— Людмило Леопольдівно! Одне ваше слово — і моя доля вирішиться. Я зібрав валізу та написав заяву редактору. Я не заважатиму вашому щастю. І ми вже ніколи не побачимось, хіба на тому світі, якщо він існує…
Тут мова його різко обірвалась. У цих словах, в інтонації було щось дуже пристрасне, як у старовинних романах. Признаюсь, мене зворушила така сила почуттів. Куди нашим терехівським кугутам!
— Навіщо так, Іване? — тихо і якомога душевніше проказала я. — Ми лишимось гарними друзями, я вам це обіцяю. А майбутнє покаже…
— Дякую… — Плечі його перехнябилися, здавалось, він зараз розридається. — Дякую, ви мене врятували…
Глянув на мене щасливими очима й круто повернув до виходу. Я озирнулась, чи ніхто за нами не стежить. Алея була безлюдна…»
Сцена надумана, скажете ви, в дусі посередніх романів минулого. Мовляв, високі пристрасті нетипові для периферійних містечок. Але я не зраджую свою документальну точність, не вигадую. Вигадують самі герої. Досі я не скористався з тих кількох фраз про цю пригоду, що їх сказав Іван Кирилович у столичнім ресторані. Тепер у тім є конча потреба. Ось одна з них. Подаю без коментарів:
— Що ж, коли любові нема, ми її вигадуємо, бо нам хочеться любити. І, майте на увазі, вигадані почуття не менш пристрасні, аніж справжні. Якщо, звісно, ми в них повіримо. Правда, для того потрібний талант і хоч трохи глядачів…
Як хочете, так і розумійте ці слова. Маю власну думку, але поки що прибережу.
«Тиждень минув спокійно. Хоч мені й передавали, що Іван вельми переживає наш розбрат, але кому те знати. Загатний ні з ким не ділиться своїми думками. Він завжди меланхолійний і стриманий. А в неділю було комсомольське весілля. Катерина з амбулаторії вийшла заміж за райкомівського Дмитра. В амбулаторії застелили столи. Наші дівчата подалися раніше — допомагати. Я теж пішла, в босоніжках, бо стерла ногу, а для «урочистої» частини й танців узяла туфлі на високих підборах.
Все це лише передмова, а що сталося на весіллі, я й писати не можу: ні слів, ні духу не вистачає. Загатного у Терехівці бачили таким уперше. Грав на гітарі, співав якихось мало не блатних пісень, що дуже не сподобалося начальству (ось тобі й квартира, і одруження…). А ввечері знайшов у хірургічному кабінеті — там для жіноцтва люстро поставили — мої туфлі, цілував їх привселюдно і проповідував свої теорії щодо любові. Померти мало! Я сьогодні бігла на роботу немов ошпарена і за кожною фіранкою витрішки ловила. Дівчата божаться, що Іван посеред зали видавався дуже ефектним і промовляв гарно, душевно, присутні аплодували. Він або божевільний, або справді любить мене до запаморочення. Таких пристрастей навіть у книжках не стрінеш».
Я лише доповню намальовану сцену кількома рисами. Про день цей та вечір можна ще одну книгу написати, слово честі. Шкода, що тоді не було з області чи Києва жодного кореспондента. Комсомольське весілля вилилось у широке районне міроприємство. Але зараз писати про це не на часі, та й не зовсім актуально. Іван ще до урочистої хвилини десь випив, коли б не з друкарем Шульгою. Ну, його й розібрало. Жодних блатних пісень я не чув, наспівував він популярні джазові пісеньки, голова райвиконкому, людина хворувата, справді заявив спересердя, що на гітарах бренькають лише міщани та стиляги. Я перший помітив Іванову відсутність і пішов на розшуки, передчуваючи недобре. Кіно вже скінчилося, у фойє танцювали. Коли я переступив поріг, акордеон примовк, а Загатний височів над натовпом з черевиками у здійнятих руках і промовляв. Я почув лише кінець промови. Нижче наводжу її:
— Так, я кохаю її… Я її кохаю. Вічна й банальна історія. Коли хочете знати, на цім тримається світ. Я міг би довго розповідати вам про справжню любов, але ви все одно сміятиметесь. Ось ви, дівчино, чули про Уолта Уїтмена? А то була вельми мудра людина. «Перший стрічний, якщо ти захочеш забалакати до мене, чому б тобі не забалакати до мене?» Але якщо на вулиці я підійду до вас, до вас чи до вас і спробую завести мову, ви гукнете міліціонера…
Він ще раз поцілував лаковані носки жіночих черевичок, велично повернувся й пішов до дверей під оплески і сміх присутніх…
«Я схожа на метелика, який уже присмалив крильця, боїться вогню, та все одно летить на нього. Загатний перестрів мене після кіносеансу, і я згодилась пройтися з ним. Після такого донкіхотського вчинку ніяково відмовити людині в розмові. Яскраво сяяв місяць-повня, було тепло й трохи моторошно, аж серце завмирало. Він звернув у поля, але я заявила, що далі розвилки не піду — це метрів сто од крайніх хат. Уявіть широку, білу дорогу, на узбіччі шелестять жита, сизе марево місячної ночі над полем, усе якесь непевне, тривожне, таємниче, а він говорить, говорить, говорить, і ми блукаємо, блукаємо по тремтливій дорозі, таке може хіба що наснитися. Раптом він зупиняється — бачили б ви його суворе, натхненне обличчя в примарнім місячнім світлі! — і подає мені руку: на все життя! Я погано пам'ятаю, я була ніби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальці в його холодну долоню, і ми пішли, пішли по білій дорозі. Ось тобі й Терехівка! Ніколи не сподівалася…»
Я хочу одразу звернути вашу увагу на одну цікаву деталь. Тільки вдумайтесь: «Я була ніби п'яна, щасливо п'яна, я поклала свої пальці в його холодну долоню…»
Помічено точно, за великої нервової напруги Іванові руки справді ніби мертвіють, він сам казав, але ж Люді це треба помітити. І ще одне. Мене довгий час непокоїла думка: як могла раціональна дівчина, хай навіть з нахилами до романтизму, звабитися на дешеві декорації — біла дорога, ніч, пристрасна мова Івана, ціну якій вона майже геніально відчувала (беру назад свій закид щодо авторки: очищений від словесної полови, щоденник справляє набагато глибше враження). Як вона могла зважитися подати — символічно! — руку Іванові? Нещодавно я знову заїхав до селищної бібліотеки, маючи на думці дізнатися більше, ніж це досі мені вдавалось. Люда була в кімнаті сама, підшивала газети. Моя допитливість була не вельми до душі, але я звернувся до громадських почуттів жінки, нагадав про книгу, документальність якої, певно, зацікавить майбутніх Іванових життєписців. І Люда пощирішала.
— Прагнете відвертості? За будь-якого сп'яніння ми передчуваємо завтрашній день, коли будемо тверезі. Я знала, що завтра, на тверезі очі, все бачитиметься інакшим. Отже, з мого боку це не було остаточне рішення. У цьому раціональному світі приємно час од часу п'яніти… Точніше, вдавати із себе хмільну… А щодо Івана — він дуже серйозно. Хіба діти не вірять, що вовк покрав гусей? Гра для них не вистава, а справжнє життя. Тим ми й різнимось од дітей, що не можемо грати всерйоз.
— Не така вже дитина Іван Кирилович, як вам здається. Я теж знав…
— Я тільки порівнюю. Хоч, правду кажучи, я часто видавалася собі набагато старшою від нього. Але погодьтесь, що діти швидко розчаровуються в грі… Полуда опадає з очей, і білі гуси знову стають Колькою, Вітькою, Танькою, й діти байдуже одвертаються. Хай вовк викрадає гусей, їх ваблять не гуси й не вовки, а емоції…
Так вона балакала досить довго, повторюючись та чергуючись, і стороння людина могла б подумати, що Людмила Леопольдівна досі ображена, пригнічена Івановою непостійністю. А проте одного дня вона щиро призналась, що ніколи б не віддалася за Івана — боялася зіпсувати собі життя. Люда теж любила й любить певність — у цім ми з нею близькі.
Після тієї місячної ночі вони з тиждень уникали одне одного й потім лише один раз зустрілись у райвиконкомі, в години Людиного чергування. Хай глядачі заповнюють наш крихітний театр, незабаром я підійму завісу. А поки декілька зауважень щодо героїв. Люда поспішала. Люді необхідна була ця остання зустріч, що перекреслювала білу дорогу та розв'язувала дівчині руки. Бо за її спиною уже стояв Борисенко — партія, як для Терехівки, вельми вдала, солідна. Стривожений настирливістю Загатного, підстаркуватий холостяк зненацька розплющив очі й почав активно діяти. Люда ж була далеко не сімнадцятирічна, щоб відмовляти людині статечній, без двох хвилин директорові станції. Іван… Але Іван сам про себе скаже. Він стільки наторочив Людмилі Леопольдівні тієї ночі в райвиконкомі, що їй, бідній, несила було навіть всього записати, хоч як дбала про нащадків…
Я скористаюся з Людиних записів, не додаючи до промови Загатного жодного свого слова. Не пам'ятаю, чи згадав про це в попередньому розділі, але Іван Кирилович, виходячи з редакції, попросив у друкаря дві сигарети, потім вернувся і взяв ще одну, хоч майже не курив. Отже, Загатний готувався до серйозної розмови, більше того, він уже бачив себе в майбутній розмові — з сигаретою на тлі темного вікна, з сигаретою у просторій приймальні тощо. Сцени з сигаретою видавались йому ефектними. А тим часом, повторюю, він майже не курив, мав у дитинстві операцію на горлі. Вчителеві Петру Васильовичу Нетерплячці теж заборонили палити — гланди вирізали, та якось невдало, сільська лікарня, знаєте. А він
