Катастрофа

Володимир ДРОЗД КАТАСТРОФА Роман

НІЧ

Про що б там не пліткували, мені приємно: я знав про Івана Кириловича більше, ніж уся Терехівка. Ніскільки тим не пишаюся, не одурюю себе — воля випадку. Загатний потребував слухачів і надибав мене.

Свого часу серед терехівської інтелігенції було модно теревенити про вроджене акторство Івана. Але хто з нас не полюбляє милуватися своєю тінню в очах ближнього? Час од часу ця самотня душа щиро тяглась до людей, а люди сахались, не витримавши його характеру. Іван Кирилович вимагав людини всієї, до останку.

Якось віддалились, втратили тілесність химерні Іванові сповіді, ніби я геть постарів і згадую власну молодість. Насправді ж шість років минуло, сьомий спливає. Запах влежаних газетних підшивок, вдавнений тютюновий дух, жовта бульбашка електролампочки під стелею… Загатний востаннє, — щодня кидає курити, — просить сигарету: «Осінні вечори в Терехівці такі тоскні… Але це таки остання. Присягаюсь небом!..» Припадає до темно-синього вікна, буцімто до кухля з хмільним напоєм, руки в кишенях штанів, тривожний відблиск сигарети в шибці. І голос, стривожений, глибокий, заново переживає прожите.

Правда, інколи в мене вкрадається сумнів: чи можна беззастережно звірятися на його сповіді? А що як він вигадував себе? Може таке статися? Цілком. В усякому разі, деякі свої почуття, думки, спогади Загатний свідомо гіперболізував до абсурду, до вибуху. Тому й не наполягаю на цілковитій достеменності своїх начерків. Як кажуть, по чім купив, по тім продаю.

Од Києва по трасі він їхав комфортабельним автобусом. Романтика почалась у Кнутах. Вісім кілометрів довелося трястись по вибоїстій бруківці в кузові полуторки, між бочок з тюлькою. Довго ще з саркастичною радістю пригадував Загатний солону затхлість тюльки і низенькі борти автомашини, через які він спльовував од пилюки. В центрі Терехівки, минувши дощану альтанку, машина загальмувала й звернула до складів райспоживспілки. Іван затарабанив по черепу кабіни. На ґанку голярні дрімав лисий перукар із замацаним «Перцем» на колінах. Казеннолиці будинки районних установ, сховавшись од яскравої сірості запилюженого сонця під фіранки з вицвілих плакатів та лозунгів, строго дрімали. Над побіленими до Першотравня штахетами задихалися від спеки акації (хай редактори пробачать мені такий песимістичний пейзаж — подаю його через сприймання свого героя, я десь читав, що пейзаж треба психологізувати).

Загатний розплатився з шофером і пірнув у звабливу тінь районного парку. Лавочок не було — за кілька днів до того в районі почався декадник по вихованню у молоді високих моральних якостей, і один з терехівських керівників наказав забрати з парку лави, бо вечорами несвідомі закохані переносили їх з-під ліхтарів у темні закутки. Вздовж центральної алеї височіли сірі гіпсові фізкультурники та фізкультурниці з патетично піднесеними руками. З-за кущів визирав фарбований під бронзу бюст Максима Горького. Парк відлого скочувався до заочеретеної річки. Крізь сизі стовбури молодих ясенів просвічувався майдан з масивною цегляною трибуною. Неподалік берега ясени розступались, в очі впадав зелений пагорб. Пагорб скидався на широченький постамент. Іван Кирилович усівся на валізу спиною до стовбура. Хто шукає, той завжди знайде.

Тут височітиме пам'ятник йому, Івану Загатному. Золотисті літери на граніті: «Під цим небом з (сьогоднішнє число, місяць, рік) по (десь на рік далі) жив і творив…» Він не різьбяр, не архітектор, але спорудив би собі пам'ятник оригінальніший, аніж усі скульптури майбутнього. Вигадають щось патетичне, зовнішнє. А він не зносить патетики. Не треба пишних іконостасів, Загатний не трибун. Погруддя рветься з безформеного граніту, пальці стискають чоло, а на обличчі мука. Глибока духовна мука, вічний пошук. Осокори розростуться. Річку очистять, наводнять, береги вмурують. По річці пливтимуть білі теплоходи, і кожен вітатиме творця протяжним гудком. А він мудро зорітиме у водяні плеса — і печать генія на суворім кам'янім чолі…

Так з'явився у Терехівці Іван Загатний. Я нічого не вигадую, не додаю од себе, але з його уст це звучало якось реальніше і сумніше. Іван Кирилович умів доходити тої межі сміху, за якою бриніли сльози. Я ж, здається, трохи легковажно розповідаю.

…Одгорнув рукою хмари (так обгортають траву чи жовте листя, коли хочуть напитися з джерела), і перед ним замріла земля в жабуринні хат і лискучоголових будинків, поміж того жабуриння жовтів клапоть майдану, від нього текли вузенькі потічки вулиць, вулицями сновигали з майдану і до майдану людці, що звідси видавалися чорними крапками, ідучи, вони бачили тільки самих себе, а він бачив згори усе людське стовписько, що заклопотано метушилося, та метушня здавалася йому смішною й безглуздою, бо він: «Сперечаємось? На американку. Бери олівця! Рахуємо по мінімуму…» — бо він не розумів їхніх дрібних, ницих пристрастей, що не піднімалися вище стріх, у його очах ще світилися дивні кольори безконечного космосу, а внизу стелилася сама сірість, злегка підфарбована сонячними променями, в ньому ще: «Весною писали в газетах — рибалки дельфіна порятували, так він їм рибні місця вказував, доки… — в ньому ще дивною музикою звучали шерхоти планет і бриніння зір, горда посмішка торкнулась його холодного обличчя, він підвів голову й закохано подивився в синє небо, що розкривалося назустріч його погляду, чорт, багатослівна й пишно, треба якось не так, якось точніше, треба писати так, щоб у його, Загатного, малюнку кожен терехівець пізнав свою Терехівку, хай потім хоч сказяться, коли новела буде видрукувана, він не підводив голови до неба, ні, ці людці на кривулястих вуличках, цей безглуздий рух зацікавив його своєю безглуздістю, він погасив свою горду посмішку і: «Кролиця щомісяця приводить щонайменше шестеро, множимо на десять — шістдесят, по два кілограми, сто двадцять кілограмів дієтичного м'яса, плюсуй…» — Не дуже я вірю у ці байки. Рибалка як не брехне, то й не дихне. По собі знаю…» — погасив свою горду посмішку і подумав, невже в світі, який я так натхненно творив, можлива ця безглузда метушня, це примітивне існування натовпу, який не знає, чого хоче, а радше не хоче нічого, окрім ситості в череві, досі вони там, між жабуринням хат, бігли із своїх канцелярій, захаращених нікому не потрібними паперами, в домівки, що пропахли борщами й смаженим м'ясом, тепер вони вертаються тими самими вулицями назад, але вже ситі, аж обличчя вдоволено лисняться та блищать під сонячним промінням, зараз вони сядуть за свої столи, паскудитимуть папір, що був колись прекрасними стрункими деревами, які я творив з таким захопленням, деревами, що вільно й гордо розмовляли з небом, як рівні з рівним, якщо це так, якщо ці комашки справді такі, якими бачаться йому згори, тоді він даремно трудився натхненно шість днів або йому треба було не відпочивати на сьомий день, а весь цей мурашник: «плюсуй по два карбованці за шкірку, сто двадцять карбованців» — а весь цей мурашник слід було на сьомий день творіння розкидати, спопелити, аби не лишилося й згадки «то мавпи, а тепер дельфіни…»

Проклята проміжна кімната! Іван грюкнув дверима редакторового кабінету, прищемивши арифметику Гуляйвітра. «Дельфінів тепер вподобали. Твар є твар…» Переступив поріг бухгалтерської, гойднувсь над Василем Молохвою, руки в кишенях:

— Мозок цієї тварі, як ви щойно висловились, у півтора раза більший за людський, і звивин на ньому густіше, ніж у нас з вами.

— Може, й так, я не рахував тих звивин. Але загальновідомо, що тільки людство створило розумну цивілізацію.

— Ваше самозакохане людство котиться до загибелі. Воно стоїть на порозі атомної війни. Ми розвивались, мудрували і домудрувалися до самознищення. Може, хоч ви вкажете мені у всій цій ганебній історії розумне зерно?

Рвонувсь у машинне, причавив плечима двері, смикнув з кишені сигарету, пальці тремтіли. «Ідіот, знову не стримавсь, — шепотів до себе, давлячись тютюновим димом. — Щодня стільки присягань, обіцянок, рішень, а що з того? Хисткий чоловічок. З тобою можна тільки варварськими методами. Каратиму