спогадів і ніжності, й він щиро відповів на вітання. Вони домовились зустрітися ввечері. Плініо давно закінчив навчання у світських університетах і вже був на службі; тепер він скористався своєю відпусткою, щоб вільним слухачем пройти ще один такий курс Гри в бісер, як уже скінчив кілька років тому. Проте зустріч увечері вийшла не такою, як вони сподівалися: скоро друзі збентежено побачили, що їм немає про що розмовляти. Плініо був вільним слухачем, його терпіли як дилетанта, і хоч він з великим запалом проходив свій курс, але то був курс для сторонніх і аматорів, дистанція виявилася надто великою. Напроти нього сидів фахівець і втаємничений, який уже навіть своїм уважним і ввічливим ставленням до його зацікавлення Грою давав відчути, що має справу не з колегою, а з дитиною, яка бавиться на периферії науки, знайомої іншим до найпотаемніших глибин. Кнехт спробував перевести розмову з Гри на щось інше й попросив Плініо розповісти про свою працю і своє життя там, за межами Касталії. Тут уже Йозеф виявився відсталим, дитиною, яка ставила наївні питання і яку треба було обережно навчати. Плініо був юристом, намагався здобути політичний вплив, мав незабаром заручитися з дочкою одного партійного лідера, він говорив мовою, тільки наполовину зрозумілою Йозефові, багато висловів, які він часто вживав, здавалися касталійцеві порожніми, позбавленими будьякого змісту. Але все ж таки Йозеф зрозумів, що там, у своєму світі, Плініо щось важить, щось знає і плекає якісь шанолюбні мрії. А проте ці два світи, що колись, десять років тому, в особі двох юнаків з цікавістю й не без симпатії зіткнулися були один з одним, тепер стали чужі й несумісні, між ними зяяла прірва. Хоч треба було визнати, що цей світський чоловік і політик зберіг якусь прихильність до Касталії, він уже двічі жертвував задля Гри в бісер своєю відпусткою; та врешті, подумав Йозеф, це ж майже те саме, що він, Кнехт, одного чудового дня з’явився б у світі Плініо і як допитливий гість захотів би побувати на судовому засіданні, на якихось фабриках чи в добродійних установах. Обидва були розчаровані. У Кнехта склалося враження, що колишній його приятель став грубіший і поверховіший, а Десиньйорі, навпаки, здавалося, що в винятковій духовності й езотеричності його шкільного товариша проступає пиха, зачарований собою і своїм спортом «чистий дух». Проте обидва намагалися підтримати розмову, до того ж Десиньйорі мав що розповісти про своє навчання й про екзамени, про подорож до Англії і на південь, про політичні збори, про парламент. А раз у нього вихопилося речення, що прозвучало як погроза чи застереження. Він сказав: – Ось побачиш, Йозефе, скоро почнуться тривожні часи, може, вибухне війна, і хтозна, чи саме існування Касталії не буде знов поставлене під сумнів.
Йозеф не взяв близько до серця його слів, він тільки спитав; – А ти як, Плініо? Ти будеш за чи проти Касталії? – Що там я, – силувано усміхнувся Плініо, – навряд чи хто питатиме мою думку. Звичайно, я за те, щоб Касталія непорушно існувала далі, інакше мене б тут не було. Але все ж таки, хоч які скромні ваші вимоги з матеріального погляду, Касталія коштує країні чималеньку суму.
– Так, – засміявся Йозеф, – ця сума, як мені казали, становить приблизно десяту частину тієї, яку наша країна в сторіччя воєн витрачала на зброю і спорядження армії.
Приятелі зустрілися ще кілька разів, і чим ближче було до кінця курсу, який мав прослухати Плініо, тим більше упадали вони один біля одного. А проте обидва відчули полегшення, коли минули два чи три тижні й Плініо поїхав.
Магістром Гри був тоді Томас фон дер Траве,[35] широковідомий чоловік, що багато подорожував і знав світ, уважний і ввічливий до кожного, хто з ним стикався, але в усьому, що стосувалося Гри, надзвичайно пильний і аскетично суворий, великий трудівник, про що й гадки не мали ті, кому він був відомий лише з зовнішнього, офіційного боку, наприклад, у мантії керівника врочистої Гри чи на прийомі закордонних делегацій. Казали, що він тверезий, холодний раціоналіст, у якого стосунки з музами не йдуть далі за просту ввічливість, а серед молодих, захоплених аматорів Гри можна було часом почути й негативні думки про нього – хибні думки, бо хоч Томас фон дер Траве і не був ентузіастом і під час великих урочистих ігор не дуже любив зачіпати великі, дражливі теми, його власні, блискуче скомпоновані, формально неперевершені партії були для знавців переконливим свідченням його близького знайомства з глибинними проблемами Гри.
Одного дня Magister Ludi запросив Йозефа Кнехта до себе. Він прийняв його в своєму помешканні, в хатньому вбранні, і спитав, чи не зможе Кнехт зробити йому таку ласку – щодня в цю пору приходити на півгодини до нього. Кнехт, що ніколи ще не бував наодинці з Магістром, здивовано скорився наказові. Того дня Магістр запропонував йому ознайомитися з великим рукописом, пропозицією, що надійшла від вальдцельського органіста, – таких пропозицій надходило багато, і їх мала розглядати верховна інстанція Гри. Здебільшого то були прохання ввести в Архів Гри новий матеріал. Хтось, наприклад, особливо пильно вивчав історію мадригала і в розвитку його стилю виявив крутий поворот, який він записав музичними й математичними знаками, щоб його можна було ввести в словниковий склад Гри, ще хтось дослідив ритміку латинської мови Юлія Цезаря і знайшов у ній дивовижну подібність із наслідками добре відомих досліджень інтервалів у візантійському церковному співі або якийсь мрійник хтознавкотре винайшов нову кабалу для нотного письма п’ятнадцятого сторіччя, – вже не кажучи про палкі листи схибнутих експериментаторів, які, наприклад, з порівняння гороскопів Гете й Спінози робили найдивовижніші висновки й часто додавали до своїх прохань дуже гарно виконані в кольорах і начебто переконливі геометричні креслення. Кнехт палко взявся виконувати доручення Магістра. У нього самого в голові зринала не одна така пропозиція, хоч він ніколи нікому не посилав їх; кожен ревний гравець мріє про постійне розширення сфери Гри, аж поки вона не охопить цілий світ, навіть більше – він завжди сам розширює її в своїй уяві та в своїх приватних партіях і плекає бажання, щоб ті партії, які, здається йому, варто зберегти, попали з його приватного в офіційний Архів. Бо саме в цьому й полягав справжня, найвища вишуканість Гри досвідчених майстрів: вони настільки опанували виражальні, атрибутивні й формотворчі можливості її законів, що здатні будьякій грі з об’єктивними, історичними вартостями надати ще й цілком індивідуальних, неповторних рис. Один відомий ботанік якось жартома сказав про це так: «У Грі в бісер, мабуть, немає нічого неможливого, у ній якась окрема рослина здатна розмовляти з паном Ліннеєм латинською мовою».
Отже, Кнехт допомагав Магістрові аналізувати органістову схему; півгодини минуло швидко, другого дня він з’явився рівно в призначений час і так приходив щодня два тижні, щоб півгодини попрацювати наодинці з Магістром Гри. Вже під час перших зустрічей він помітив, що Magister Ludi примушує його старанно опрацьовувати до кінця навіть зовсім нікчемні пропозиції, непридатність яких видно було зразу. Він дивувався, що в Магістра є на це час, але поволі зрозумів: ішлося зовсім не про те, щоб допомогти Магістрові, взяти на себе частину його праці, а про зовсім інше – ця праця, хоча сама собою і потрібна, була тільки нагодою для надзвичайно ввічливої, проте дуже пильної перевірки його самого, молодого адепта. З ним відбувалося приблизно те саме, що колись, як він був ще хлопцем, після відвідин Магістра музики: він раптом побачив, що товариші почали ставитись до нього інакше, якось несміливіше, зберігаючи певну відстань, часом з іронічною шанобою. Він зрозумів, що готується якась зміна, але вже не тішився цим так, як тоді. Коли останні пропозиції були переглянуті, Магістр гри сказав своїм трохи зависоким, ввічливим голосом, з властивою йому дуже чіткою інтонацією, зовсім не врочисто:
– Гаразд, завтра тобі вже не треба приходити, поки що ми з тобою скінчили свою працю, але скоро мені знов доведеться звернутись до тебе. Красно дякую за допомогу, вона для мене була дуже важлива. Між іншим, мені здається, що тобі вже час подавати заяву до Ордену, тебе приймуть, я вже казав там про тебе. Думаю, ти ж не проти? – І додав підводячись: – До речі, ще одне: ти, мабуть, теж, як більшість добрих гравців замолоду, схильний інколи вдаватися до Гри як до своєрідного інструменту для філософування. Самі мої слова тебе від цього не відучать, а проте скажу тобі: філософуючи, треба вдаватися до тих засобів, які для цього придатні, – до засобів філософії. Наша Гра – не філософія і не релігія, вона самостійна дисципліна і за своїм характером найближча до мистецтва, це мистецтво sui generis1. Можна досягти більших успіхів, коли зразу дотримуватися цієї засади, а не вернувшись до неї тільки після сотні невдач. Філософ Кант – тепер його вже мало знають, але то була дуже розумна людина, – казав про теологічне філософування, що то «чарівний ліхтар фантазії». Ми не маємо права робити й нашу Гру в бісер таким ліхтарем.
