Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть, було, біля каганця та все: «А-а-а», «Би-би-
би»...
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: «А-а-а», «Би-би-би»... Аж доки, було, мати:
— Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
— А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! — бідкалися мати, бо батька ми вдома бачили
коли-не-коли, — він наймитував у панській економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір'ю міркували, де взяти для
мене чоботи до школи ходити. Так-таки вони чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з
Парасею ходитимемо до школи по черзі — один день вона, а один день я.
Почав, отже, ходити і я до школи.
Вчила нас доброї душі старенька вчителька Марія Андріївна, маленька, роками вже згорблена
бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і все — кахи! кахи! Усе кахикала.
А добра, добра була, ласкава та лагідна.
Як закрутить, було, взимку хуртовина, ніколи вона нас, хутірських школярів, не пустить, було, додому на хутір, залишить у школі на ніч, дасть кулешику чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й
з цукерками, біля груби на підлозі рядно простеле, а на рядно кожушину, подушку покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, — як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати, чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
— Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає...
А вранці побудить нас і поснідати дасть.
І коли вона, старенька, спала, хтозна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну — дуже! І любили, і слухали її, бо мати
було і Парасі, і мені завжди наказували:
— Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як наша, низенько вклонятися
треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди . згадують чудесної душі людину, народну
вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку завжди квітами уквітчана: колишні учні пам'ятають про
неї.
Училися ми...
III
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві зими'і на тому
закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє братиків і сестричок, і матері самій годі було з
такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братиком Івасиком. І от одного дня після різдвяних канікул
увіходить до класу Марія Андріївна та і звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в третій групі:
— От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх зошитах те, шо я вам диктуватиму! Вийміть
зошити!
— І в книжечку не дивитися? — залунало з усіх парт.
— Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися писати! Ви ж із книжок
списували? Пригадуйте, як у книзі слова напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх
із книг списували... Не спішіть, думайте... Ну, починаю... Майте на увазі, що навесні будуть для вас
випускні іспити (як ми називали — «здаменти»), а на іспитах обов'язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам'ятаю одну його фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
