нерозумне, хоч уже й під тридцять.
Але не його вина. Це спадкове. Я зрозумів, коли про гени в журналі вичитав. Заїдьте до обласного центру — анекдотів про Павла Павловича Гуляйвітра наслухаєтесь під саму зав'язку. А Павло Павлович — рідний батько Бориса Павловича. Багато людей присягалися мені, слово честі давали, що все це не вигадки, не анекдоти, а щира правда.
Якого тільки хліба не скуштував Павло Павлович на своїм довгім віку — майже у всіх обласних кріслах величався. Номенклатурна одиниця давньої випічки. Але собою не те що непоказний син. Навпаки, високий, повний, сива голова відкинута назад, довгі вуса, гучний голос. На всіх святах, що їх знімала в області республіканська кінохроніка, до кадру потрапляв. Колоритна постать.
Послухайте перший анекдот-бувальщину. Це з останніх його діянь, коли завідував міським комунальним господарством. Будують мікрорайон. Перших мешканців вселили. Але ж пустир — жодного деревця. Раптом комісія з Києва. Заметушились. Тут Павло Павлович і вирішує похизуватися перед київським начальством та й місцевому свою оперативність явити. За ніч усю дорогу до мікрорайону ялинками засадив, а в самім районі, навколо дитячих ясел, справжнісінькі парки зазеленіли. Комісія задоволена — турбота про людину на високому рівні, саме в моду це входило. Усе б зійшло з рук, якби по ситім обіді в новій їдальні якомусь членові комісії не прикортіло ялицею в зубах поколупати. Сіпнув — ялинка нахилилась, він за гілочку — ялинка із землі виштрихнулась. У членів комісії обличчя затіпались. Оточили бідну ялинку, а вона під корінь зрубана. Але Павло Павлович не розгубився. Набрав у жменю чорнозему:
— Ви зверніть увагу, яка, земелька. Золота. Чистісінькі селітри й аміаки. Та у нас дерево коріння не пускає, бо то марнування енергії, без коренів усяку живність смокче…
Здається, опісля жодних посад уже не займав, бо випадок наробив галасу у верхах. Зараз старий Гуляйвітер на пенсії. Виступає в школах, на підприємствах зі спогадами — інформації в обласній газеті були.
Хочете ще одну бувальщину? Полюбляю такі оказії. Але досить. Не про Павла Павловича ж мій роман. Анекдочу, як Борис Павлович. Почав во здравіє, кінчив за упокій. Нема в мене зібраності, логічності. Писатиму про Загатного. Ні, вже ліпше про Гуляйвітра закінчу.
І в Бориса Павловича траплялися спалахи. На те були дві причини. Заходжувався Гуляйвітер, отримавши доброго прочухана від начальства. Що тоді діялося в редакції! Ми не працювали — реорганізовувались. Ідеї сипалися з Бориса Павловича, ніби горох з мішка. Він поспішав усе змінити, усе поліпшити, буцімто від того, в якій кімнаті чий стіл стояв, розумнішала наша газета. За таких моментів Іван Кирилович любив декламувати відому байку про оркестрантів, котрі «в музики не годилися». Гуляйвітра, звісно, неприхований скепсис бісив. А Загатний тільки того й домагався, і що за приємність людині ближнього свого злостити? Досі не розумію. Переполох тривав кілька днів, і потроху все влягалося, заспокоювалось. Ми вертали на обжиті місця, а Борис Павлович їхав рибалити. Єдиною пам'яткою гарячих днів лишалась несподівана ряснота на сторінках газети енергійних звернень, закликів та гасел, набраних жирним шрифтом і в розрядку.
Ще яскравіше вибухало, коли Бориса Гуляйвітра наздоганяло натхнення і він з мотоцикла пересідав на Пегаса. Траплялося це рідше, аніж шприц від начальства, зате ж незрівнянно світлішало в редакції. Починалося так. Негадано серед робочого дня в редакційний двір вкочувався на шаленій швидкості мотоцикл. Гуляйвітер на бігу стягував рукавиці, захисні окуляри, гукав стрічним колегам: «Привіт!» — і замикався на ключ у своєму кабінеті. За годину з друкарської машинки знімались усі термінові матеріали, друкарка курсувала між редакторським кабінетом та своєю кімнатою і поспіхом цокотіла.
Під вечір млявий, вдоволений, щасливий Гуляйвітер з'являвся на люди. А для нас тільки починалося. Дзвонили в села — скликали на завтра літературне об'єднання. Порпались у старих листах — шукали вірші, поеми, новели. Газета ставала літературним альманахом. Височезні підвали трьох останніх сторінок заповнювалися уривками з чергового роману чи повісті Бориса Гуляйвітра. Заголовки романів, повістей були гучні, красиві, багатозначні, закінчувалися трьома крапками і дуже подобались редакційним жінкам. Пам'ятаю три: «Я зірву для тебе едельвейс…», «Проліски цвітуть повесні…» і «Весняні приморозки…» Жодного разу Борис Павлович не повторився, не написав двох уривків з одного твору. Ідеї майбутніх епопей народжувались у нім з дивовижною швидкістю і напрочуд хутко забувались. Оповідань наш редактор не писав.
І перший конфлікт між Гуляйвітром та Іваном Кириловичем стався на творчій основі. Ще до приїзду Загатного стало традицією уривки з редакторових романів вивішувати на дошку кращих матеріалів. Самі тямите, не кожна районна газета може похвалитися такою рубрикою — уривок з роману чи повісті місцевого автора. На одній з планівок після чергового творчого приступу Дзядзько запропонував усі три підвали повісити на червону дошку і, як годиться, сплатити підвищений гонорар. Я сидів просто Івана Кириловича і помітив, як глибоко штирхає його кожне Дзядзькове слово. Але репліка Загатного була на диво спокійна:
— Названий товаришем Дзядзьком матеріал не є художньою прозою. До літератури йому так само далеко, як нашому листкові до справжньої газети. І яку б посаду не обіймав автор підвалів, що про них йдеться, ми зобов'язані сказати йому святу правду. Я пропоную цей матеріал вивісити на дошку браку.
Ми всі заніміли. Жінки принишкли, чекаючи на бурю. Чоловіки діставали цигарки й задивлялись у вікна, аби не стрічатися поглядами, Гуляйвітер, блідий від природи, зовсім побілів. Пробачте за штамповане порівняння, але він побілів, як стіна: сидів на тлі неї. Одначе витримку неабияку мав. Не захищався, буцімто не про нього. Тільки в холодних очах стрибали мстиві вогники. Нікому з підлеглих не прощав він найменшої образи. І зараз, певно, мріяв про слушний випадок, який рано чи пізно трапиться. Але як тепер захиститися від дошкульних Іванових жал? У душі ми всі знали, що редакторові уривки навіть за погані замальовки не зійдуть. А мова — суцільні штампи, ніби людина піввіку промови завідуючому обласним комунальним господарством писала. Думаю, що тут теж спадкове, наукою досі не розкопане. Врешті, ми ще так мало знаємо про гени.
— Ставимо на голосування, — з підкресленою офіційністю мовив Гуляйвітер. — Є дві пропозиції. Хто за те, щоб уривок з роману Бориса Полтавського (його літературний псевдонім) «Проліски цвітуть повесні…» вивісити на дошку кращих матеріалів і відзначити підвищеним гонораром, прошу підвести руки.
Всі звели руки, окрім Івана Кириловича та Гуляйвітра. Можливо, моя позиція в згаданій історії не зовсім принципова, але мені ще зарано були принциповість свою виявляти — півтори п'ятниці у редакції, освіти немає, ледве на другий університетський курс переліз. За інших не розписуюсь. Але таки треба розуміти людей: у кожного сім'я, садиба, роботу в Терехівці майже неможливо знайти, куди дінешся? І питання, врешті ж, зовсім не принципове, хай людина втішиться, хіба не однаково людству, де та халтура висітиме?
— Хто за те, щоб вивісити згаданий твір на дошку браку, прошу голосувати
Повільно, стомлено підняв руку Загатний. Відчувалося, що після першого голосування йому справді усе збайдужіло. Порожніми очима дивився він у вікно, і відтоді на усіх планівках це стало його улюбленою позою — механічно креслити макет, записувати пропозиції і тоскно позирати у вікно, ніби все, що робиться тут, його не стосується. У моєму альбомі є фотографія нашого колективу. Ми стоїмо на редакційному ґанку, очі всіх — в об'єктив, як серед людей ведеться. Тільки Іван Кирилович дивиться вбік, одвернувшись від колективу. І погляд холодний, гордий.
Ну, підняв руку Загатний, а слідом — хто б ви думали? — сам Борис Павлович голосує проти власного творіння. Ми й роти пороззявляли. А він:
— Хто утримався? Ніхто. Я вважаю, що уривок можна поліпшити. Лев Миколайович по дванадцять разів не лінувався переписувати, а що вже нам, грішним. Але скоряюсь перед волею більшості. Отже, постановили: уривок повісити на дошку кращих матеріалів і сплатити підвищений гонорар…
Розщедривсь я на авторські слова, довго моя імпровізована сцена порожня. Але закінчу вже розповідь про позитивні риси Івана Кириловича.
Пам'ятаю сонячний першоквітневий день. Як завжди, Загатний з'являється точно о дев'ятій, секунда в секунду. В руці пакуночок. На планівку збираються працівники редакції й друкарні — час від часу у нас практикувались спільні балаканини. Планівка призначена на десяту годину, а за три хвилини до десятої урочисто підводиться Іван Кирилович:
— Дозвольте привітати наших жінок з весною. Не куплені, власноруч назбирані…
І кожній підносить по два прозоро-ніжних пролісочки. В кімнаті запахло весною. Між нас тільки Іван
