Не стало ні духів, ні корів, ні базару від запаху того кілечка!
Боком-боком Миколка почав обходити дядьків, щоб вийти їм у спину і стати проти вітру і так
дивитися.
Дядьки ж тим часом не поспішали. Не чути було, про що вони говорили, але говорили вони
довго, і той ковбасячий дядько у брезентовому плащі висмикував із-за халяви батога, цвьохкав ним у
повітрі перед носом корови і знову їв ковбасу.
«От як виросту,— думав собі Миколка,— буду їсти ковбасу день і ніч, доки не наїмся і аж доки
ці чуні не зношу, а як і зношу, то все одно, мабуть, не наїмся... Але нічого, нічого, не сьогодні- завтра
прийде мій батько з війни, то все ще може бути, може, він прийде не з торбиною, а з повним мішком
ковбаси, і медалей у нього буде на грудях дзеленчати більше, ніж у вас двох, узятих разом із вашою
ковбасою!»
І Миколка вихопив із кишені окрайчик хліба з цибулиною, і не зводячи засльозених очей з
дядьків, з'їв свій харч як на вогні.
В цю мить увесь базар підняв голови в небо.
Навіть дядьки перестали жуватл і позадирали в небо напхаті ковбасою роти: низько над
базаром шугонула трійка «яструбків». А за нею ще одна, потім — ще! Вони летіли дуже швидко: видно, когось мали виручати, бо фронт був десь недалеко, за Синюхою.
Миколка навіть помітив у кабіні льотчика — хлопця у шоломі, Миколці начебто здалося, що
льотчик махнув йому крилом: мовляв, кому воювати, а кому... а кому корову купувати!
Миколка похолов: ось уже скільки часу він заглядає цим брезентовим дядькам у їхні ковбасячі
роти, будь вони неладні, а корова?! А ще дванадцять кілометрів вести її степом додому. А мати ж
хвора, не може злізти з печі і думає, де ж це він там на базарі і як.
Тим часом йшлося на післяобіддя, базар знелюднів, і ко- рів лишилося іще менше, ніж було.
Миколка полічив — чотири корови.
Він підійшов поближче до однієї з них і, начебто нічого й нема, почав наслухати, скільки за неї
правлять і скільки дають...
Трохи перегодя до корови підійшли якийсь чоловік із жінкою. Чоловік одразу почав обмацувати
та м'яти коров'яче вим'я, боки, шию.
— І скільки ж дає ваша біленька? — запитав чоловік у власника корови.
— Так як на добру пашу, то до двох відер.
— А скільки ж ви за неї? — поспитала жінка.
— Та так, за чотириста — то можна було б і віддати...
Чотириста тисяч! — Миколка відчув, як його двісті тисяч за пазухою почали холодно
ворушитись, як живі...
Лишилося три корови, І Миколка почалапав своїми жовтими чунями до них.
Але ті дві корови були продані, а третя стояла за возами така, що до неї ніхто і не підходив. Те, що вона була вся геть-чисто чорненька,— півбіди. Миколці навіть сподобалося, що вона вся
чорненька і ріжки віночком. Але вона хиталася од вітру і світила ребрами, і вим'я під нею було як
маленьке яблучко,— ну просто тобі і не корова, і не коза. Продавала, корову така сама й тіточка: на
ній не було навіть куфайки, а лише сірий піджачок з рукавами по лікті та на ногах — одна чуня, а
друга калоша, прив'язана до ноги кабелем. Ніс її посинів від березневого вітру, латана-перелатана
хустина стовбурчилась на голові, як шпаківня. Під пахвою тіточка тримала віхоть торішньої трави, на
лигач і хворостину.
Так вони і трусилися удвох з корівкою на спорожнілому базарі, на сірій землі під сірим небом.
Миколка обійшов корівку раз і вдруге і, оглянувшись, чи нема поблизу людей, швидко
прошепотів:
— Тьотю, а скільки ви за неї просите, і так, щоб оддати? У тіточки текли з очей сльози, чи то від
