ГУСЕНЯТКО
Оповідання
Гусенятко розплющило одне очко, потім друге, пискнуло і — народилося. Мама подивилась на
нього, вкрила його крилом і заплакала: вночі гуси мали відлітати. Її чоловік з табуном і старшими
дітьми зранку подався політати над полем і плавнями перед відльотом. Гуска лишалася на пізнім
своїм осіннім яйці. Вона ще мала надію, що з цього яєчка нікого не буде, — аж на і є, знайшлося: згорблене, вогке, сумне, з прилиплою шкаралупкою на дзьобику, гусенятко обсихало під маминим
крилом і не знало, що двоє його братів і четверо сестричок народилися ще у травні, весною, коли й
треба, а воно — восени, сьогодні, коли іній цвіте на зеленім лататті і давно вже не, чути голосу їхніх
найближчих сусідів-деркачів.
Гуска думала: що робити? Летіти з дітьми через три моря і так нелегко, а це, сьоме, сьогоднішнє, куди? Під крило його не візьмеш і на спину не покладеш — упаде. А тут на дзьобі уже
зима, заплава замерзне — що тоді? Зимувати з малим? А вітер, а сніг, а мороз та лід, а лисиці, тхори, куниці, кібчики, приблудні коти, собаки, а мисливці, а їсти що? Пропали...
І старій гусці вперше не захотілося жити. Вона вважала себе довголітньою, бо прожила вже три
літа і три зими. Тієї першої осені, коли вона молодою злетіла у перший свій вирій через три моря у
тепле, з очеретів піднялася така стрілянина, що тепер із свого покоління лишилася вона одна...
Спитати б кого старшого, що їй робити з оцим малим, так серед гусячого табуна не було жодного діда-
гусака або баби.
Гуси до дідівства не доживали. Та й чоловік її — молодий, на вирій молодший від неї...
Гуска підняла крило і глянула на свого мізинчика: гусенятко кисло кліпнуло на маму і заснуло.
— Горе мені з тобою та й годі...
Знизу, з заплави, покотило волохатими хвилями, білими комірцями обпінився при воді очерет, нагнувся сухо над гускою, довгим листям своїм прикрив її всю на гнізді, і доки він лежав під вітром, гуска скубнула з очерету його бляшаного листя, хотіла було скубнути ще раз, але очерет підвівся.
Гуска зачаїлась, коли вітер удруге нагне очерет і вона скубне із нього іще хоч листочок, та вітер
раптово повернув і поклав очерет на порожні гнізда.
Між очеретом за лугами при озимині з прощального низького сонця вилетів з дітьми гусак —
летів-летів і прилетів. Діти стали чиститись. Їхні набиті вола ходили під молодими жовтими дзьобами, наче діти цю ніч нікуди не збирались.
Гусенятко визирнуло з-під маминої ноги і побачило тата. А тато побачив його.
Він поправив крило і сказав мамі:
— Лети повечеряй. Але дивися, не попади під літак над озиминою.
— Добре, — сказала мама. — Лечу.
— Лети по сірому. По синьому не лети. І не кричи. Над очеретом бери праворуч вище: за
очеретом в засідці вже троє.
Гуска полетіла. По ній кілька разів тарахнули, чи по ній, чи по табуну. Табун сів на гніздів'я.
Гусак подивився: старих гусей не було — старі літають знизу. От їм і попало. “А де ж моя?”
Гусак випростав крило, випростав друге, обдивився свої крила ще раз і склав.
Крила були в порядку. Старші діти збились докупи, поховали дзьоби до крил, грілися і
поговорювали між собою.
— Як-небудь перелетимо і це море, і це, і друге, і третє, якщо не зіб'ють, — сказав їм гусак і
глянув на пізню свою осінню дитину.
З горіхового неба стало накрапати. В гусенятка на дзьобику зависла крапелина, і в тій крапелині
гусенятко роздивлялося свого тата: у тата були сторожкі очі, висока очеретяна шия, татова шия
ходила над гусенятком, поверталася над ним на кожен найнечутніший порух. Мав тато і високі м'які
сірі груди: гусенятко пірнуло під них, і так йому стало тепло, що воно відразу ж заснуло знову.
З поля від озимини тарахнуло, тричі тарахнуло і від очерету, діти висмикнули голови з крил і
подивилися на тата:
