— «По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком великолепных лошадей. За
коляской бежала и лаяла собачка испанской породы».
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге... Ми зашелестіли зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже, сказать, удало, помилок
багатенько, а коли згадала про ту коляску з господами та з собачкою «испанской породы» не
витримала, зайшлася веселим сміхом, сміх перейшов у кашель, з очей полилися сльози, і вона вже
просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла...
— Ну що ви понаписували?! О господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися...
— Вас шістнадцять учнів, і п'ятнадцять із вас понаписувало: «...За коляской бежала и лаялася
собачка из панской породы»... Де ви чули, що є на світі собаки панської чи не панської породи і щоб
вони лаялися? Порода «испанская», єсть таке государство — Іспанія, а собаки не лаються, а «лают», по-нашому «гавкають». Зрозумів? — запитала вона мене.
— Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають, я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні
не кращі за них і теж лаються...
— А воно, бач, і не так! — засміялася Марія Андріївна. — Та в тебе ще й без того багато
помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба! Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
— Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!.
