вітру, чи хто зна від чого. Не дивлячись на Миколку, дерким від застуди голосом вона проговорила:
— Віддаю за сто п'ятдесят...
— А вона хоч доїться?
— Доїться, три стакани дає на день, але при добрій паші...— Аж тепер тіточка повернула голову
в Миколчин бік — хто ж це її все-таки питає?
Миколка стояв від тіточки по той бік корівки, так що вона Миколки не помітила і здивовано
оглянулася навколо.
— Тьотю,— Миколка виступив із-за корівки,— мені ще далеко йти, то чи беріть свої гроші, бо не
рано ж.
І не встигла тіточка надивуватись, як Миколка присів і до коліна червоними тридцятками
відлічив усі сто п'ятдесят тисяч — кожні п'ятдесят тисяч мати .перев'язала йому мотузочком, так що
три рази по п'ятдесят — і корова твоя! Ще й п'ятдесят у запасі!
— Нате!
— А звідки ж ти будеш, що тебе самого оце послали?
— Та я тут недалеко, із Кумарів, може, чули, дванадцять кілометрів, а мати хвора на печі та
двоє малих, а батька чекаємо з дня на день із війни. Беріть! Беріть і перелічіть самі !
Доки тіточка скоцюрбленими пальцями і сухими губами перелічувала гроші, Миколка ще раз
оглянув корівку.
Тепер вона була його, їхня, домашня, і з цієї хвилини корівка сподобалася йому на все життя: вона йому сподобалася так, що навіть де не візьмись духи — і ті знов запахли під носом!
Миколка глянув у темно-голубі корівчині очі і спитав:
— А як тебе звати?
Корівка кліпнула, і в її очах на мить промайнуло щось таке, як ото, бувало, у матері над
батьковим листом, що він живий і здоровий.
— Ну, синочку, бери її та веди, та гляди ж її там удома, бо вона була у мене смирненька, не
билась, не перебирала. — і тіточка віддала Миколці налигач, хворостину та віхоть сірої торішньої
трави.
—Буду йти, бо мені з нею і смеркне...—1, як тільки Миколка взяв налигач, корівка слухняно
потьопала за ним по сірій базарній землі у Миколчине село, додому.
Вони відійшли далеченько і вже здалеченька оглянулись:
тіточка стояла на тому ж самому місці і посинілою рукою витирала на очах сльози.
— Тьотю! — гукнув Миколка.— А як же звати її?
— Первінкою звати її, синочку! Первінкою...
Містечком пройшли спокійно. Даремно Миколка понаби- рав повні кишені каміння від собак.
Майже всіх собак у містечку перестріляли німці, інші десь порозбігалися з переляку по лісосмугах та
яругах, і коли вийшли з Первінкою за містечко на шлях, Миколка повикидав каміння у болото, щоб
легше було йти.
Зо два кілометри від містечка дорога була вимощена І йти було ще так-сяк. Але, як тільки
бруківка закінчилась, почалося непроходиме царство болота. Тікаючи, німецькі танки і машини так
погризли, погорбили, пом'яли, подушили землю, що йти було неможливо.
Миколка ступав крок, чуня лишалася у болоті, і, доки він висмикував, засмоктувало другу чуню
— хоч стань та й плач.
А тут звечоріло просто на очах, І почало ввижатися, наче у покинутих німецьких танках і
машинах хтось є.
Первінка тулилась до Миколки і дрібно тремтіла, коли вони поминали постріляних корів, чи
коней, чи навіть верблюдів. Німці тікали на чому могли, і, коли коні чи корови не в силі були під ними
йти і падали у багнюку, тоді німці їх убивали. Пахло чимось неприємно-солодким. Миколці хотілось
затулити носа — руки не вільні: однією рукою він вів Первінку, а другою раз по раз витягав чуні з
