— Та воно все можна, — на очах добрішала Пріська. — Коли по-людському…
— Таке вже ярмо наше, газетярське, — гасив Гуляйвітер полум'я сварки, густо сіючи слова.
— Коли б дехто менше командував… — прозвучало з кутка. — Хіба ми не розуміємо?
«Якось він уміє з ними, цей нездара, — заздро й болісно думав Іван, відступивши до вікна. — Плете казна-що, а вони слухають і не зляться. Певно, чують у ньому свого, а я чужий. Маса полюбляє посередностей і демагогів…»
— Хто хоче в неділю по гриби, звертайтесь до нашого профспілкового бога, я за машину домовився, біжу дзвонити, — уже з порога гукнув Гуляйвітер.
«Але я теж телепень, зірвався, не приведи всевишній командувати людьми; хтось писав, що великі гуманісти — потенціальні тирани, але ж ніхто не може згубити в собі злість, доки не дізнається, що в нім зло і що добро. Сковорода. Треба б вибачитись». — Він боявся втратити затишне почуття поваги до себе.
— Ми всі… занадто нервові… Начитаєшся макулатури, набігаєшся…
Цех мовчав.
«Ти чекав, що вони з радощів упадуть до ніг, але чомусь ніхто не падає. Може, чекають, що я стану навколішки? Змилуйтесь, пробачте… Забагато честі». Іван подався до дверей, визивно карбуючи кожен крок.
Останні місяці Хаблак жив окремо від сім'ї і батьківство своє сприймав трохи абстрактно. Шалено стрибав, аж похрускувала стара редакційна підлога, коли отримав вітальну телеграму — все сталося трохи зарано, несподівано, Марту одвіз до пологового будинку Андріїв брат. Щасливо скалився в кожне обличчя, ручкався, пив з редакційними хлопцями і, звісно, перебрав на радощах, така вже терехівська традиція (та й не тільки терехівська, скажу я вам). Потім домував з тиждень, їздив до міста по ліжко, пелюшки, повзунки, ванночку, справ було досить на всі шість днів відпустки, а в білих матер'яних заметах щось кувікало — червоне, крихітне, але роздивлятись його Андрієві довго не дозволялось, не те що на руки брати. Хапливі дружинині рядки скупо оповідали, що вона вже крутить головою, усміхається, любить дивитися на лампу та на сонячне вікно. Андрій Сидорович, не ймучи віри, усміхався на кожну звістку — ніяк не міг уявити, що десь там, за сотню кілометрів, живе людина, народжена від нього. Звичайні слова: «У мене є дочка, моя дочка», — здіймали в грудях солодку бурю. Але минав час, і чіпка буденність терехівського життя, невдачі на газетярській ниві непомітно розвіяли святковість.
Сьогодні не існувало нічого, окрім його дочки. Навіть нарис, найкращий Андріїв нарис лежав на столі серед пляшок та сосок, не викликаючи в нього жодних емоцій. З-під мереживного чепчика на Хаблака зиркали до всього цікаві оченятка маленької людини, що вже бачила, відчувала і, певно, якось по-своєму аналізувала світ.
— Ти їй розкажи що-небудь, — сказала Марта, вносячи паруючу каструлю. — Оксана любить, коли до неї говорять.
Він став думати, що б його сказати доньці, але нічого не вигадав. Не міг у таку хвилину сюсюкати і дитинно лицедіяти. А те, що глибоко в серці, голосно не скажеш, та й узагалі не скажеш, людські слова видаються надто вже знебарвленими, обжитими. Андрій мовчав, гойдаючи на руках дитину, але в тім мовчанні було стільки почуття, що йому навіть очі щеміли.
Марта долила у ванночку холодної води, у воду постелила білу лахманину, розповила Оксанку, помастила голівку олією і понесла дочку до ванночки. Андрій тільки метушився навколо, не знаючи, за що вхопитись. Оксанка і в купелі крутила голівкою, махала рученятами, сміялась до світла.
— Ми любимо купатись, ой, як ми любимо купатись, тримай нам, татку, голівку, — промовляла Марта і плескала водою на дитячий животик. — Нижче, татку, голівку, ми не любимо, коли високо, ми одразу сердимося…
Андрій обережно тримав край пелюшки, аби Оксанчина голівка не занурювалась у воду, — вже давно не відчував він так глибоко, що комусь потрібен на цім світі. Тут, біля доньки, нарешті прийшло те, чого йому так не вистачало, — впевненість у собі. Баба Христина, що прийняла їх у комірне, подала Марті горщечок:
— Я тут аїрку заварила. Своїх виростила, знаю — дуже кісточкам у поміч, щоб міцніли…
Марта подякувала й долила в купелю з горщечка — запахло річкою, лугом. Потім дружина знову сповивала Оксану, Оксана зчинила крик, бо дуже не любила, коли її повивали. Андрій спробував втрутитись, але Марта сказала, що дочці час спати, хай тато займається своїми справами, і стала наспівувати щось ніжне, дрімотне. В хаті все ще пахло аїром, і двір запах аїром, бо Хаблак вилив з купелі воду.
Коли Андрій Сидорович, пообіцявши дружині за півгодини повернутися, біг з нарисом до редакції, вся вулиця і весь світ святково пахли аїром. Це був рідний з дитинства запах зеленої неділі, запах весни.
Дуже сентиментально, засюсюкано написав про Хаблака, правда? Така собі сімейна ідилійка. Власне, я й мав на увазі щось таке, аби протиставити цей сімейний та душевний затишок космічному холоду Загатного. Можливо, не зумів як слід, таланту не вистачило. Та й помиляєтесь, коли гадаєте, що мені простіше виводити на сцену Хаблака, аніж Загатного. Мовляв, перший ближчий, зрозуміліший його натурі, як усі прості люди. Звісно, Іван Кирилович дивак, з химерами й трохи не в моїм амплуа, як кажуть актори. Хоч характер теж активний.
Але, по-науковому висловлюючись, він — ідеаліст, я ж — рядовий матеріаліст. Не в філософському, а в звичайному, земному смислі. Тобто він більше про свій дух дбає, а я — про своє тіло, керуючись мудрістю Сковороди: «Набуваючи духовне, стережись, як би не згубити плотське, коли це плотське може тебе привести до кращого». (Про Сковороду і як його штудіював ваш слуга покірний після знайомства з Загатним — дивись нижче). Але знову ж таки це дуже загально. Хотілося б конкретніше. Бо потраплять ці сторінки до рук меткого на слова критика, терехівським обивателем прозве й у пресі відзначить, тоді не обберешся біди, особливо по службовій лінії. Коли обіймаєш таку посаду, як моя, та ще в маленькому містечку, де кожен на очах у всіх, доводиться дбати про моральну чистоту.
Хочете конкретніше щодо різниці між мною та Іваном? Будь ласка. Іван Кирилович завжди намагався стрибнути вище за себе. А я з дитинства переконаний: вище за себе не стрибнеш. І тому вдовольняюся малим. Ще розжувати? Я вдовольняюсь малим, як більшість людей, а він не хоче бути серед більшості, він індивідуальність, особистість, інтелектуал і т. д… йому треба глибше, вище, аніж посередності, масі (з його слів).
До Загатного ми ще повернемось. Я ж про Хаблака починав. В Андрієві з першої зустрічі мене дратувала якась патологічна непристосованість до життя. Його легко було жаліти. І тому редакційні жінки симпатизували Хаблакові. Але я не вмію жаліти, жалість у мене непомітно переходить у зневагу. Справді, якщо ти не каліка, не хворий, як міг допустити, щоб тебе жаліли? Ми всі дорослі й знаємо, що серед людей час від часу доводиться зуби показувати, інакше тобі покажуть. Ну, хай зовнішність од тебе не залежить. Хай захворів у дитинстві, пізно школу скінчив, пізно до війська прикликали, пізно до інституту вступив, усе запізно. Але хто ж тебе, лайдака, примушував сім'ю заводити на третьому курсі інституту? Я мав уже певне становище і то місяцями мудрував, підраховував, чи настачишся друкованих на Монетнім дворі папірців, перш ніж руку і серце, як писали колись, запропонувати. А хто примушував Хаблака лишати педагогічну роботу, не вкоренившись, квартири не отримавши, і легковажно кидатись у вир газетярства, про яке мав вельми розпливчасте уявлення? Це я завтра уявлю себе космонавтом, залишу посаду і бігцем на поїзд. Що з того вийде? Яким, урешті, треба бути нестелепою, щоб забирати дружину з дитиною од матері в найняту халупу, покладаючись лише на свою мізерну платню та безвідповідальні обіцянки Гуляйвітра? А що вже до історії з редакторовим псом, про яку нижче, то я краще промовчу.
Нарешті, скажете, він показав своє справжнє обличчя міщанина, ату, ловіть його, хапайте! А я й не тікаю. Ми матеріалісти. Дяка богу, теж вчений, хоч і заочно університет скінчив. Людині треба їсти, пити, мати дах над головою. Навіть найдосконаліше суспільство не може бути нянькою для кожного свого члена. Звичайно, це чудово, що в нас усі піклуються про одного, а один — про всіх, але не завадить, коли цей один і про себе подбає. До речі, Івана Кириловича теж бісила оця непідпорядкованість Хаблакових вчинків строгому розуму. А історія з переїздом дружини та редакторовим псом просто вивели його з рівноваги. Отож іноді ми з ним солідаризувались.
Минулої зими я був тиждень на семінарі завідувачів бібліотек у Києві, стрівся з Загатним. Він посоліднішав, з гарним модерним портфелем ходить, скроні засіяні приємною сивиною, ранувато, правда, але імпозантно — пробачте за химерне слово. Працює в солідному журналі, здається, вибивається у верхи,
