завідувача відділу, що пішов у відпустку, глибоко не сколихнуло його. Хоч за іншої часини така довіра зігріла б пригнічене невдачами на журналістській ниві серце Андрія Сидоровича. І треба ж було йому виграти цю партію! Ніяк життя не навчить. Інший програв би — і квит, бувайте здорові. Інший би навіть не сів грати, коли вдома дружина з дитиною. А йому, бачите, ніяково відмовитись. Тепер людині зіпсував настрій, та й сам не в собі, буцімто чимось завинив Івану Кириловичу.
І найприкріше — випадок з редакторовим песиком. «Ви бачили мого Джульбарсика?» — запитав редактор. Він відповів: «Так» чи «Звичайно», вже не пам'ятає. «Тут пішло на принцип. Декотрі не визнають його породистості. Будьте суддею». — «Звичайно, породистий, чистісінький російський», — мав би відповісти він. Або: «Чистісінький англо-російський». Яка різниця, вони все одно в цьому не тямлять. Мусив би, якщо хочете вжитися з редактором. І не мучитись уночі дурними проблемами. Ніхто б навіть уваги не звернув. А він наплів нісенітниць, зібрався роздивлятися пса, хоч бачить його щодня й певен: песик хіба в третім коліні має «голубу кров». Хитренький терехівець поглумився з легковірного, запального Гуляйвітра, збувши за сто карбованців плід своєї висловухої вуличної суки. Але слід було заспокоїти людину, хай тішиться, хай почувається вдоволеним та щасливим. Не вертати ж цуцика назад.
Уся Терехівка засміє Гуляйвітра. А взагалі справа вишкварки не варта. Даремно він бідкався. Вранці скаже при свідках: «Переглянув посібник, товаришу редактор, і впевнився, що песик доброї породи, англо- російський гончак». На його місці так учинила б кожна розумна людина.
Замкнув сінці, обережно підняв клямку хатніх дверей. У кімнаті не світилося, тільки на долівці тінь вікна од вуличного ліхтаря.
— Спить? — прошепотів Хаблак.
— Ага, щойно зацицькала. Конозилась. Парко в хаті.
— Ти лампи не взяла в бабці? Тут світло тільки до дванадцятої, нічничок тре…
Вернувся в сінці, узяв з лави гасову лампу. Дверей не зачиняв, хай трохи вистудить. Уже в ліжку промовив до Марти якомога байдужіше:
— Редактор каже: «Ви спеціаліст, розберіться, мій песик породистий?» А він у нього од вуличної, голова райспоживспілки продав. З песиком ближче познайомлюсь, кажу, та до книг зазирну. Треба буде завтра щось сказати, хай втішається.
— Знайшов, над чим думати, — стомлено позіхнула Марта («Хай хоч сьогодні поспить, я вставатиму до дитини», — поклав Андрій Сидорович). — Хоче породистого, хай буде такий, тобі шкода, чи що. Про квартиру йому не нагадував?
— Незручно. Тільки через поріг — і відразу про квартиру. Завтра. Не турбуйся, все буде гаразд, він твердо обіцяв. Спи…
Але самому не спалося, хоч і заплющував очі та дихав рівніше — для Марти.
— Трум-тум-тум, трум-тум-тум, — Дзядзькові губи заграли туш. І це було так схоже та вчасно, що навіть Івана не розгнівило його мавпування. Загатний полюбляв ці останні опівнічні хвилини редакційної колотнечі. У них було щось зворушливо-урочисте, і вони обіцяли завтрашній день, вільніший та зосередженіший. Друкар Шульга ніс на випростаних руках перший відбиток номера. Навіть його хворобливе, землисте обличчя світлішало від розуміння хвилини. У кімнатах свіжо запахло фарбами. Коректори заплющували очі та відходили вбік, демонструючи свою втому.
— Хто «свіжа голова»? — суворо запитав Іван.
— Товариш Дзядзько, — відповів сам Віталій.
Загатний схилився над вогкуватою газетою. Це був його витвір, ним вишикуване до битви військо. Далеко вперед висунувся розвідувальний загін першої сторінки — червоний кут. Трохи нижче великі чорні літери — списоносці — сурмили про здачу хліба колгоспам району. Бадьоро чекав на битву авангард передової. Двійко присланих з РАТАУ кліше, майстерно зверстана добірка «По району», репортаж від льономолотарки, інтерв'ю з трактористами — військо ставало чіткішими шерегами, і владна рука полководця Загатного тяжіла над ним. Тільки одне його слово — одразу поміняють місцями замітки, переберуть заголовки, візьмуть на шпальти гомінкі ряди закликів. Воля полководця здатна зламати стрій, побудувати новий, ще прекрасніший, а друкар Шульга розмножить його геній у трьох тисячах примірників. Іван кинув оком по заголовках — йому подобалось одривати очі від газетного аркуша і холоднувато говорити ошелешеним коректорам:
— Хоч би в заголовках помилок не припускались… Але в сьогоднішньому номері помилок не помітив. Можливо, тому, що думки все впертіше вертали до справи, яка ще чекала на нього. Завтра він прокинеться вільний і сповна віддасться творчості. Мистецтво потребує жертв. Банальні слова, але, на жаль, у них багато істини. Іван посмутнів.
— Один відбиток редакторові.
Пройшовся по соннуватих кімнатах. Гуляйвітер, не читаючи, підмахнув номер і вже тицяв кожному свою білу кисть. Іван сунув руки під умивальник.
— Пробачте, в мене мокрі…
Загупала друкарська машина. Складав папери до шухляди, поки не рипнули двері за Пріською. Спіймав її лукавий погляд, а може, привиділось. Невже здогадуються? Тому й не хотів просити сигарет при свідках. Одразу підозра, навіщо вночі сигарети, адже він курить зрідка, коли хвилюється. Можна було сказати: працюватиму. Але не повірять. Замкнув секретарську, пильовик на руку, з ним серйозніше. Шульга зупинив машину, простяг Івану Кириловичу пачку «Прими».
— Щиро дякую.
Взяв дві, але вернув од дверей і попросив ще:
— Про всяк випадок. Хочу попрацювати сьогодні.
У попереднім авторськім слові я трохи погарячкував, визнаю. Звичайна дитячість. Нічого такого я не думаю. Як усі, так і я. Там, зверху, ліпші голови мають, не нашим рівня, вони знають, що роблять. Але іноді сам не свій стаєш. Особливо останнім часом. Та не будемо про це…
Маємо серйозніші справи. Я мусив би зараз підняти завісу перед фінальною сценою однієї психологічно цікавої історії. Та вийде якось неприродно: спершу розв'язка, потім сама історія. Доведеться в нашім театрі поки що гасити світло. Запасіться терпінням, історія порівняно довга, хоч я прагнутиму розповісти її якомога швидше. Звісно, письменник з мене нікудишній — інший би, маститий, хвацький писака, товстелезний любовний роман сотворив про наших терехівських Ромео та Джульєтту. Я ж міркую, як би його найкоротше втнути. Що вдієш, не терплю лірики. Може, за молодих років, коли нариси пописував, спротивіла. Та й у нашій з дружиною передвесільній епопеї не надибаєте особливо сентиментальних сторінок. Ну, освідчувались, цілувались, я навіть кілька віршиків настругав — хто не віршує в таку годину? — і тихенько побралися.
Розпочну з ідилічної картини. Я сиджу на веранді у Борисенків. Опускається сонце, червонить за вікном корпуси машинно-ремонтної станції — наш давній терехівський холостяк Іван Іванович директорує там. Людмила Леопольдівна — втямили нарешті? — вносить чайник. На столі хлібниця, масло, свіже вишневе варення і карафка домашнього вина. Ми з Людою бенкетуємо. За стіною шумить телевізор — директор станції дивиться третю серію нового польського детективу. Відколи пишу про Івана, я часто буваю тут проїздом з міста — то нарада, то в бібколектор викликають. Борисенки мешкають у робітничому селищі, над київською трасою. Звідси починається брук на Терехівку. Нашу дружню розмову подеколи переривають, дві Людині дівчинки, що заскучали за мамою. Прибігають з вулиці, тицяються їй у коліна й знову спішать: у таємниче дитяче надвечір'я. Люда поповніла, але все ще приваблива. Врода стигла, встояна. Довго не працювала: дім, тепер завідує селищною бібліотекою, бо агрономія — дуже клопітно для матері двох метушливих дівчаток.
Ну, як малюнок? Але це вже поза фіналом. Це те, що буде потім. Можливо, при нагоді я зупинюсь детальніше. А зараз дуже поспішаю. У мене був учитель, Петро Васильович. Родом із села, сусіда наш. Так той учитель завжди поспішав, як оце я з романом. У селі його й прозивали Нетерплячка. Діти позвикали, до щоденника записували: Петро Васильович Нетерплячка. Я вже у сьомий ходив, коли Нетерплячка на рак горла захворів. Довго й важко помирав. Городи наші поруч, я до екзаменів готувався, коли він останні тижні мучився. Лежить у саду й цілісінькі дні бухикає. Але навіщо я за упокій почав? Геть божеволію. Кому цікаво про хворого вчителя? Забудьмо це. Моя хвилинна слабкість.
