ПОЇЗДКА ДО ТАЇЛАНДУ

сигнали надривалися так, наче віщували повітряну тривогу. Крім того, серединою вулиць тинялися слони. Не один і не два. “Власне, що роблять слони у такому місті?” — запитала у водія Сацукі.

— Селяни приводять до Бан_кока щораз більше слонів, — старанно пояснив водій. — Споконвіку їх використовували в лісництві. Однак тепер таким промислом люди не можуть себе прогодувати, а тому перебираються до міста, щоб в іноземних туристів заробити гроші показом слонових трюків, отож і збільшується кількість слонів у місті, а це викликає невдоволення городян. Часто перелякані чимось слони біжать уздовж доріг і розбивають автомобілі. Звісно, поліція наглядає за порядком, але не може реквізувати слонів у їхніх власників. Реквізованих слонів нема де розмістити, й страшенно дорого обходиться їхня годівля. Ось чому слонів ніхто не чіпає”.

Нарешті автомобіль вибрався за межі Бан_кока й швидкісною трасою попрямував на північ. Водій вийняв зі скриньки касету, вставив у стереомагнітофон і ввімкнув з легким звуком. Пролунала добре знайома, рідна джазова мелодія.

— Якщо можна, зробіть трохи голосніше, — попросила Сацукі.

— Гаразд, — відповів водій і збільшив гучність.

То була мелодія пісні “Ніяк не зважуся сказати” у виконанні, яке колись їй часто доводилося чути.

— Виконання у складі: Говард Магі — сурма, Лестер Янг — саксофон, — наче сама до себе прошепотіла Сацукі.

Водій глянув на неї у дзеркальці заднього виду.

— Ого, ви добре обізнані з джазом. Він вам подобається?

— Батько був палким прихильником джазу. В дитячі роки я часто слухала таку музику. Слухала не раз в одному й тому ж виконанні, ото мимоволі й запам’ятала імена музикантів. Правду кажучи, за це я отримувала солодощі. Тому і досі зберігаю джаз у пам’яті. В основному старий джаз. На новому не розуміюся. Пам’ятаю Лайонела Гамптона, Бада Пауела, Ала Гайнса, Гарі Едісона, Бака Клейтона...

— Я також слухаю лише старий джаз. А ким був ваш батько?

— Лікарем-педіатром. Однак він помер рано — тоді, коли я тільки-но перейшла у старші класи середньої школи.

— Як жаль, — поспівчував водій. — Джаз і тепер слухаєте?

Сацукі хитнула головою.

— Уже давно його насправді не слухала. Мій чоловік, як виявилося, не любив джазу. Віддавав перевагу опері. Вдома була прекрасна стереоапаратура, однак його обличчя явно кривилося, якщо музика відрізнялась од оперної. Мені здається, немає на світі зашкарубліших людей, ніж любителі опери. Я розлучилася з чоловіком і не думаю сумувати, якщо до самої смерти не почую оперної арії.

Водій ледь кивнув і замовк. Його руки спокійно тримали кермо, а погляд прикипів до дороги. Сацукі подобалося, як він веде автомобіль, як чітко переставляє руки на кермі під час повороту. З магнітофону вилітала нова мелодія — “Квітневий спогад” Ерла Ґарнера. Улюбленою композицією батька Сацукі був “Концерт біля моря” цього-таки Ґарнера. Вона заплющила очі й поринула в спогади. Доти, поки батько після тяжких мук не вмер від раку, все в її житті складалося добре. Не відбувалося нічого прикрого. А ось після того раптом змінилася сцена (Сацукі незчулася, як і батько зник) — і все пішло шкереберть. Враження було таке, ніби життя почалося за зовсім іншим сюжетом. Не минув і місяць після батькової смерти, як мати продала стереоапаратуру і всю колекцію джазових платівок.

— Де ви народилися? — спитав водій.

— У Кіото, — сказала Сацукі. — Жила там лише до вісімнадцяти років. Після того туди майже не навідувалась.

— Здається, Кіото поблизу Кобе?

— Не далеко, але й не дуже близько. Принаймні землетрус не завдав там такої страшної шкоди, як у Кобе.

Водій легко випередив кілька великих вантажівок, заповнених худобою, й повернувся на свою дорожню смугу.

— Такого нещастя давно не було. Внаслідок землетрусу в Кобе минулого місяця загинуло багато людей. Ніхто з ваших знайомих не жив у Кобе? — спитав він.

— Ніхто. Здається, ніхто з моїх знайомих не жив у Кобе, — відповіла Сацукі. Однак це була неправда. В Кобе живе він.

Хвилину водій мовчав. Потім, ледь-ледь повернувши обличчя до пасажирки, сказав:

— Однак землетрус — дивна штука, еге? Ми споконвіку віримо, що земля під нашими ногами тверда й нерухома. Є навіть фраза “відчути землю під ногами”. Та раптом одного дня дізнаємося, що насправді все це не так. Земля і скелі на ній, які мали б бути непорушними, розповзаються, мов каша. Я про це дізнався з телевізійних новин. На щастя, в Таїланді майже не буває великих землетрусів.

Сацукі сперлася на спинку сидіння і, заплющивши очі, мовчки вслухалась у музику Ерла Ґарнера. Вона подумала, що було б добре, якби його, того чоловіка, придушила якась важка брила. Або поглинула густа земна твань. Саме цього вона вже давно прагла.

До місця призначення автомобіль прибув о третій пополудні. Опівдні водій Німітто зупинявся на станції обслуговування поряд із швидкісною магістраллю для перепочинку, а Сацукі випила чашку кави й з’їла солодкого пончика в тамтешньому кафетерії. Їй порадили провести тиждень у висококласному готелі серед гір. З його вікон видніла долина з гірським потоком унизу. На схилах гір буяли всіма барвами квіти, з дерева на дерево перелітали галасливі птахи. Приготована для Сацукі кімната з цілодобовим обслуговуванням містилася в окремому котеджі. В ній була простора ванна й ліжко під розкішним балдахіном. У фойє котеджу розташувалась бібліотека з компакт-дисками та відеофільмами. Все було чисте, доглянуте й дороге.

— Від сьогоднішнього довгого переїзду ви, напевне, втомилися? Тепер відпочивайте. А завтра вранці, о десятій, я приїду й завезу вас до плавального басейну. Будь ласка, приготуйте рушник і купальник, — сказав водій.

— До басейну? Але ж, як я чула, великий басейн є і в цьому готелі?

— У готелі він завжди переповнений. За словами пана Рапопорта, ви збираєтеся по-справжньому поплавати, а тому ми підшукали поблизу спортивний плавальний басейн з окремими доріжками. Він платний, але коштує недорого. Гадаю, вам сподобається.

Джон Рапопорт — американський друг Сацукі, який влаштував їй теперішнє перебування у Таїланді. Від часу звірств червоних кхмерів у ролі спеціального кореспондента він об’їздив усю Південно-Східну Азію і мав широке коло знайомих у Таїланді. Він порекомендував їй Німітто як водія й гіда. “Можете ні про що не думати. Мовчки довіртеся чоловікові на імя Німітто — і все піде гаразд. Це надійна людина”, — жартівливо казав Рапопорт.

— Зрозуміло. Покладаюся на вас, — сказала водієві Сацукі.

— Отже, завтра о десятій.

Сацукі розпакувала речі. Розгладивши складки на сукнях і спідничках, повісила їх на вішалках. Потім надягла на себе купальник і подалася до плавального басейну. Як і казав водій, цей кабачкоподібний басейн з водоспадом посередині справді не годився для плавання. В його мілкій воді гралася м’ячем дітлашня. Сацукі викинула геть думку про плавання, а, лігши під парасолем, узялася читати продовження нового роману Джона Ле Каре. А коли втомилася читанням, насунула капелюшок на обличчя і задрімала. І тоді побачила у сні зайця. Сон був короткий. У маленькій залізній клітці він трусився всім тілом. Здавалося, ніби в цю нічну годину чекав, що до нього щосьприйде. Спочатку Сацукі дивилася на нього збоку, але незчулася, як сама стала тим зайцем. У густій темряві вона ледь-ледь могла розгледіти обриси того чогось. А коли прокинулась, то відчула в роті неприємний присмак.

Вона знала, що той чоловік мешкає в Кобе. Знала його адресу і номер телефону. Ні разу не втрачала його слідів. Одразу після землетрусу зателефонувала йому на квартиру, але зв’язку не було. І вона подумала, що було б добре, якби землетрус розчавив його дім дощенту. Якби його сім’я без гроша в кишені опинилася на вулиці. Бо хіба це не була б справедлива відплата за те, що він зробив у житті проти неї і проти дітей, які вона мала народити.

До рекомендованого водієм плавального басейну можна було доїхати автомобілем за півгодини. Коли вони перебиралися через гору, то поблизу її верха натрапили на ліс із мавпами. Сидячи на узбіччі дороги, ці попелясті тварини так пильно стежили за нестримним автомобілем, ніби намагалися передбачити його