часто своїм друзям і учням. А тепер повернімося до своєї основної розповіді. Кнехт прожив багато місяців у Бамбуковому гаю і навчився орудувати стеблинами деревію так само досконало, як і його вчитель. Той щодня годину навчав свого гостя рахувати палички, ознайомив його з граматикою і символікою мови оракулів, звелів йому записати й вивчити напам’ять шістдесят чотири знаки, читав йому давніх коментаторів, а як випадав особливо вдалий день, то й котрусь історію Чжуан Цзи.[34] На дозвіллі учень доглядав садок, мив пензлики, розтирав туш, а також навчився варити юшку й чай, збирати хмиз, стежити за погодою і користуватися китайським календарем. Та коли він зрідка під час їхніх небагатьох бесід заводив мову про Гру в бісер і про музику, то ніби натикався на глуху стіну: вчитель або вдавав, що не чує його, або відбувався поблажливою усмішкою, або відповідав якимось
